Повернути Донбас чи звільнити Донбас?

Підписання Україною «формули Штайнмаєра» знову активізувало суспільну дискусію про майбутнє Донбасу. Природно, що думки людей на цю тему розділилися – хтось прагне миру за всяку ціну (навіть капітуляції), інші вважають, що все має відбуватися винятково на українських умовах.

 

 

Константою залишається позиція більшості українців: Донбас має повернутися в склад України. Частка тих, що вважають за слушне для України повністю й назавжди відмовитися від окупованих територій, – украй мала. А це означає, що провідні політичні сили боротимуться за першість в ініціативах з реінтеграції Донбасу, адже це забезпечить їм високий рейтинг й електоральне майбутнє.

 

Зрештою, разючих різниць між позиціями двох основних політичних таборів немає: обидва заявляють про політико-дипломатичний шлях реінтеграції окупованих територій як єдино можливий.

 

Так, колишній Президент України Петро Порошенко влітку 2018 року говорив:  «Заявляю ще раз: Крим і частину Донбасу ми прагнемо отримати політико-дипломатичним шляхом, але мінські домовленості вже принесли користь Україні».

 

Минув один рік, і теперішній, прости Господи, президент Володимир Зеленський майже повторює за своїм попередником: «Україна може досягнути прогресу у врегулюванні ситуації на Донбасі лише політико-дипломатичним шляхом». Різниця в позиції двох президентів полягає тільки в прив’язці Криму до стратегії повернення окупованих територій, але це тема для іншої розмови.

 

Чому ж тоді, якщо Зеленський і Порошенко однодумці в справі саме політико-дипломатичного шляху, один із них дає добро на підписання формули внутрішньої окупації, а інший солідаризується з акціями протесту?

 

Відповідь на це питання, як на мене, полягає в різному тлумаченні словосполучення «політико-дипломатичний шлях». Порошенко підписав Мінські угоди в момент, коли Україна перебувала під дулом автоматів, і основною його метою було зупинити активну фазу кровопролиття. А потім колишній Президент у різний спосіб відтягував імплементацію Мінських угод і реінтеграцію Донбасу.

 

Володимир Зеленський, якого гірка доля ще не навчила простої істини, що Росії не можна довіряти ніде й ніколи, з ентузіазмом неофіта поринув у мирні переговори з агресором і терористами. Думаю, він щиро вірить у те, що війну можна закінчити, а Донбас повернути у рекордно стислі терміни – скажімо, за рік.

 

Це реалістична й осяжна мета. Проблема тільки в тім, що існує величезна різниця між «поверненням» Донбасу і «звільненням» Донбасу. Передусім – у впливі на майбутнє України.

 

«Повернення» означає готовність визнати окрему «донбаську» ідентичність, яка ненавидить Україну, зневажає українську мову й бачить себе частиною «русского мира»; тобто прийняти їх такими, якими їх показує пропагандистське телебачення – і дати право голосу в Україні. Крім того, це означає амністію для військово-окупаційних адміністрацій регіону і можливість для них продовжити політичну кар’єру на київських пагорбах. Якщо Зеленський готовий на це, то й справді реінтегрувати Донбас можна за рік.

 

Натомість «звільнення» також передбачає повернення Донбасу в склад України, але на українських умовах: ніякого особливого статусу, українська мова – державна, всі поплічники терористів і окупантів – або в тюрму, або еміграція. Це також реалістичний план, але на нього доведеться зачекати ще не один рік.

 

Адже звільнити Донбас політико-дипломатичним шляхом неможливо. Виграшна стратегія України для реінтеграції Донбасу на наших умовах полягає в затягуванні й очікуванні кризи в Росії, під час якої можна буде максимально легко звільнити Донбас і прогнати звідти бойовиків та поплічників окупантів. Йдеться про військово-поліцейську операцію, яка може відбутися без єдиного пострілу. Але першими в окуповані міста мають зайти люди в уніформі, а не політики чи дипломати.

 

Так було в Хорватії, яка в 1995 році відвоювала окуповані сербами хорватські території під час операції «Блискавка» і «Буря». Ці воєнні операції тривали по три доби, але підготовка до них тривала роками. Хорватія вела дипломатичну роботу в світі й переконала міжнародну спільноту, що її території окуповані незаконно; країна збиралася з силами, формувала армію, закуповувала зброю й отримувала її як гуманітарну допомогу від союзників; зрештою, хорвати вичікували слушного моменту, коли сербські позиції (міжнародні, фінансові, військові) максимально ослабнуть – і завдали блискавичного удару.

 

Який із цих варіантів вигідніший Україні? І чому керівництво держави обирає не його?

 

 

08.10.2019