Румунський автор прозових та поетичних творів Дан Коман у рамках Місяця авторських читань у Львові відповів на запитання Андрія Дрозди й розказав про румунський літературний ландшафт, комфортні умови для творчості та стосунки автора з героями. Їхню розмову перекладала Ольга Пітецька.
— Я хотів би почати з запитання до Дана про місто, з якого походить, в якому живе, в якому пише, може це нам дасть трохи краще уявлення про автора перед тим, як ми перейдемо власне до текстів. Тож, Дане, ти проживаєш в місті, назва якого звучить дуже природно і знайомо для українців – називається воно Бистриця. Наскільки я знаю, місто слов’янської назви, але там є доволі потужна угорська меншина і угорське минуле. Скажи, будь ласка, прізвище Коман – це угорське прізвище, чи ти маєш коріння з угорської меншиною, з румунськими угорцями, і чи можна Бистрицю назвати мультикультурним містом, як це модно зараз говорити?
— У вас також неймовірно гарне місто! Я вже багато чув про Львів, але навіть уявити собі не міг, що тут настільки гарно. Я дуже люблю це місто, бо я відчуваю тут дуже особливу атмосферу – хоч тут дуже багато туристів, водночас тут дуже тихо, це парадокс, і за це я його люблю. І ще одна річ – у вас тут дуже дешеві сигарети, для мене це ідеально. І гарна кава. Я живу в Румунії, в Трансільванії, ви знаєте це місце через історію з Дракулою, в дуже маленькому місті під назвою Бістриця - це старе німецьке місто, раніше там дійсно жили угорці, але зараз залишилось зовсім трохи. Це маленьке місто і тому я там живу, бо, як письменнику, мені потрібен екстра-час, мені потрібен весь час, якщо це можливо, для себе, для мого писання. Тому мені там ідеально. Не дивлячись на те, що це маленьке місто, і я є письменником, сама моя робота письменника не дозволяє жити спокійно, тому основна моя робота – в середній школі підприємництва, я працюю вчителем і я дуже люблю своїх студентів. Це в невеличкому містечко Марамураш (доволі розповсюджена назва для Півночі країни, тим більше, що воно знаходиться на кордоні), яке не має ніякого особливого значення.
— Зважаючи на цю німецьку частину історії Бистриці, угорську і так далі, чи відчитується це минуле в сучасному місті, і чи важливе воно для сучасних мешканців цього містечка? І для Вас, як для письменника?
— Якщо Ви колись потрапите в моє місто, Ви одразу зрозумієте, що воно німецьке – через архітектуру будівель. Але зараз ця німецька архітектура – це лише історична згадка, наразі його німецьким не можна назвати. Воно стало абсолютно румунським містом.
— Я також знаю, що в цьому місті народився, можливо і жив якийсь час автор тексту румунського національного гімну – Андрей Мурашано. Цим якось пишаються, це якось відзначено в топографії Бистриці? І як так сталось, що автор румунського гімну народився і ріс на Заході країни, в містечку, яке довгий час належало до угорської держави?
— Це правда, але для мене, як для письменника, в принципі не має значення ,чи хтось з Бухареста, чи звідкись деінде. І знаєте, в нашому містечку щороку влаштовують великий поетичний фестиваль. І зараз в Румунії говорять про наше містечко Бістрицю, і я пишаюсь тим, що я є частиною цього містечка, яке стало відоме саме через цей міжнародний фестиваль. На цей фестиваль з’їжджаються письменники з усієї Європи, і цього року в нас був спеціальний гість – Катерина Бабкіна, яка є дуже хорошою письменницею. Я впевнений, що ви знайомі з її літературою.
— Є такий стереотип про українців, що це дуже співочий і музичний народ. Я не зовсім впевнений, що це правда, але так в історії склалось, що українці вважають себе дуже музичними і співочими. Якщо говорити про Румунію, то яке головне мистецтво, чи яка головна риса, пов’язана з мистецтвом, вкоренилась у такому національному образі Румунії – румуни багато співають, чи, може, вони люблять літературу і писати? Які позиції поезії і румунських поетів зараз у суспільстві, чи це викликає якийсь резонанс? Бо насправді ми живемо у мультимедійну епоху, де більше переважає відео, зображення, ніж текст.
— Може здатись дуже дивним на перший погляд, але в Румунії наразі дуже модно бути поетом. В Румунії зараз проходить дуже багато поетичних фестивалів, є поетичні журнали, читання поезії і дуже багато людей приїжджають, щоб послухати ці читання. Але водночас щодо молоді – звичайно, вони трошки відрізняються, це нове покоління, наприклад, через тиждень, здається, до вас приїде Штефан Багіу. Вони намагаються залучити якусь діджейську діяльність, візуальне мистецтво, вони поєднують читання і шоу, музику і візуальні ефекти. Звичайно, зараз хороші часи для мистецтва в Румунії, я дуже щасливий з цього приводу. Я прочитаю декілька віршів з моєї поетичної збірки «Інсектаріо Комон». (читає вірші).
— Дане, Ваші тексти, які Ви читали, сповнені такого спокою і уважного споглядального ставлення до світу, який Вас оточує. Я хотів запитати – що для Вас найважливіше, як для поета – це фіксація своїх внутрішніх відчуттів, якогось резонансу зі світом і цим спокоєм, який є у маленькому і великому містечку, і створення особливої атмосфери в тестах? Які завдання, як автор, Ви ставите перед собою саме в поезії?
— Насамперед, хочу сказати про жест нашого написання, те, як ми тримаємо руку – він дуже гарний, і для мене є велике задоволення розуміти це і писати. Це найеротичніший процес у світі. Не в сексуальному плані еротичний. У кожного з нас є свої почуття, свої думки, і коли я пишу, я хочу, щоб кожен читач чітко зрозумів, що я хочу сказати. У кожного з нас є почуття, але не кожен може це побачити. І загалом не обов’язково писати про них, бо це є в кожного з нас.
— Ну а хіба не має поезія бути незрозумілою туманною, багатозначною. Невже потрібно писати так, щоб було зрозуміло кожному читачу? Це невдячна справа, насправді досягнути цього складно.
— Так, це дуже складно писати так, щоб бути всім зрозумілим, але коли я пишу, я пишу для себе – це велике задоволення. Але коли я видаю свою книжку, головна мета – мати читачів, бо інакше немає сенсу писати. І для мене дуже важливо знати, що я їх маю, що мене зрозуміють. Звичайно, я не можу підходити до кожного і запитувати, чи вам подобаються мої вірші. Найголовніше для мене – це ті відгуки, і ті питання, які я отримую від своїх читачів. Є одна молода дівчина, я її особисто не знаю, але вона зробила татуювання з рядочком з мого вірша, і, зізнаюся, для мене це було великим задоволенням, я пишався тим. Це не означає, звісно, що Вам потрібно йти і робити собі тату, але це для мене був таким знаковим зворотнім зв’язком.
Згадаю і відгук на мій перший вірш: коли мені було 10 років, раптом з’явилась ідея написати вірш мамі – був день її народження, і я хотів зробити їй особливий подарунок. Ви знаєте Єлену Чаушеску? Тоді з’явилась метафора в моїй голові, що моя мама така ж красуня, як Єлена Чаушеску. То були, звичайно, страшні часи комунізму, особливо для розуму і свідомості дітей, але на той час, зважаючи на те, що Єлена Чаушеску була потворною, не дуже гарною жінкою, я вирішив, що вона була для мене найгарнішою. І таке порівняння мені здалось ідеальним. Коли я зачитав вірш мамі, вона була шокована, я не міг зрозуміти її реакцію, для мене це було ідеальним порівнянням, але, власне, їй це не дуже сподобалось, і вона сказала мені більше не писати віршів. Це був мій перший контакт з літературою, з цим світом, але мама мені сказала: «Все, більше не пиши, не роби такого».
— Є ще питання. Ви почали курити раніше, ніж писати вірші – до 10-ти років?
— Ні [сміх]. Для мене куріння і написання віршів пов’язані між собою. Курю я більше, ніж пишу, і це, певно, краще – небезпечна річ графоманія. Але мені подобається пов’язувати ці дві речі, я отримую задоволення, коли курю і пишу водночас і не збираюсь кидати. Знаєте, є такий дуже відомий автор американський, я впевнений, що ви його знаєте – Генрі Міллер, і в одному з його творів був епізод з старим чоловіком, який вже помирав, і його донька схилилась над ним, і спитала: «Яке Ваше останнє бажання?», і він сказав так пошепки, нібито секс, а для мене цим словом була б сигарета.
— Судячи з Вашого першого вірша, Ви зразу почали поєднувати особисті теми і політичні, може, несвідомо. Коли Ви зрозуміли, що Єлена Чаушеску не така вже й красива?
— Я був підлітком, і тоді я зрозумів, що це велика брехня про цю всю красу, тільки потім я зрозумів, що комунізм насправді жахливий і поганий. 10 років тому я знайшов касету, її записала моя тітка, робила записи в себе вдома, там був я, мій брат, двоюрідні брати і сестри і всі ми співали комуністичні пісні. І це було нашою реальністю тоді, жахливою реальністю, ми жили в ті часи, ми думали, що Ніколай Чаушеску є хороший, і так далі. Але то була наша реальність.
— А в студентські роки Ви якимось чином брали участь в політичному активізмі чи це було надто небезпечним, або неблизьким для Вас вибором? Або після падіння Чаушеску? Бо, наприклад, для українців студентський рух в 90-х роках був дуже важливим у становленні нової політичної системи.
— Коли мені було 13 років і я не дуже в тому всьому розбирався, я радів таким звичайним маленьким речам, як те, що ми могли пити апельсиновий сік, жувати жувальну гумку, в 14 вперше побачив кольорове телебачення, хоча до того воно було лише чорно-білим. То було маленьке село і для нас то була велика річ. Але я не розумів, і не розумію політику.
— А що Ви відчуваєте – може, заздрість, а, може, радість за тих підлітків, яких Ви навчаєте в школі зараз і які мають все від початку – смартфони, кольорове телебачення, кінотеатри, абсолютну свободу.
— Я вважаю, що ці речі є нормальними. Я дуже щасливий за них. Якщо, до прикладу, Ви вирішите поїхати до Києва, потягом, або літаком – Ви не будете використовувати старі види транспорту, або не підете туди пішки. Ну і щодо мови в школах, і щодо молодих поетів в Румунії – вони зараз почали використовувати багато речень, якусь нову графіку, пишуть про електронну музику, і це все нормально. Я вважаю, що немає в тому ніякої небезпеки, хоча хтось скаже, що це небезпечно. У часи моєї молодості ми жили інакше. Я вважаю – чим більше, тим краще.
— Ви не погоджуєтесь з принципом «менше – більше»?
— Ні, більше – це більше.
— Ви грали футбол? Це дивно, що Україна і Румунія – сусіди, і ми так мало знаємо один про одного. І про Румунію, власне, ми дізнаємось найбільше через футбол, адже Мір Чауческу, румунський футболіст, грав в українській команді.
— Найяскравіший спогад моєї футбольної кар’єри, це коли я був зовсім дитиною і був в місцевій футбольній команді, вона не була дуже хороша, можу сказати, що вони грали погано, але були такі місцеві змагання, і тоді я став першим футболістом, якому запропонували заплатити, щоб перейти в іншу команду. Але заплатити не через те, що я добре грав, а просто тому, що інші гравці кудись роз’їхались і поїхали працювати в інші країні й нікому було грати. І заплатили мені пляшкою пива.
Так, Андрію, Ви праві – я дійсно майже нічого не знаю про українську культуру – я знаю багато американських, британських, французьких письменників, ми можемо знати всі новини з США, хто новий прем’єр-міністр Великої Британії, але шкода, що ми нічого не знаємо про сусідні країни. Але я маю на думці такий проєкт (я казав вже про Катю Бабкіну) — створити антологію української сучасної літератури. І дійсно, я знаю дуже мало українських авторів – наприклад, Сергій Жадан. І велика проблема є з перекладом, перекладачами – я бачу, що є мій текст українською мовою, але я не впевнений, що там насправді мій вірш, бо зі мною ніколи ніхто не зв’язувався, не консультувався з приводу цих рядків. Та ж сама проблема на цьому фестивалі, що немає перекладача з румунської – дуже шкода, але в Румунії та ж сама ситуація. Єдина є надія, що в Румунії є двоє українців, двоє поетів, які мають українське коріння, і ми сподіваємось, що цю проблему вирішимо і будемо рухатись далі.
— Дане, у мене ще є одне питання до Вас: у короткій біографічній довідці, коли Вас представляли, як автора, згадано, що Ви ставитесь безжально до своїх героїв – можливо, йдеться про прозу, яку ви пишете. Наче Ларс фон Трієр. Дійсно є така схожість, бо Ларс фон Трієр – це, безумовно, один з найбільш жорстоких режисерів сучасності. Звідки ця паралель взялась? Можливо, це хтось з літературних критиків, як завжди написав і пояснення цього нема.
— Ні, в нас нема такої розумної критики в Румунії.
— Тобто з критиками в Румунії ще більша проблема – з поетами все гаразд, а є проблема з перекладачами і з критиками?
— Це дуже цікаве порівняння, я взагалі не знаю, звідки воно з’явилось, декілька днів тому я його прочитав. Справді, фон Трієр є чудовим режисером, я поетом, і більше нас нічого не пов’язує. Це питання мені задавали в Польщі, Чехії і я був дуже здивований. Єдине ,що я чув про нього, що кажуть його актори: «Він несповна розуму, я більше не буду з ним співпрацювати, бо цей режисер говорить «Бог – режисер, а актори – це інструменти»». І я застосовую приблизно те саме в своєму письмі, коли кажу, що Бог – це автор, а герої – це інструменти, і, власне, ти не маєш бути дуже добрим з ними. На цьому і весь зв’язок. Я хочу додати про фільм, можливо Ви його бачили, називається «Патерсон» Джима Джармуша. Цей фільм випустили в Голлівуді, і він про поезію. Багато хто говорив, що поезія мертва, вона нікому не цікава, але ні – Джим Джармуш це довів, і це неймовірний фільм.
Питання із залу: Які у Вас релігійні погляди?
— Я православний. Мій батько — православний священник, і я все життя в цьому жив. У Румунії православ’я. Усе життя я прожив в православ’ї, воно дуже важливе для мене. Це досить сумно?
Питання з залу: Насправді цікавило наскільки релігія повпливала на Ваше письмо, чи це впливає більше на Вас, як на особистість? Чи це більше такий контекст, який відбувається по замовчуванню? Чи є якісь глибші пізнання?
— Православ’я впливає на все моє життя, але письмо не є моїм життям. Коли пишу, я можу робити якісь шалені речі, але в своєму повсякденному житті – це зовсім інша річ.
Зреферувала Леся Берездецька.
Фото: Анастасія Іванова, МАЧ.