Ми не знаємо деталей. Схоже, нас, суспільство, дезінформують. Враження, що від нас щось приховують, не викликає довіри і не веде до конструктиву. Якщо щось домовлено, повний текст має бути негайно викладений в мережу для вільного доступу кожного громадянина, для публічного обговорення, адже йдеться про винятково важливу річ – долю України, тобто кожного з нас. Якщо за нас чи тиском на нас щось вирішують Москва, Париж чи Берлін, то це дуже нагадує Мюнхенську змову і вже в кожному разі є виявом неповаги й актом знегіднення (заперечення субʼєктности).
Нам не потрібний у складі України Донбас, окупований Росією. Не можна погоджуватися на вибори, якщо територія, на якій вони відбуватимуться, непідконтрольна Україні. Моя формула – оголосити Донбас окупованою територію і всю повноту відповідальності перекласти на окупанта – Російську Федерацію. При цьому в жодному разі не відмовлятися ні від Донбасу, ні від Криму. Інвестувати всі зусилля й ресурси в модернізацію країни – економічну, соціальну і реформу державного управління. І – чекати. Чекати, скільки треба. Чекати слушної нагоди. Донбас і Крим можна прийняти назад лише після повної деокупації і відновлення контролю України над власним державним кордоном. Лише після певного – ймовірно, тривалого – перехідного періоду можна буде провести вибори.
Я не хочу знову опинитися в епосі Януковича. Не бажаю жити в сірій зоні, незрозумілому буфері між Євросоюзом і Росією. Надто дорогою ціною ми звідти видобувалися. А судячи з усього, ми ось-ось можемо туди скотитися. Мирний, прийнятний для України шлях – посилення санкцій проти Росії до повної деокупації захоплених територій. І – перемовини, перемовини, перемовини. Перемовини, які мають переконати Росію піти. Економічні розрахунки, які поставлять окупанта перед фактом, що краще піти, ніж продовжувати окупацію. Наступного дня по тому, як останній російський окупант покине українську землю, запанує мир. Так, рани загоюватимуться довго, десятиріччями.
В Україні – не громадянська війна, а війна Росії проти України, війна за повний контроль за всією Україною, над її економічним і людським потенціалом, війна на знищення України як самостійного державного утворення, субʼєкта міжнародного життя і права, нації в колі світових націй. Росія зробила все можливе, щоб надати цій війні присмаку громадянської, внутрішньоукраїнської колотнечі, «конфлікту на сході України», як його безсоромно-евфемістично називають світові ЗМІ, і почасти їй це вдалося. Зрештою, наші урядовці – ні попередні, ні сьогоднішні – виразно не сформулювали позиції: якби це відбулося, то, мабуть, і світ сприймав би нас по-іншому.
Якщо ми не в змозі повернути окуповані землі зараз і якщо ми також не в змозі залучити міжнародну спільноту до контролю за українсько-російським кордоном (що було б найоптимальнішим варіантом), то варто поставити міжнародних миротворців, між яких не буде жодного громадянина країни-окупанта, на лінію розмежування між територією, підконтрольною Україні, і тією, яку окупувала Росія і на якій вона інсталювала маріонеткові адміністрації. Це буде поступкою, але не поразкою. Це погано, але так, як зараз, нічим не краще. Це зафіксує статус-кво, але, ймовірно, припинить кровопролиття. Це буде прийнятнішою ціною за мир, ніж інші варіанти. Це дасть можливість присвятитися власному розвитку. В нас мало часу – нам треба зосередитися і зробити ривок: економічний і світоглядний. Нам не потрібно війни, нам потрібен мир – у жодному разі не русскій.
Формулу Штайнмаєра вже охрестили формулою Зеленського. Бо не Штайнмаєр розсьорбуватиме її наслідки, а чинний президент України і її громадяни. Понадто – формули Штайнмаєра, кажуть, не існує в природі. Наразі жодна світова інституція, жодний лідер демократичного світу не запропонував доброї формули. Існує лише формула Путіна. Її суть проста – не дати Україні розвиватися і не дати вийти з кремлівської орбіти. Схоже, лідери європейських держав цю формулу лише ретранслюють. Очевидно, вони розуміють, що це не їхня власна пропозиція. Але якщо це влаштовує українську владу, то чому це не має влаштовувати світ? За будь-якою державою готові визнати стільки субʼєктности, скільки її громадяни спроможні вибороти й обстояти. Це і є та реальна формула, не Штайнмаєра і не Зеленського.