Коли вам вісімдесят вісім, ваша смерть начебто не повинна викликати у численної родини надміру сліз. Дні літ наших – у них сімдесят літ, а при силах – вісімдесят літ, а вісімдесят вісім – це ж майже століття. За стільки часу навіть найближчих можна призвичаїти до думки про майбутню втрату. Особливо – якщо періодично нагадувати їм про шафу, в якій акуратно чекають на поличках своєї нагоди комплекти відповідного одягу. Кілька комплектів, бо всяке може бути. Хтось перед відходом набирає вагу, хтось худне, ніколи не вгадаєш. Ліпше убезпечити родину від додаткових клопотів. Родина і так буде мати чим зайнятися. Довідка з лікарні, довідка з сільради, піп, труна, машина, півчі, калачі, рушники, обід. Ага, і не купати самим, попросити сусідок. І записати у блокнот, щоб не переплутати, хто завтра понесе віко, хто – хрест, хто – корогви. І задзвонити до тих, у Крим, хоч вони й не приїдуть, ще лиш їх тут… Так, коли вам вісімдесят вісім, навіть вашим найближчим – не до плачів. Мало би бути.

— Пустиш мене на тиждень у Париж?

— А як я годна тебе не пустити?

— Не придурюйся, ти знаєш, про що я говорю. Дивися, кладу в холодильник. Галушки, сир, сметана, яйця…

— Таж піст.

— От про це я і говорю. У твоєму віці і з твоїми болячками тобі кожен батюшка дасть розгрішення. Шкода, що прогнали старого, той би за півлітру і церкву дозволив обікрасти. То як, будеш чемна? Всього тиждень. Пігулки – в обід, інсулін – рано й увечері, їсти – по чуть, але часто. Будеш?

— Їдь, я ж не маленька.

— Маленьку я взяв би з собою. Не забувай пити ромашковий чай, я пробував, буває й гидкіше. Всьо, побіг, поставлю за твоє здоров’я свічку в Нотр-Дамі.

— А ти знаєш, шо через той твій Нотр-Дам мені вчителька французької колись вліпила одиницю.

— Ще за румунів?

— Нє, за яких румунів, уже за других совєтів, на курсах. Питає: «Як перекладається Нотр-Дам-де-Парі?». А я: «Наша дама з Парижа чи шо?». Ми її любили. Ставила одиниці, а не двійки, щоб перед екзаменом гаразд було перемалювати на четвірки.

Бабця не підвела, дочекалася. Вона мене ніколи не підводила. Я ще встиг їй розказати про Собор, у якому немає звичних стін: тільки стовпи й вітражі. Вона ще встигла розпитати мене про вибори:

— Проголосуєш за того клоуна?

— Я? Чого це раптом?

— Чула, люди кажут, шо молоді всі за него.

— Бо теперішні молоді – ніби й самі з цирку повтікали. Але я що маю до молодих?

— Доки у внука жива баба, він – ще молодий.

А тоді кудись подівся найкращий за багато років березень і навалився найгірший за всі роки квітень. І це безнадійне сидіння при її ліжку. І ця спресована втома в її очах, від якої не існує жодного спочинку, крім вічного. І це безсловесне благання припинити дурну метушню і відпустити її до Того, в кого вона – скільки себе пам’ятала – так спокійно і впевнено вірила. І це безсиле вагання, коли не можеш зрозуміти, за що собі сильніше докорятимеш: за якийсь невикористаний найефемерніший шанс чи за продовження даремних мук. Розумієш тільки, що докорятимеш у будь-якому разі.

І та ніч, коли звечора здавалося, що це ще не та ніч, і можна лягти поспати. Але заснути не встиглося. І вже за пів години до хати зійшлися безвідмовні сусідки, аби за порядком зробити все належне. І зробили, але котрась із них замість зрощеного з цією хатою імені вжила слово «тіло». А інша, мало не ровесниця, сказала: «Боже, Боже, яке це життя коротке».

І наступна ніч у холодній кімнаті. Холод добрий для тіла, але не живого. А живе чувало на стільці, міняло задубілими пальцями свічки і саме не зауважило, як увімкнуло планшет, зайшло механічно на новини – і побачило, що в Парижі горить Нотр-Дам. І ще був похорон, посипаний з неба якоюсь зовсім не квітневою січкою. І ще було прикре бажання десь на краєчку оглушеної свідомості, щоби все вже нарешті закінчилося, бо все вже і так закінчилося.

А потім прокинувся біль, бо виявилося, що той попередній, від якого постійно відволікало все, що в таких випадках відволікає, – то ще був не біль. І щойно після, коли настала тиша, рівномірно проштрикувана стрілкою безглуздого у спорожнілій хаті годинника, біль збився в кострубату грудку і заткав аорту, намагаючись розірвати її на шматки. Але живе тіло має свої переваги: здогадалося, що треба спертися руками на стіл і дуже повільно дихати, нічого не говорити і не дивитися на речі, які так раптово втратили сенс і перетворилися на склад неужиткових примар, на галерею нестерпних спогадів про ту, котра вміла їм усім дати раду.

Вона взагалі всьому вміла дати раду. Цій хаті, яка тепер швидко протече, облупиться й просяде. Цьому завжди заквітчаному подвір’ю, на якому невдовзі захазяйнують бур’яни. І цьому світові, в якому вже нічому не варто дивуватися. Бо від покинутого сенсом світу можна сподіватися чого завгодно – крім сенсу.

А найгірше – що рано чи пізно мусиш оговтатися. Перекрити газ, викрутити пробки. Зачинити вікна, двері і рипучу хвіртку. Вийти на прикидану гострокутним шутром дорогу.

Потерпи трохи. Кількасот кроків до асфальту й зупинки. Якраз достатньо, щоб спробувати пригадати ту цитату про залишений за спиною дім. Якийсь час – тиждень? місяць? рік? – ти подумки промовлятимеш до себе: «Він ще не аж так далеко». Але більше ніколи не скажеш: «Він уже близько».