Два тижні тому назад прийшла непотверджена вістка про зміну кабінету нашого правительства. Ця вістка показала себе опісля, принаймні щодо основної частини, неправдою. До зміни не прийшло. Наступили тільки деякі переміни в поодиноких ресортах, а сам кабінет остає й на далі зі старою партійною фізіономією. Значить, історія з реконструкцією кабінету, яка товчется вже більше четвертини року й про яку доносять нам всі курієри, що приїздять з України як про факт, що має наступити ось-ось, знов відложена на неозначений час. Загалом, як дивитися обєктивно на уклад теперішніх відносин в національному таборі на Україні, виходить, що ледви чи до радикальної зміни прийде. Це є факт, який всю думаючу частину суспільності мусить глибоко застановити а при поважній аналізі просто напоїти її важким смутком й жалем.
Наш кабінет носить на собі сліди минулорічного і більшовицького coup d' etat. З хвилею, як Раковський вступав зі своїми платними ордами у Київ а національне правительство мусіло уступати щораз далі на захід, нашим відвічальним політикам з таборів усіх партій здавалося, що успішно протиставитися більшовицькій дурійці зможе тільки правительство, яке по своїм складі й політично-суспільній плятформі відповідатиме по змозі найбільше більшовицькій програмі. Це була та сама спроба переліцитовування більшовиків, яку ми завважуємо в цілій політиці українського національного табору від майже перших днів перевороту в Росії, якою намагалася боротися Центральна Рада, а яка видко-й досі не вивітріла з голов наших політичних керманичів. Тим можна пояснити обставину, що політичний провід нашої термошеної зі всіх боків злими сусідами країни й народу попавшого в кипіток найдикшої суспільної анархії впав в руки соціял-демократів, партії, яка з огляду на чужу національно фізіономію міст на Україні, сьогодні має там найменшу опору серед нашої суспільности або партії соц.-революціонерів, яка за весь час визвольного українського руху не проявила жадного орґанізаційно-політичного життя, не видала зі себе ні одної видної політичної личности а по своїй програмі є звичайною відбиткою російських соц.-революціонерів, що історичною минувшиною, психольоґією й реформаторськими тенденціями являються протилежністю всього, чим живе й чого сподівається українське селянство. Чому й як, зараз побачимо.
На кожен випадок, поданий стан річей довів до дивовижного куріозу. Україна має правительство, яке нікого не репрезентує в якому свідомі національні елєменти дають піддержку тільки з огляду на те, щоби не вводити ще більшого замішання в розбурхані филі політичного життя нашої держави. Себто: — правительство з куртуазії! Дивогляд, якому шукати рівні хиба в діточій казці.
А тимчасом злі наслідки анормального стану у вершках нашого політичного проводу не дають на себе ждати. Державний корабель оставлений собі, пливе вперід без керми. Саме в момент, коли нам треба як найбільше суцільности, найбільше зорґанізованости всіх творчих сил народу, царює собі партійна диктатура, яке задивлена у московські взірці навіть хапається випробованих учениками Троцького й Лєніна взірців боротьби з другими політичними напрямками. Доволі тільки приглянутися відношенню правительства до преси. Маленькі людці, що дірвалися власти, поводяться немов старі пси з "отдpѣленія по дѣламъ печати". Конфіскати, ґазетні інструкції сипляться не гірше, чим за давного режіму й за несповна півтора місяця — такий поважний орґан, як "Українське Слово", приневолене міняти фірму три рази. Дійшло до того, що голова пресового бюра Др. О. Назарук був приневолений виступити в "Стрільци" з клясичним цитатом Шерідона про значіння преси й цілим рядом гірких уваг, аби покласти кінець принаймні найгіршим проявам дикої партійної диктатури зі сторони уряду. Про факт арештів й трусів в ректора камянецького університету Огієнка й других вже й не згадуємо.
Колиб не перехід галицької армії на Правобереже й не мілітарний перелім у звязку з воєнною акцією проти більшовиків, яка мимо усіх важких епізодів прецінь являється світлою картиною в нашому важкому положенні, стан постійної димісії й нескомплєтовання правительства бувби трівав й далі. Але, як мова, нові обставини були занадто сильні, аби не промовити рішучим словом до твердих голов наших дотеперішніх керманичів державних, отже вони нарешті згодилися пустити трохи приманливої власти з рук.
Нові події принесли деякі політичні здобутки. Перший: Правительство стануло на становищи парляментаризму а відкинуло дотеперішню, позичену від більшовиків, систему рад. Невже не причина до радощів? Це мусіло — правда — статися щойно шляхом відручного письма директорії до правительства, в якім директорія пригадує йому на цю систему, що на ній опираються всі культурні держави світа — але нарешті сталося. Є надія, що коли так піде далі, то наші партійні доктринери переконаються на ділі, що думає український народ про аґрарний комунізм, якій взяли до своєї платформи наші с.-р.—и, або як ні, то навчить їх про це... Денікин, що немов кіт скочив вже з пазурами на відкриті місця наших "партійних людей", навчить, хоч дарма, що за це прийдеться мабуть цілому українському народови заплатити найдорощим, своєю самостійністю.
Ми здалека від нашої бідної країни й хоч всіми фібрами душі бажаємо — на жаль досі безнадійно — дістатися тамтуди, аби стати до позитивного діла біля державного будівництва, бачимо, що політичний провід находиться на Українї на манівцях. Партійне правительство, якого ніхто не вибирав й яке не має за собою всіх народніх верств, не виведе держави з теперішної пітьми. Це може зробити тільки коаліційне правительство. Так було й є у всіх держав та народах, що не переходили й не переходять сотної частини того, що переходимо ми, так й в нас. Інакше занапастимо Україну!
Зі списку імен міністрів нового кабінету бачимо, що з малими виїмками, найшлися в нім досі незнані й чужі для нас люде. Зі старих, запалених борців, не увійшов майже ніхто. Чи наш національний корабель є покладом потопаючого судна, з якого всі втікають? Напевно ні. Але поважні, відвічальні одиниці не хочуть братися до діла знаючи з гори, що їх праця серед даних обставин буде засуджена на невдачу. Отже з долу, зі самого коріння мусить прийти оздоровлення.
Хто є ще на Україні — не сліпий й не цілком одурманений, хто не бачивби, чого хоче народ? Народ хоче супокою, хоче розумної аґрарної реформи далекої від московських комуністичних експериментів, яких ненавидить й проти яких бореться всіми силами душі, хоче порядку й ладу. Досить страшних забав у червоний фантом, на які можуть позволити собі Москалі, що після упадку більшовиків мають на поготівлі старий державний апарат й моральне та матеріяльне попертя коаліції а не ми бідні, оставлені власним силам й окружені зі всіх боків любими ворогами! Тільки poзумним, тверезим, далеким від суспільної фантазії ділом збудуємо державу. Інакше зроблять це за нас другі а вимучений народ віддячить їм хлібом — сіллю, так, як вже в багатьох випадках віддячував й віддячує. Досить роблення на живім тілі народа всяких експерементів, від яких він вже задихається й прийти до себе не може! Пора на покладення кінця чужій нашим переконанням й характерови більше або менше закритій партійній диктатурі! Бо й коаліція не схоче з нами говорити, пока не матиме ґарантії, що на чолі держави стоїть серіозне і відвічальне правительство.
Ми знаємо, що наші партійники — "тверді люде". Але й на найтвердших, як показується під цю пору, можна найти спосіб. Перед війною у Франції, за міністерства Клємансо, коли йшла завзята внутрішня боротьба довкруги справи розділу церкви від держави й кожного дня могло прийти до зміни, старий тигр постійно держав в своїй робітні пальто й невідступний парасоль, а до парляменту говорив: Панове, я готов!... Притьмом треба, аби й до наших засліплених керманичів прийшли представники селянських мас та свідомої інтеліґенції й спитали: ви ще не готові?
Еміґрація кричить за правительством, яке обєднувалоб весь національний табор а всіми силами протестує проти партійного правительства.
Український прапор