Невже можна говорити про братання народів в наших сумних часах? Атже кожний бачить, що на парижській конференції від девяти місяців кидається запальні бомби людо-зненависти і національного розєднання, а не братання народів. Атже ж кожний бачить, що краями і народами торгуються, як худобою. Атже ж кожний бачить, що найдикіщі орґії національного еґоїзму розгулялися, як ніколи в цілій історії людства. Заключено мир, а все ж таки ллється на близькому і далекому сході річками людська кров, палають села і міста, нищиться людська праця, розкладається народи на банди розбишак, які живуть з рабунку і з убивства. В Польщі, на Мадярщині, в Румунії, на обширних землях бувших імперій російської і турецької, — скрізь настали анархічні відносини. Безчисленні фронти перегорожують дорогу купцеві і промисловцеві, ученому і дипльоматові; 30 років тому назад було можливим обїхати цілу землю в 80 днях, як про це писав Жюль Верн. Тепер яких небуть мізерних тисячу кільометрів не можна проїхати за пів року, бо пашпортові канцелярії ріжноманітних місій є більшими перешкодами, як Гімаляйські гори. Скорше вилізеш на Івріт або Чімборассо, аніж дістанеш візу від новоспеченого дипльомата. А все ж таки ми маємо смілість в тих так сумних часах не тільки говорити про братання народів, але навіть вірити, що таке братання — неминуче. І ця віра не є висловом якогось ідеалізму, трансцедентального мрійництва карася-ідеаліста, який марив про мирний спосіб життя щуки з карасем. Ні. Це є вислів найтвердішого реалізму.

Тільки реакційні утопісти можуть тепер думати, що міжнаціональні зносини можна упорядкувати силою, що можна цілі народи і племена заганяти в нові, або відреставровані тюрми. Акція "об'єднання і неділимости" Росії, яку розпочали большевики, Колчак, Денікін і вся ця чорносотенна юрба, акція неудачна, дає наглядний доказ того, що метод державного будівництва тільки при допомозі брутальної сили — це метод перестарілий, можна сказати навіть, преісторичний. Не важно, що цьому методові поклоняються Чехи, Поляки, Румуни і Москалі, не важно, що ці варварські методи благословлять парижські демони. Вони тільки дають наглядний доказ того, що їх сила меньша від тої енерґії, яку проявляють визволені із тюрми народи.

Теоретично братання народів спочиває на підставі права народів на самовизначення. Цю формулу проголосила по раз перший соціялістична думка. Особливо австрійські соціялісти, котрі віч на віч стрінулися з тяжкими національними проблємами в нутрі бувшої австрійської монархії, почали в особах д-ра Реннера (Артура Ширінґера) і д-ра Оттона Бауера займатись національним питанням і тим самим заповняти ту прогалину, яка істнувала в марксістській соціялістичній науці. Дякуючи австрійським марксістам, всесвітній пролєтаріят тепер знає, що не можна збудувати Інтернаціоналу без розвязання національного питання, бо ж нації, а не хто другий, є суб'єктами Інтернаціоналу. Так довго не можна з'орґанізувати всесвітнього Інтернаціоналу, як довго існує хочби одна поневолена нація, об'єкт а не суб'єкт інтернаціонального права.

Коли в Австрії по раз перший марксісти почали звертати бачну увагу на національне питання в соціялістичній науці, то практичне переведення в життя тез, поставлених австрійськими соціялістами, розпочалось на обширних полях бувшої російської імперії після того, як повалено автократичний царат. Із здивованням побачив світ, особливо Західня Европа, що Росія не є якоюсь однонаціональною державою з малими "інородчеськими окраїнами", але, що величина цих "окраїн" рівняється одній третині бувшої европейської Росії і більше як половині усієї людности імперії, включаючи сюди людність також і азійської Росії. Показалося, що так звані "інородчеські" меньшости разом взяті творять більшість над московським народом і що московська пануюча меньшість тільки силою могла тримати інородчеську більшість в тюрмі народів. Що правда, московські державники, оборонці "єдиної і неділимої" старалися знайти для своєї автократичної ідеї моральне оправдання. Pro foro externo московські володарі голосили, що ані Українці ані Білорусини не є "інородці", одначе pro foro interno вони обходилися із "славянськими", а навіть після їх думки "русскими" братами, так само, як з "інородцями". Після другої революції контрреволюціонер і реакціонер Столипін прямо схарактеризував українські й білоруські національно-культурні й економічні організації, як "інородські".

Ця подвійна політична бухгальтерія мала на меті затемнити фактичний стан національних відносин в російській імперії, бо коли взяти під увагу, що Білорусини в числі 14 міліонів і Українці в числі 40 міліонів — "русскіе", як голосили оборонці панросійського автократизму, то дійсно цілий світ дасться ошукати про монолітний склад Росії. Одначе вже перші дні революції показали, що теорія "русская", теорія "трієдіной іпостасі" (Мало-Біло-Великоросії) — не витримала життєвої проби. Показалося, що два великі славянські народи Сходу Европи, на які спіралась московська автократія, — Українці і Білоруси відкололись від панросійського табору і перейшли в стан "інородців". З цею хвилею, як ці два великі народи відкололися від Москалів, справу "єдиної і неділимої", справу аґресівного панслявізму можна уважати покінченою. Від цього часу штучний, політичний і культурний центр з Петербурга і Москви пересовується на південь, до Київа, котрий стає осідком братання народів, огнищем, в якому сходяться союзницькі стремління "інородців".

Дуже скоро стає Україна орґанізатором союза інородчеських народів бувшої Росії, а з розпадом Австрії і Туреччини її вплив сягає також на деякі землі бувшої габсбурської монархії й султанату. Ми вже мали нагоду піднести велике значення З'їзду народів, який відбувся два роки тому назад в Київі під проводом проф. Грушевського. На тім з'їзді зблизилися і пізналися усі інородчеські народи. Цей з'їзд збагатив політичну думку не тільки самих Українців, але також і тих народів, які брали в ньому участь. Там на київських горах, в будинку педаґогічного музею проголошено прінціп всесвітнього значіння. Там проголошено, що кожний народ, малий чи великий, має право створити власними силами свою національну державу. І дійсно, за словами пійшли також і діла. Незабаром після з'їзду інородчеські народи під проводом України почали переводити в життя проголошений прінціп і на протязі одного року з'орґанізували самостійні республіки. На широкім суходільнім мості, який тягнеться від Балтійського моря по Каспій, Чорне море, Кавказ і Закавказзя, створилося 10 нових демократичних республік. Є ними: Естонія (47.000 km² — 1,750.000мешканців), Латвія (64.196 km² — 2,552.000 меш.), Литва (125.000 km² — 6,000.000 меш.), Біла Русь (300.000 km² — 14,075.000 меш.), Україна (800.000 km² — 45,000.000 меш.), Кубань (85.000 km² — 3,500.000 меш.), Північно Кавказький Союз (150.000 km² — 4,300.000 меш.), Азербайджан (100.000 km² — 4,500.000 меш.), Грузія (90.000 km² — 3,000.000 меш.) і Арменія (320.000 km² — 4,000.000 меш.). Беручи разом, всі ці нові східні республіки обіймають більше, як одну пяту частину европейського суходолу і налічують біля 90,000.000 ріжноплемінної людности. Існуванню тих всіх республік загрожує дві сили, що правда між собою ворожі. Північно-західня і середня ґрупи цих нових республік мусять боротись на два фронти: проти польського оліґархізму і проти московського централізму і автократизму, котрий прибірає раз колір червоний (большевизм лівий), раз знову чорний чи білий (большевизм правий — Денікінсько-Колчаківський, Юденічівський, чи як він там називається).

Південно-східня ґрупа (кавказька, підкавказька і закавказька) має завдання далеко лекші. Її приходиться побороти тільки московський автократизм (правий і лівий большевизм). Лівий большевизм вже удалося цим найдальше на південний схід висуненим республікам побороти навіть при допомозі реакційних елєментів. Тепер ці республіки стоять перед завданням вимести із своїх нових хат реакційне сміття. Робота в тім напрямі вже розпочалася. Три закавказькі республіки — Азербайджан (по українськи: "країна вічних огнів"), Грузія і Арменія заключили вже оружний союз проти Денікіна і стараються до цього оружного оборонного союзу притягнути також кавказьких верховинців. За кавказькими верховинцями підуть також і Кубанці, котрі в останніх часах зайняли вже дуже вороже становище проти денікінських добровольців, поставивши їм ультіматум, щоби вони негайно очистили кубанську територію.

Українська Народня Республіка, правдива орґанізаторка цього союзу республік Східної Европи, займає центральне становище, і на її території зійшлися всі ворожі сили, в яких інтересі лежить ліквідація нових республік. Біля Київа, столиці майбутнього союзу східноевропейських народів, зіткнулися три ворожі армії: українська-національна, — як оборонець союзу, большевицька червона і большевицька чорна (Денікінська), — як його вороги. І тут склалась ситуація, яка іде в розріз з прінціпами біології. Біольоґічна наука каже: ворог мойого ворога є моїм приятелем. Одначе тут виходить так, що ворог мойого ворога є також моїм ворогом. Річ в тім, що большевики ліві і большевики праві є справді між собою зажерливими ворогами, але вони стоять на спільній плятформі "единства" Росії. Перші хочуть диктатури озброєного "до зубов" пролєтаріяту, другі військової диктатури, щоби потом посадити на троні "білого царя". Для "інородчеських народів" представляється боротьба червоних з чорними чи білими імперіялістами, як внутрішня політична боротьба за владу в "єдиній і неділимій" Росії, але так червоних, як і білих імперіялістів "інородчеські народи" уважають зовнішніми своїми ворогами, з якими необхідно боротись до загину. Цю боротьбу за національно-державне самовизначення комплікує ще вмішування західньо-европейських держав Антанти. Що правда, це вмішування не є безпосереднє, але посереднє. Західно-европейські капіталісти підтримують матеріяльно контреволюційні сили: з заходу — Поляків, з південного сходу — Денікіна. Поляки, яких ще історія нічого не навчила, ще дальше поклоняються ягайлоньській державній ідеї і стараються відреставрувати оліґархічну ягайлонію при допомозі зброї. Це їм тимчасово удається, бо народи білоруський і литовський ослаблені большевицькою навалою. Польські війська докотилися аж до Березини й Двини і загрожують Литовській і Латишській Республиці, окупувавши вже більшу частину Білоруської Республіки (Віленьску, Гродненську, Мінську губернії). З другого боку з південного сходу самому існуванню східноевропейських республік загрожує контреволюційна акція анґлійського капіталу, акий підпірає білих Денікінських большевиків.

На ворожу акцію західньоевропейського капіталу проти існування східньо-европейських республик треба дивитись як на боротьбу між соціялістами і буржуазією. Річ в тім, що народи, котрі тепер створили східньо-европейські республіки, — це народи на скрізь демократичні, бо вони стратили на протязі історії свої вищі кляси на користь Німців, Поляків, Москалів і Турків. І тому, щоби визволитись від зденаціоналізованої або чужоплемінної буржуазії, ті народи мусять з природи річи вести ліву політику, і тому на їх чолі стоять чисто соціялістичні, а не коаліційні уряди. Ці уряди звичайно не можуть вести антантофільської політики quand meme в стилю Чехів, Поляків, південних Словян і Румунів. Вони не можуть симпатизувати з антантськими урядами, але цілу свою надію вони покладають на антантські і неантантські народи, — на Інтернаціонал. Всі ці східньо-европейські республіки, визнані інтернаціональною соціялістичною конференцією в Люцерні, ідуть із собою дружно в закордонній політиці. Дипльоматичні представники цих республік вислала спільну ноту протесту на адресу голови Мирової Конференції в Парижі з приводу визнання Колчака. Соціялістичні представники тих республік виговорили на спільній конференції, що відбулась в Парижі 17. липня ц. р., спільну деклярацію, яку подаємо на иншому місці і яка свідчить про те, що вже твориться велитенський союз народів Східньої Европи, який має на меті — боронити національну незалежність і суверенність кожної республіки з осібна.

Варто тепер застановитись над питанням, чи цей союз східньо-европейських республік є тільки хвилевим і тимчасовим, як спільний фронт проти спільних ворогів, чи може ця формація є чимсь дуже трівким. Досить глянути на мапу Східньої Европи і проаналізувати з комунікаційного боку балтійсько-кавказько-каспійсько-чорноморський міст европейського суходолу, щоби переконатися, що всі республіки, які на нім повстали, орґанічно із собою звязані. Теріторія цих республік показує деякі анальоґії з Північно-Американськими Штатами. Так само як в Америці територія звязана водяною сіткою канадійських озер з річками Святого Лаврентія і Місісіпі, так само вяжуть і з'єдинюють цей суходільний міст в одну комунікаційну сітку річки Німан, Двина і Дніпро, які вже в зарані історії східноевропейських народів були "варяжським шляхом". Знаходимо також анальоґії, що до розміщення природних багацтв. На окраїнах східньо-европейського союза республік — ліси і гори з мінеральними багацтвами, — в центрі (на Україні) плодючі прерії-степи — шпихлір цілого союзу республік. Вже за царського режіму Латвія, Литва, Біла-Русь, Естонія, Грузія, Азербайджан і навіть Вірменія поповнювали свій хлібній дефіцит українським хлібом і цукром, а також українським залізом і вуглем. Україна знову брала з північного-заходу дерево і з південного сходу мінеральні води і вироби нафтяної промисловости. Можна сказати, що всі ті республіки економічно себе доповняють, і тому в майбутності народи, з'орґанізовані тепер в цих республіках, будуть стреміти до що раз тіснішої політичної злуки, розуміється з захованням політичних і культурних ґарантій для кожної республіки з окрема.

Однослово: ми є свідками орґанізації з'єдинених держав Сходу Европи. До цеї державної спілки не можуть належати Поляки, бо їх територія лежить на сході центральної Европи, ані Москалі, бо їх територія лежить в Азії, і вони повинні зайнятись створенням північно-азійського союза народів.

І тільки тоді, коли всі народи, з'аналізувавши своє ґеоґрафічне й економічне становище, приступлять до орґанізації союзів, спертих на реальних підвалинах, як вищих державних одиниць, можна сподіватись, що братання народів, яке вітає тепер тільки в сфері ідеалу, стане реальністю.

[Воля, 27.09.1919]