Представлення минулого тижня у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника п’ятого тому багатотомника часопису «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.): матеріали до біобібліографістики» стало помітною подією як у середовищі львівського наукового світу, так і для науковців України. Принаймні на неї набігли десятки вченого люду, як місцевого, так і зі сусідніх областей та столиці. І не заради звичайної цікавості, а через те, що усі, хто займається вивченням будь-яких історичних, історико-культурних чи інших процесів Галичини чи України ХІХ – початку ХХ століть, без штудіювання «Діла» обійтися просто не можуть.

 

Чому? Бо мова про єдиний саме український часопис Галичини, що презентував інтереси українців в умовах Австро-Угорської імперії, Першої світової війни, відновлення Польської держави та короткого періоду Західноукраїнської Народної Республіки. І це вперше практично всі авторські посилання «Діла» зібрані під однією обкладинкою видання, яке кінцево матиме аж десять томів.

 

 

Зрештою, про це «Збруч» писав уже не раз. Однак уперше загальній увазі – розмова з автором цього амбітного, неймовірно трудоємкого і вкрай необхідного у нинішніх реаліях проєкту, відомим львівським бібліографом, завідувачем відділу україніки Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Костянтином Курилишиним.

 

 

Костянтин КУРИЛИШИН:

ЗАВЕРШАЛЬНИЙ – ДЕСЯТИЙ – ТОМ "ДІЛА" МАВ БИ ВИЙТИ ЯКРАЗ НА МОЄ ШІСТДЕСЯТИЛІТТЯ

 

– П’ятий том – це свого роду екватор десятитомного видання. Як чується людина, котра «лупала сю скалу» багато років і ще стільки ж попереду? Є ще сили?

 

– У моєму випадку не лише сили, а й розуміння, що потрібно робити. Важко було починати, коли не знаєш, що тебе чекає. Кожен том давався направду важко, але знову ж таки – від незнання. А коли сформували структуру, то «процес пішов». Річ у тім, що початково ми не мали жодних аналогів для такої роботи. Тому усі підходи для представлення матеріалу довелося випрацьовувати самостійно. Дивина цього процесу є в тому, що та структура, яку ми з моїм науковим редактором Лідією Сніцарчук вирішили застосувати до першого тому, залишається незмінною й в усіх наступних. Тобто дотримуємося початкової ідеї максимально точно.

 

– Це й справді дивно. Бо зазвичай корективи час вносить завжди.

 

– От власне. Я, до речі, також не розумію, як це у нас так виходить. Тому, мабуть, треба повернутися до початків, як саме стартувала ця робота. Колишній завідувач відділу україніки Євген Наконечний плекав ідею створення бази некрологів усієї галицької преси і шукав, хто би цим міг зайнятися. Чому на цьому наполягав? Бо сучасний розвиток України як незалежної держави не мав історичного підґрунтя. Тобто це підґрунтя було, але ми про то практично нічого не знали. Багато сотень дуже відомих у свій час діячів української політики, економіки, культури, інших галузей через дії усіх окупаційних влад, що приходили на наші землі, були забуті. У підсумку, коли настав час незалежності, дослідники кинулися шукати, а нічого немає. Їм траплялися імена, але хто ці люди, звідки, що вартісного робили, відомо не було. Відтак першоджерелами для наступних пошуків могли стати саме некрологи.

 

– На той час некрологи друкували про всіх відомих людей чи когось оминали з тих чи інших причин або через недогляд?

 

– Очевидно, не про всіх. Але про більшість. Зрештою, якщо говорити про «Діло» від 1880 року, то той період можна назвати початком націєтворення попри те, що тут українці на той час залежали і від австрійського державного апарату, і від адміністративного польського. Сьогодні добре відомо, що ми не лише заселяли галицькі села, а й становили практично третину майже усіх галицьких міст та містечок, хоча до влади нас не допускали. Адміністративний польський апарат не хотів призначати українців на посади, чинив їм у цьому найрізноманітніші перепони. Тому аж так багато загальновизнаних людей на ті часи ми не мали. Відповідно, смерть кожного з них, бодай рядком, відлунювала у пресі. Інша справа, що «Діло» (яке в часах чіткого поділу українського суспільства на народовців та москвофілів), сповідуючи радше народовську позицію, могло не дати розширеного некролога про смерть москвофільського діяча, але обов’язково про цю смерть згадало.

 

– А який вигляд загалом мали тодішні некрологи? Чи містили вони характеристику людини?

 

– Зазвичай це суха інформація, хто помер і ким був. Дуже рідко писалося щось більше, де вживалися слова «відомий», «знаменитий», «за його участі засновано» й інше. Переважно це констатація факту смерті і посади, яку людина займала. Звичайно, згодом хтось міг підготувати і якийсь спогад не лише з характеристикою діяльності людини, а й з описом, як ця людина виглядала. Але, знову ж таки, подальші спогади обов’язковими для «Діла» не були. До речі, коли я почав досліджувати часопис «Галичанин» (бо перед «Ділом» я ще підготував том матеріалів до біобібліографістики на основі часопису «Галичанин»), то, власне, в тому дослідженні і побудував усе на концепції некрологів. Але гортаючи знаходив більше інформації про померлих людей, публікації якихось їхніх статей й інше. То чого мав на то не зважати? Так воно поволі структурувалося, хоча тоді ще не знав, що матиму у власній біографії дослідника ще й «Діло». Отож, коли до «Діла» прийшов, то – опрацювавши на нині тридцять його річників – можу сказати, що єдине, що ми поміняли, – це місцями некрологи і біобібліографічні матеріали. І це мене дуже тішить. Бо означає, що я і мої колеги дуже добре підготувалися, щоби цю працю зробити.

 

 

– І ще то занотоване, як колись нотували – від руки на окремих карточках. Чесно кажучи, я навіть уявити собі не можу, як таку роботу разом зі мною міг би робити ще хтось. Справа в тому, що ця робота вимагає тяглості, безперервності – сторінка за сторінкою – інакше почнеться хаос. Я коли перегортаю часом щось наперед, то ловлю себе на тому, що нічого не розумію, ніби вперше «Діло» відкрив. Коли ж гортаю сторінка за сторінкою і через мене проходить щоденне життя Галичини в тому вимірі, яким його представляло «Діло», то максимально «в темі».

 

– Ваш колега по бібліотечній роботі, письменник та літературознавець Василь Габор, з яким приватно говорили про значимість того, що робите, захоплено звернув мою увагу на те, що, поза всім іншим, ще маєте у цьому багатотомнику такий здобуток, як розшифрування криптонімів та псевдонімів. Чим привабила вас ця тема?

 

– І справді таке розшифрування – не моє завдання, а завдання дослідника, котрий цікавиться тією чи іншою особистістю. Але я просто не можу не звертати на всі ці підписи увагу. І от гортаю, і раптом – стоп, та я вже щось таке бачив. Не знаю, як воно в голові застрягає. Починаю повертатися. Виникає спокуса визначеності, хоча не до фанатизму. Починаю з’ясовувати. Без консультацій з бібліографами чи іншими фахівцями не обійтися.

 

– Цікаві тематичні історії таких відкриттів маєте?

 

– Та воно все насправді цікаво. Але особливо, коли якась особистість на сторінках «Діла» виникає уперше. Скажімо, Дмитро Вітовський, який на той час ще не був ні начальним командантом УГА, ні державним секретарем військових справ ЗУНР. Але коли я побачив криптонім «Д.Віт», то відразу подумав, що це мав би бути саме цей чоловік, зрештою, як йому мав би належати й інший криптонім «Д.В.». Мова йшла про дуже гострі, антивладні публікації. А найцікавіше, як мені вдалося його ідентифікувати, це зазначений десь під якоюсь публікацією, окрім криптоніма, ще й підпис «Медуха». А Вітовський народився в селі Медуха поблизу Івано-Франківська.

Далі загадковий автор під псевдо «Бібліограф». Я не міг собі дати з тим ради, то звернувся по консультацію до знаного книгознавця та бібліографа Луїзи Ільницької. Вона каже: «Знаємо такий псевдонім і допоможемо – за ним ховався видатний бібліограф, перекладач, літературний критик Володимир Дорошенко, що довела в одній зі своїх статей уже світлої пам’яті Марія Вальо».

«М.Р.» під публікаціями у 1911році з Парижа. Хто це? Так міг підписуватися будь-хто. Може, Михайло Рудницький? Але я не знаю, чи в тому році Рудницький був у Парижі. Допомогли редактор Орест Друль та наша бібліограф Софія Когут, яка Рудницького вивчала. У підсумку консультацій з істориком Миколою Крикуном вдалося ідентифікувати публікацію Івана Крип’якевича, підготовлену на основі архівних матеріалів, якої не було навіть у покажчику за 1966 рік. І таких прикладів безліч.

 

 

– Як тримається в голові така кількість імен?

 

– А немає цих імен у мене в голові. Це важко пояснити. Не знаю, як спрацьовує отой метод зіставлення. Але коли живеш в темі, то воно з’являється самостійно, вискакує у потрібний момент. Досвід гортання сторінок «Діла» доводить певні процеси до автоматизму. Скажімо, коли бачу підпис «о. А.Г.», то розумію, що йдеться про священника. Тим більше, якщо вказано, з якого це села. Загальновідомо, що на той час письменними на всю околицю були переважно тільки священники. Відповідно, я просто відкриваю шематизми (щороку беру у фондах інші і кладу коло себе, відповідно до тих років, над якими працюю) і шукаю, хто ж тоді там і там був парохом. Ага, отець Олександр Горбовий. Оскільки у тих часах «Олександр» не писали, а лише «Александер», то це він і є. Оце так усе й виглядає.

 

– Видно «світло в кінці тунелю»?

 

– Так, бо я вже зайшов за екватор і добре знаю, що і як треба робити. Перші 30 років вийшли структуровано дуже чітко. Зараз завершується робота над шостим томом (1910 – вересень 1914-го), і можна буде перейти до написання вступної частини до нього. Наступний – сьомий – том охопить період від вересня 1914-го до початку квітня 1923 року і міститиме віденський період видавництва «Діла», подальше відновлення видавничого процесу у Львові і вихід часопису під іншими назвами («Громадська думка», «Українська думка», «Український вістник», «Громадський вістник», «Свобода») після закриття польською владою видавництва і друкарні 29 листопада 1918 року. Від квітня 1923-го «Діло» свою назву відновило і вже без перерви виходило до вересня 1939-го. Ці роки мають стати основою 8 – 10 томів.

 

– Сьогодні маємо видання, котре би так масштабно презентувало розвиток українства, як це робило «Діло»?

 

– Однозначно – ні. Сьогодні ми інформативно та технічно стоїмо на такому високому щаблі, що пресою вже мало хто й цікавиться, швидше інтернет-ресурсами, де можна знайти ту чи іншу потрібну інформацію. Дав запит, прочитав – і на тому крапка. Люди зараз настільки зайняті усіляким-різним, що взагалі мало читають. А в часи існування «Діла» преса була фактично єдиним джерелом для усвідомлення загалу.

 

– Людина, якою судилося стати, – це тільки та людина, якою вона сама вирішила стати, писав один з найвидатніших мислителів та письменників США Ральф Волдо Емерсон. Отже, коли ви вирішили стати тим дослідником, яким є нині? Чи бачили себе сьогоднішнім ще років із двадцять тому?

 

– У жодному разі. Та й усі, хто мене знав змалку, досі не можуть прийти до тями від здивування. Подекуди я сам також, бо все, що зі мною відбувається, цілком нелогічно щодо того, як я жив раніше. Мої книги, які побачили світ (а їх уже десять), – це результат моєї праці, починаючи від 2001 року, відколи я повернувся із заробітків з Португалії. Але це не означає, що я мріяв про дослідництво усе своє попереднє життя. Аж ніяк. Я завжди знав, що хочу багато працювати (інша справа, що погано уявляв, що саме хочу робити). Скажімо, в армії я найкраще за всіх розвантажував вагони, викопував найглибшу канаву, робив іншу фізичну роботу, і мені то було геть не важко. Не «шлангував» і працюючи на «Електроні» у ливарному цеху. Та й скрізь, де мені судилося бути, від роботи я не ухилявся. От маю такий гріх – можу багато працювати і то люблю. Але не люблю, коли цей робочий день має конкретні часові рамки. Не з тим, щоб їх звужувати, а розширювати, і водночас потребую більш-менш вільного пересування у просторі і часі.

 

– З огляду на те, що пов’язали своє життя з історією, маєте за плечима навчання на історичному факультеті університету?

 

– Маю, але здобув цю освіту вже значно пізніше. А після закінчення Коломийської школи – у 1983 році – вступив до Політехнічного на радіотехнічний факультет, де мені відносно легко давалася вища математика і звідки мене забрали на два роки у військо. До речі, це була дурна практика відривати студентів від навчання і кидати до армії. Бо поверталися ми зі служби у свої університети практично як tabula rasa. Усе з голови вивітрювалося і доводилося знання піднімати з нуля. Якщо була на то наснага. Ясна річ, наснага була далеко не у всіх. Щодо мене, то я чотири курси Політехніки таки закінчив, але зрозумів, що радіотехніка – це точно не моє і що хочу це все змінити.

 

– Колись мала приємність спілкуватися з американським хлопчиною, який приїхав в Україну за обміном. Був свого часу у Львові такий експеримент, що українські діти їхали до Америки кілька місяців пожити в американських родинах, походити до американських шкіл, опанувати мову та культуру, а їхні до нас. Так-от, цей підліток, який нічогісінько не мав до України, у підсумку свого побутування тут почав говорити українською без жодного акценту, навчився вишивати різними техніками і варити борщ й інших начебто не таких уже й важливих речей. На моє запитання, для чого йому, приміром, уміння вишивати (адже навряд чи він коли-небудь сяде класти на полотно хрестики), він сказав: «У житті немає нічого зайвого. Так, без сумніву, я не маю наміру в Америці займатися рукоділлям, але колись може скластися така ситуація, що вміння вишивати десь у чомусь дасть мені певні переваги або й врятує життя». Вища математика придалася вам у тій справі, якою сьогодні займаєтеся?

 

– Уявіть собі! У цьому дослідженні математична точність просто необхідна. Можливо, певна математична пам'ять, бо без неї ця праця не є можлива. Адже мова не про речення, яке підлягає редагуванню, а про набір точних символів, де вкрай небажано помилитись. Ось ця обов’язковість не помилитися в жодній даті передбачає купу математичних дій і дає осягнення, для чого мені та математична освіта була потрібна. Можливо, й справді у житті не буває нічого зайвого. Але коли я залишав навчання у Політехніці, то це спричинило шалено багато розмов: «Як? Він кидає? Напевно, через те, що там дружина і маленька дитина. Не мають за що жити, потрібно працювати». Кажу: «Ні, не тому, просто зрозумів, що то не моє». Люди того мого кроку не сприйняли. Тим більше, що я не дуже усвідомлював, а що далі. Знав, що хочу працювати сам, у тиші, без жодних часових обмежень, але не знав, що саме хочу робити. Якби мені тоді сказали, що стану автором якоїсь книги, то я би дуже сміявся. А потім була поїздка в Америку, кількамісячне проживання у тамтешній родині і ГКЧП в колишньому Радянському Союзі, у підсумку чого американський президент дозволив таким, як я, залишитися на американських теренах.

 

– Чому не залишились?

 

– Тому що в Україні мене чекали найближчі – насамперед дружина, дитина і тато, який відбув табори від 48-го по 53-й і нас із старшою від мене на чотири роки сестрою Лесею виховав. Адже мама (уроджена Цибик) померла, коли мені було тільки три місяці.

 

– А це означає, що дуже несолодко вам було.

 

– По-різному було… Але жили ми дуже бідно. Коли мої однолітки досить комфортно чулися, то у нас у хаті не було навіть холодильника, не те що телевізора. Але були книги, які я випозичав у бібліотеці або у мого шкільного приятеля Андрія Панаса. І я запоєм читав. Вставав перед школою о п’ятій, вмикав світло і читав, аж поки не треба було вибігати на уроки.

 

– Коли клацнуло у свідомості, що ось, нарешті, знайшли своє?

 

– Коли прийшов працювати сюди у відділ україніки на запрошення Євгена Наконечного і почав робити свої перші дослідження. А почалося з того, що заступником Лариси Крушельницької – директора бібліотеки ім. В. Стефаника – став Тарас Паславський, з яким ми приятелювали. А я вже на той час повернувся з Америки і влаштувався на роботу в обласний архів. То коли Тарас покликав мене працювати до себе – я думав недовго. А згодом ще й вступив на історичний факультет університету імені Івана Франка, правда, на заочне відділення, хоча набрав під час вступу стільки балів, що мені запропонували денну форму навчання. Все начебто складалося добре, але знову криза, наші зарплати сягають небувалих висот – 4-5 доларів за місяць, то я сумку на плече і в дорогу – цього разу на заробітки до Португалії, де пробув 15 місяців. До речі, успішно пробув: переживши перші непрості моменти заробітчанської долі, отримав роботу садівника і непогано на ній чувся. Коли повернувся, то якраз настала потреба відновлювати науку. Вийшли ми з тоді ще заступником Лариси Крушельницької з наукової роботи Мирославом Романюком на перекур, а він і каже: «Ну що, Кость, треба щось робити. Що будеш робити?» Кажу: «Що потрібно, те й буду. Але таке, чим ще ніхто не займався». Справа в тому, що страшенно не люблю йти за кимось. Маю мати власну дорогу і йти нею сам, не озираючись.

 

– Але тоді невдач може бути суттєво більше. Чи ви як Едісон, який, перш ніж винайшов лампу розжарювання, зробив неймовірну кількість невдалих спроб, а згодом пояснював: «Я не зазнавав невдач. Я просто знайшов 10 000 способів, які не працюють»?

 

– Насправді невдачі мене не лякають. Та й дослідження, якими займаюся, – це дещо інше, ніж винахідництво. А може, мені просто щастило.

 

– Усе має початок і завершення. Що будете робити, коли здасте до друку десятий том « Діла»? Вирушите у довготривалу відпустку?

 

– Ні, з працеголіками це складно, а я працеголік. Цікаво, що завершальний том багатотомника – десятий – мав би вийти якраз на моє шістдесятиліття. Що після того? Думаю, що щось більшого, ніж ця праця, мені вже зробити не вдасться. Тут я реаліст. Але сидіти склавши руки також не буду. Моя дружина Оля зберегла усі мої листи з Португалії, де я описував щоденний побут – свій і тих, хто був поруч. Якось хворів, взявся то перечитати і побачив, що воно може бути цікавим й іншим. Не відкидаю, що займуся тим або до того часу визріє ще щось інше.

 

– Пане Костю, як відновлюєтеся? На що перемикаєтеся, коли не при роботі? Як шукаєте компроміси з найближчою родиною, адже ваш робочий день починається о сьомій ранку?

 

– Штука в тому, що не перемикаюся. Можливо, хотів би почитати щось поза «Ділом», але поки це неможливо. Я і так цілими днями у різноманітних текстах, тому доводиться берегти очі. Доброю розривкою часом є друзі і сторонні люди. Тому тішуся кожній нагоді цікавого спілкування. А щодо родини, то спеціальних конфліктів, пов’язаних з моєю професійною зайнятістю, у нас з дружиною не виникає. Доньки Даруся та Оксана виросли, у них власне життя. А дружина теж багато працює – вона медик у Львівському обласному перинатальному центрі, що передбачає денні та нічні чергування, втрату для родини вихідних і подекуди свят. Але до такого ритму життя ми звикли. Можливо, мало їздимо і через це трохи шкодуємо. Але є як є. Важливо прагнути чогось більшого. Але не менш важливо вміти тішитися тим, що маєш. І в нас з Олею це добре виходить.

 

 

Розмовляла Ярина КОВАЛЬ

Знимки Ярини Коваль

 

З нагоди представлення п’ятого тому «Діла» Костянтин Курилишин отримав численні усні та письмові вітання. Два листи – один з Києва, інший з Філадельфії, можуть бути цікавими не лише для адресата.

 

 

Вельмишановий та Дорогий п-е Костю!

 

Шість тижнів я мучився перекинути мої зобов'язаня і прибути на Ваше “унікальне” торжество — але, на жаль, не зможу з Вами бути. Мені особисто є дуже прикро, що не зможу науково звеличати Ваш День, але, як казали старі греки, “звізди на небесах не дозволяють”. Моя не присутність не має особистого значіння, бо я вірю, що ще буде шестий том, ще одна нагода. 

Ваша праця “з любови і зацікавлення”, а не задля гонорів чи грошей, є чи не перша в нашій дослідчій історії. Ми мали праці з “любови” і з “зацікавости”, але ніколи з обох ділянок.

……………………………………….

Перепрошую, що я розписався, але Ваша робота є не до оцінення! Вона є історично-науково “одиницею"!

Мої найсердечніші ґратуляції!

Хай вам Пан Біг помагає у Вашій дальшій праці.

 

Ваш

Олександер Лужицький,  5 вересня 2019 р. Філадельфія, США

 

 

Тримаю в руках вже 5-й том унікального видання унікального автора: Костянтин Курилишин. Часопис «Діло» (Львів, 1880‒ 1939 рр.): матеріали до біобібліографістики. Дрогобич, 2019.

І безмежно тішуся. За всіх дослідників суспільно-політичного, наукового, освітнього, мистецького і повсякденного життя України на збігу ХІХ і ХХ ст., яким талановитий самовідданий автор презентував неоціненний скарб. Адже, за що б ми не бралися в наших студіях, оминути «Діло» не вдавалося ще нікому.

І безмежно вдячна, приєднуючись до голосів своїх численних колег, невтомному упоряднику, який кожного з нас повсякчас привітно зустрічає у стінах славної «Україніки». Хоча називати Костянтина Курилишина упорядником цього видання гріх. Він ‒ Автор самобутнього проєкту з його оригінальною  концепцією! Він ‒ скрупульозний Дослідник, який ось уже скільки років ретельно, шпальта за шпальтою «Діла», виявляє імена відомі й маловідомі, які творили нашу історію.

Неможливо оминути ще одну особливу прикмету цього проєкту ‒ авторські передмови, кожна з яких поєднує у цілісний твір важливі сюжети до історії численних українських товариств і інституцій, окремих суспільних акцій та життєпису персоналій як Наддністрянської, так і Наддніпрянської України. Власне, ці передмови виступають самодостатнім науковим дослідженням, опертим на статті, замітки і огляди часопису «Діло», яке ретельно фіксувало кожну знакову подію тогочасного життя українства. Фіксувало, щоб зберегти для нас, сучасників, які з особливим захопленням вчитуються у поодинокі добірки славного «дневника». Враховуючи стан збереження «Діла», вихід у світ праці Костянтина Курилишина набуває виняткового значення, доносячи в усі українські землі неоціненний інформаційних потенціал цього історичного джерела.

Вітаю Вас, Пане Костянтине, вітаю Ваших вдячних читачів і прихильників Ваших проєктів, зичу успіхів і натхнення, яке подарує нам нові і нові томи, кожна сторінка яких відкриватиме невідомі факти, знані і незнанні сюжети.

Щиро

Вдячний читач, директор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана Панькова 28 вересня 2019 р. Київ

 

 

І ще. Якщо хтось колись досліджуватиме вміст «Збруча» так, як це робить Костянтин Курилишин, досліджуючи «Діло», то буде мати перелік промовців на представленні п’ятого тому. Отже, слово мав добрий десяток поважних людей. Зокрема, генеральний директор Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника Василь Ферштей, декан факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка Іван Крупський, директор Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України Ігор Соляр, директор Інституту енциклопедичних досліджень НАН України Микола Железняк, доцент кафедри історії України, археології та спеціальних галузей історичних наук Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка Володимир Старка, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка Василь Лизанчук, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, дослідник історичної спадщини Тернопільщини Василь Штокало, краєзнавець з Коломиї Микола Савчук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України Петро Шкрабюк та професор кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету ім. Івана Франка Богдан Якимович.

 

08.10.2019