«Abbey Road»’у – пів століття

Коли мій п’ятнадцятилітній колєґа зі Святого Саду Кріпак (Молодий) наприкінці вересня 1969 року купив альбом Бітлів «Abbey Road», то, притиснувши його до грудей, він щодуху біг із ним додому, аби скоріше поставити на програвач. Купив він його за 60 радянських рублів (1967 року «Sergeant Pepper» коштував у Львові 40 рублів, а на початку 1968 року я сам купив міньйон «Magical Mystery Tour» за 30 рублів). 1969 року за 60 рублів можна було купити 400 білих батонів хліба, сьогодні така кількість батонів коштує 5 тисяч гривень. А якщо тодішню вартість «Abbey Road»’а перевести на горілку, то це була 21 пляшка «Московської», зараз же 21 пляшка горілки коштує приблизно півтори тисяч гривень – отакий економічний дисбаланс між хлібом насущним і вогняною водою. Утім це було про земне, а тепер – про високе.

 

Вихід у світ кожного нового альбому Бітлів був подією епохальною, і це без жодного перебільшення. Бо якщо, наприклад, між першим альбомом Гендрікса або Cream і останнім будь-яким блюзовим альбомом 2019 року різниця ну дуже невелика, то між кожним попереднім і наступним альбомом Бітлз була ціла епоха. Їхні альбоми виходили в середньому майже щопівроку (за вісім років тринадцять альбомів), і кожен наступний альбом був цілковито чимось зовсім іншим, аніж попередній. Здавалося навіть, що кожен альбом Бітлз творили абсолютно різні творчі групи музикантів. Все, що було ретельно напрацьовано на попередньому альбомі, геть чисто стиралося з творчої пам’яті гурту, і в наступному невідомо звідки бралися нові креативні ідеї, яких до цього часу в музиці ні самих Бітлів, ні когось іншого не було.

 

У всіх напрямах рок-музики простежується тяглість і наслідування традиції. Наприклад, той же блюз має основну лінію – ту червону нитку, яка чітко вирізняє цей стиль вже протягом майже півтора століття. І блюз початку минулого століття, і блюз сорокових років, і блюз від Гендрікса до Стіва Рей Воена, і блюз найновіший – це все блюз, який упізнається з пів нотки, тобто музика рутинна і консервативна. Те саме майже і з усіма іншими стилями музики: гард-рок органічно перетікає у геві-метал, соул – в ритмендблюз і нью-соул, артрок у проґресів, а вічна попса навічно залишається попсою. Нічого схожого у Бітлз немає, в них ніколи не було того, що ми звемо власним стилем і тяглості власного стилю. Звичайно, на першому етапі своєї творчості вони увібрали якісь формальні риси рок-н-ролу, але згодом ці риси майже безслідно зникли у глибинах створеного ними небаченого нового. Звичайно, Бітли не могли бути цілковито позбавлені якихось впливів інших музикантів, їхніх сучасників, про що ми з вами поговоримо, аналізуючи альбом «Abbey Road», однак ці впливи можна цілком сміливо назвати мікроскопічними.

 

Щодо впливів на Бітлз і впливів Бітлз на інших, то тут хочеться висловити крамольну думку про те, що у них не було попередників і немає послідовників. Вони явно стояли осторонь усіх інших. Якийсь нездоланний порив безперервно ніс Бітлів на все нові й нові обрії: «Rubber Soul» – це вже було щось якісно нове порівняно з «Help», «Revolver» – це, можна сказати, антипод «Rubber Soul», «Sergeant Pepper» – абсолютно не те, що «Revolver». Так само й «Abbey Road» був цілковито інакшим, аніж його попередник «Білий альбом» і ніж його наступник «Let It Be», хоча той був записаний скоріше від «Abbey Road»’а.

 

 

Говорячи про «Abbey Road», хотілося б оминути всі давно відомі про нього факти, банальності й легенди, зокрема про знаменитий пішохідний перехід неподалік студії звукозапису «Apple Records» в Лондоні, про «Paul is dead», який, на відміну від інших членів гурту, ступає вперед на «зебру» босою лівою ногою, а сигарету тримає правою etc. Але є цікаві історичні факти, які варто відзначити, – зокрема те, що альбом «Abbey Road» вийшов у Британії 26 вересня, а вже за тиждень він був у Львові. Тоді ще у Львові жодної дорожньої розмітки пішохідного переходу у вигляді «зебри» не було. «Зебра» з’явилася на Заході ще у 1930-х роках, але в совку її почали запроваджувати наприкінці 1960-х. Одного разу хлопці зі Львова, які потрапили до Москви, помітили там «зебру» і кинулися на ній фотографуватися, причому один із чотирьох скинув черевики і позував босоніж.

 

 

«Come Together». Ця пісня одразу ввійшла до народного радянського фольклору: по-перше, анекдотом про Василія Івановича Чапаєва, який точив свою шашку, примовляючи «Шшшш-их»; а по-друге, колоритною галицькою кавер-версією пісні з приспівом: «Come together, кум сі вхєзав, я сі всцяв». Знаменитий «Шшшш-их» Леннона – це насправді речитатив «shoot», який можна трактувати двояко: або як «стріляй» чи «застріли» (деякі бітлознавці вважають, що це був заклик Джона застрілити його, що й зробив Марк Чепмен 8 грудня 1980 року), інша версія нібито захована у словах другого куплету «he shoot coca-cola», що на сленгу наркоманів означає «заштрикни мені кокаїну». Позаяк чи не кожна загадкова фраза у текстах пісень Бітлів обросла купою усіляких версій і припущень, то й конкретно у цьому випадку можемо сприймати ці версії лише гіпотетично.

 

Одразу після виходу альбому «Abbey Road» видавець пісень Чак Беррі накинувся на Джона з претензією, що той у «Come Together» нібито запозичив ідею пісні «You Can’t Catch Me». Прослухавши цю пісню 1957 року, справді можна знайти там щось віддалено спільне, але до плагіату тут дуже далеко. Мені нещодавно спала на думку інша ідея: «Come Together» дещо нагадує маккартнівську «Can’t Buy Me Love», нагадує власне гармонійною структурою. Заспів – типовий рок-н-рольно-блюзовий, приспів починається з мінорної гармонії. Але якщо 1964 року такий композиційний гібрид вважався чимось суперавангардовим, то 1969 року – доволі звичним.

 

«Come Together» належить до тих геніальних речей, де засобами мінімалізму досягається феноменальний ефект. Драмси і перкусія, особливо тріолі по тóмах, чіткими, прозорими, ненав’язливими акцентами створюють особливе, ні з чим незрівнянне ритмічне тло пісні, і власне завдяки цьому пісня супервпізнавана в каверах різноманітних стилів. Гітара Джорджа, на 1969 рік вже на порядному овердрайві, дає гарні прозорі акценти, Джордж грає рок-н-рольні рифи ще квінтами (у 1970-х піде повальна мода на кварти), дуже дозовано і незахаращено. Загалом річ звучить якось магічно і прозоро, насправді заворожує – особливо голос Джона, записаний з ефектом його фірмової «кімнати». Доволі довга, як на ті часи, кода – більше, аніж на хвилину – гармонійно заколисує слухача у переконанні, що він прослухав пісню, яка житиме вічно. Наскільки у цій геніальній речі примітивні, буквально дитячі партії всіх інструментів, можна переконатися, прослухавши її новітню кавер-версію у виконанні десяти-дванадцятилітніх дівчаток, де, зокрема, гітаристка грає так, що в неї міг би повчитися і сам Джордж Гаррісон.

 

«Come Together» – безперечно, одна з найвидатніших пісень Бітлів, яка справила величезне враження на решту світових музикантів. Її переспівали від Aerosmith і Майкла Джексона до Леді Ґаґи. Цю річ особливо полюбляють металісти – одна з найкращих версій Gary Clark Jr, гарна реґі-версія від Santerias, найновіша дуже оригінальна версія Mary Spender і цілковито відпадна бурятсько-шаманська версія від Буготак.

 

 

«Something». Під цю пісню добре мріється. Вона пливе собі, неначе широка ріка. Ріка потужна, сильна, але водночас тепла й лагідна. Вона огортає тебе, підхоплює разом із твоїми мріями, несе з собою, але й залишає достатньо місця для твоїх власних потаємних маневрів душі, які зрештою все ж стають співзвучні їй і в підсумку з нею зливаються. Власне 1969 року розпочинаються намагання продюсера Філа Спектора реально втілити в життя на альбомі «Let It Be» систему студійного звукозапису, якій дали назву Wall of sound (Стіна звуку). Але здається, що власне у пісні «Something» ця ідея була втілена якнайкраще, хоча її тут можна назвати радше не Стіною звуку, а Рікою звуку.

 

Звучання цієї пісні надзвичайно складне. Тут чуємо нашарування різноманітних інструментів і тембрів. Бітли, зрозумівши, що їх самих і Джорджа Мартіна явно не вистачає для втілення їхніх клавішних ідей, запрошують на запис чорношкірого музиканта Біллі Престона. У «Something» він грає і на Гаммонді, і на інших різних органних тембрах, кількість яких годі й полічити. Окрім соло-гітари Гаррісона, тут теж достатньо різноманітних гітарних акомпанементів. І клавішні, і гітари потужно використовують модний на ті часи так званий ефект Леслі, який згодом, у середині 1970-х, ми називали ефектом фейзера (чи фазера), хоча за сучасною теорією вони трактуються як різні ефекти. У пісні величезна роль симфонічного оркестру, а Рінго, особливо на приспіві, грає настільки помпезно, що здається, ніби це його барабанне соло. Але найбільш феноменальна річ в інструменталі цієї пісні – бас Пола. Це власне той випадок, коли партія басу створює неповторність пісні. У деяких місцях Пол явно претендує на лідерство, створюючи свої басові соло. Аби осягнути, наскільки у «Something» геніальна партія басу, варто послухати її відсепарованою.

 

Пісня доволі складна і за своєю структурою, і за гармонійним наповненням. Спочатку зменшені мажорні акорди у заспіві, згодом зменшені мінорні у приспіві, ще одна тема на бріджі – здається, ця річ ускладнена максимально і в композиції, і в аранжуванні, і в тембровому звучанні. Джордж працював над нею дуже довго, записували десятки різноманітних дублів, утім він досягнув свого. Пол визнав цю пісню найкращою серед тих, які написав Джордж, а Френк Сінатра назвав «Something» найкращою у світі піснею про кохання всіх часів. Це справжній гімн коханню – піднесений, урочистий, дещо навіть помпезний. Утім, що б ми не думали і не писали про цю пісню, світові виконавці винесли їй свій вердикт – це друга після «Yesterday» пісня Бітлів за кількістю переспівів іншими виконавцями, тобто кавер-версій. «Yesterday» має 2200 каверів, «Something» – 392, на третьому місці «Michelle» – 378 кавер-версій, причому остання трималася на другому місці до кінця 1970-х років. Насправді ж каверів на бітлівські шедеври набагато більше, бо зараз їх просто море в Ютубі у виконанні талановитої молоді, порівняно з якими кавери, наприклад, Елвіса Преслі, Френка Сінатри чи Боба Дилана здаються просто ремісництвом.

 

 

«Maxwell’s Silver Hammer». Це третя й остання пісня Пола, де він відверто кокетує з ретро-музикою а-ля 1920–1930-х років. Першою була «When I’m 64» з «Сержанта Пеппера», другою «Honey Pie» з «Білого». Джон із цього приводу насміхався з Пола, називаючи таку музику «музикою бабці Пола», і добряче постібався з «Maxwell»’a під час запису в студії цієї речі. Текст пісні – такий собі чорнезний гумор, який найточніше можна окреслити популярною сентенцією часів совкового тоталітаризму: «Життя б’є ключем – і все по голові».

 

Незважаючи на «нафталінність» аранжування пісні, Маккартні сміливо застосовує в ній найновіше й наймодніше тоді звучання синтезатора Moog – тембр тут справді дуже просунутий, майже емерсонівський. Moog тут також напрочуд подібно передає звучання англійських духових інструментів. Ще Пол широко використовує гітарні кварти, які згодом фактично стали візитівкою музики «Wings». Кавери «Maxwell»’a доволі оригінальні, а про те, що музика Бітлів вічно жива, свідчить найсвіжіший кавер від 12 серпня 2019 року.

 

 

«Oh! Darling». Типовий поп-блюз, якби його виконував будь-який інший гурт, але в Бітлз, як ми знаємо, нічого типового нема. Приблизно з «Revolver»’a у Пола з’являється інтерес до американського ритм-енд-блюзу, який триває аж до «Let It Be». Цій речі музикальні критики приписують вплив новоорлеанського блюзу кінця 1950-х і початку 1960-х років – але якщо ми послухаємо ті пісні, які наводять як приклад для наслідування, то знайдемо в них ну напрочуд мало схожого з «Oh! Darling». Ця річ дуже драйвова, її роблять такою різкі ритмічні акценти гітари і фортепіано, а дещо награно хриплий голос Пола на приспіві (цю фішку в «Abbey Road» він використає ще раз у «Golden Slumbers») створює кульмінацію тих почуттів, які він хотів зобразити.

 

Приблизно так само «рипів» на «Twist And Shout» Джон, але тоді він просто зірвав голос, а Пол натомість навіть тиждень спеціально перед записом у студії тренувався, аби співати таким хриплуватим тембром. «Oh! Darling» дуже оригінальна попсова стилізація блюзу, бо якщо ми візьмемо схожі знамениті стилізації а-ля під блюз, наприклад, «Stop» Сем Браун чи «Still Got The Blues» Гаррі Мура, то в них набагато більше наслідування класичного блюзу, а у Пола більше оригінального і новаторського. Зрозуміло, що Бітлз є Бітлз.

 

 

 «Octopus’s Garden». Друга пісня після «Don’t Pass Me By» з «Білого», яку в Бітлз Рінґо написав самотужки. Джордж стверджував, що вона геніальна, хоча, на його думку, Рінґо знав лише три акорди як на гітарі, так і на фортепіано, тому слід підозрювати, що власне Гаррісон добряче доклався до компонування пісні. Це стилізоване кантрі в чисто бітлівському стилі. Спочатку я думав, що дуже оригінальне морське булькання на гітарному соло – це якийсь крутий спецефект, але коли довідався, що це Рінґо просто дує через соломинку у склянку з молоком, дуже був подивований, наскільки все просто. Рінґо у Бітлз, можна сказати, завідував морською тематикою, власне він був лід-вокалістом і в «Yellow Submarine», і в «Octopus’s Garden». Обидві ці пісні вважають дитячими, тому логічно, що Рінґо Старр 2014 року випустив дитячу книжку «Octopus’s Garden».

 

 

«I Want You (She’s So Heavy)». Це надзвичайно талановито стилізований Ленноном гард-блюз. На «Білому» вже був «Yer Blues» від Джона, але там фактично не було жодного відступу від традиційних канонів блюзу, напевно, тому він мені здався тоді доволі банальним, бо для блискучого виконання власне традиційного блюзу треба бути або Гендріксом, або Пейджем вкупі з Плантом, або принаймні Еріком Клептоном. В «I Want You» є впливи Гендрікса, зокрема вокал в унісон з соло-гітарою, але загалом річ безумовно оригінальна, натхненна і новаторська – це, можна сказати, ідеально, якщо не геніально, стилізований блюз. Бітлз тут, як завжди, мінімальними, найскромнішими засобами досягають феноменального результату.

 

Такого гарного, красивого гард-блюзу немає ані в Гендрікса, ані в Зеппелінів, а новаторство тут майже випирає з кожної ноти. Розмір гуляє невпинно: то 3/4, то 4/4, то 2/4, то ще щось таке, що мені навіть важко було порахувати, перекличка органа Білі Престона з бас-гітарою Пола – це щось неймовірно красиве. Зменшені гармонії на соляку теж надають цій загалом важкій речі легкості й краси. Тут є й таке, що можна назвати фішкою Бітлз – свідомо не вилизані, не зашліфовані місця, незважаючи на десятки, а деколи навіть і сотні дублів. Найнижчу ноту вокалу Джон явно не витягує, соло-гітара деколи явно фальшивить, але це надає пісні такої живості й безпосередності, що незмінно викликає захоплення. Більше, аніж трихвилинна (!) кода при майже восьмихвилинній композиції – це теж власне те, що могли собі 1969 року дозволити лише Бітли. Ця річ належить до моїх недослуханих і недолюблених – і як чудово, що на п’ятдесятому році слухання Бітлз знаходиш у них щось нове й захопливе. І не можу не втриматися, аби не запропонувати послухати один із найфеноменальніших каверів на Бітлів за близькістю до оригіналу.

 

 

«Here Comes The Sun». Одне з найкращих творінь Джорджа, якщо не найкраще. Легка, прозора, тепла пісня про прихід весни в країні довгої, вогкої і холодної зими. Тема погоди і ясного сонечка в туманному Альбіоні присутня в декількох піснях Бітлз, зокрема у ще одній пісні з «Abbey Road» – «Sun King». «Here Comes The Sun» Бітли записали без Джона, але від цього їй нічого не бракує. Гарне аранжування, ритмічне різноманіття, загалом кришталеве акустично-гітарне звучання, не обійшлося і без синтезатора Moog. Пісня має багато цікавих каверів, ось найостанніший від 15 серпня.

 

 

«Because». Цей гімн круглій Землі, сильному вітрові і блакитному небові переспівали всі можливі дитячі хори всіх можливих будинків культури від Аргентини до російського Далекого Сходу. Це єдина пісня Бітлів, де у вокалі ми постійно чуємо лише триголосся Пола, Джона і Джорджа. Вступна фраза на клавесині у виконанні Джорджа Мартіна – майже точна копія вступної фрази у «I Want You (She’s So Heavy)». Завжди замислювався над тим, чи це справжній гімн прекрасній Землі і вічному коханню, чи тут присутній доволі звичний бітловський стьоб з високих ідей, які деколи перетворюються на банальні речі. Так ніколи й не доходив однозначного висновку. З одного боку насправді надзвичайно красива й лірична пісня, з іншого боку деяка награна глянцуватість з дуже тонким гумором. Тут буде дуже доречно згадати і «All You Need Is Love» – однозначно гімн вічному коханню, але також однозначно зі стьобом і тонким музикальним гумором, що особливо відчутно на довгій коді. Це майже неймовірно, але Бітли трохи собі постібалися, а ця річ стала основною мелодією всіх офіційних заходів, ювілеїв і т. п. королеви Єлизавети II. Зрештою, нічого дивного, адже це Бітлз.

 

А далі на альбомі йде те, що дехто називає сюїтою, хоча це не цілісний твір, а окремі, лише всередині самих себе завершені музикальні фрагменти. Це варто було б краще назвати «склеєними» піснями. Бітлз багато в чому були новаторами, і власне вони стали новаторами у формі запису пісень на альбомах. До них завжди була обов’язкова пауза між окремими піснями, яка тривала в середньому дві секунди. Вперше на «Сержанті Пеппері» з’явилася «склейка» між двома піснями, яку на радіо називають крос-фейдом (cross-fade). Титульна пісня «Sergeant Pepper» без паузи одразу переходить у «With A Little Help From My Friends». На «Білому» є теж декілька «склеєних» пісень. А на «Abbey Road»’і – це майже вся друга сторона.

 

Не знаю жодного бітломана, який би не був зі мною згідний у тому, що друга сторона альбому «Abbey Road» незмірно перевершує першу – це абсолютний суцільний кайф, де насолоджуєшся буквально кожною ноткою. Я пригадую, яке в нас тоді було захоплення від того, що вся друга сторона альбому просто вщерть напхана геніальними музикальними фрагментами – створювалося враження, що їх так багато, що годі їх усіх там було вмістити, і тому вони такі коротенькі – по хвилині, по півтори. Лише на одній «You Never Give Me Your Money» п’ять чудових, феноменальних тем. Здавалося, у Бітлів невичерпний потенціал, безліч нових геніальних ідей, які вони такою щедрою рукою розкидали на другій стороні альбому. І ми уявляли собі, а що ж іще більш геніальне має бути попереду! Але, на жаль, далі вже нічого не було… це був «The End». Доказом цього є те, що Пол і Джон – основні композитори другої сторони «Abbey Road»’а – після цього у своїх сольних проєктах нічого подібного вже створити не змогли. Бо тоді це була іскра з Неба, яка блискавично злетіла і так само блискавично зникла… Є багато сучасних кавер-версій «сюїти» з другого боку альбому «Abbey Road», найкраща з них – у виконанні Fab Faux.

 

 

«You Never Give Me Your Money». Перша тема цієї речі – це так звана перукарська гармонія (barbershop harmony), від якої поціновувачів нормальної музики аж нудило через її заяложеність і розповсюдженість у совдепії. Та Бітли, торкнувшись своєю чарівною рукою навіть і цієї недолугої і банальної музикальної теми, перетворили її на шедевр. Ця тема ще раз звучить на альбомі в «Carry That Weight». Наступна тема пісні – улюблене буґі Пола, розвиток і вдосконалення «Woke up, fell out of bed…» з «A Day In The Life». Далі і до кінця пісні – цілий вибуховий каскад вокальних та інструментальних шедеврів.

 

 

«Sun King». Це така собі друга частина «Because», гарна річ із гарними вокальними гармоніями. Це гімн сонцю, чи королю-сонцю, де всі посміхаються і всі щасливі. Про стьобовість чергового бітлівського гімну свідчить італійсько-іспансько-португальська абракадабра в кінці пісні. Леннон зізнавався, що так Бітли насправді собі трохи прикололися, згадуючи, хто які знав іноземні слова (найбільше Пол), а потім вирішили цю безглузду нісенітницю записати на платівку.

 

 

«Mean Mr Mustard», «Polythene Pam», «She Came In Through The Bathroom Window» – дві речі Джона і одна Пола звучать гармонійно, неначе на одному диханні. Все гарно й досконало – саме приклад того, що це композиції, не схожі ні на те, що було до «Abbey Road»’а, ні на те, що було опісля.

 

 

«Golden Slumbers». Колискова з роковим хриплим ричанням у вокалі (хто б під неї заснув?) Найбільш феноменальна пісня Бітлз від часів «Rubber Soul» – альбому, який завершував період бітломанії. Після цього і аж до «Let It Be» у Бітлів були речі видатні, чудові, неперевершені, але не було речі, від якої насправді «зривало дах», як у часи бітломанії. Такою річчю виявилася «Golden Slumbers» Пола – щоправда, вона досягала піку найвищих почуттів, які лишень можна досягнути, слухаючи музику, не таким чином, як, наприклад, «She Loves You» чи «Drive My Car», але результат кульмінації всього, що може відчувати земна людина, був той самий. Несамовито красива річ, від якої мурашки біжать по шкірі, очі набирають вологості, а мрії ширяють геть під небеса, і світ здається таким ідеальним, і хочеться обійняти всіх людей на Землі. Та насправді нічого особливого: це ж Бітлз і це Пол Маккартні.

 

 

«Carry That Weight». Пророча пісня про те, що Бітли рано чи пізно неодмінно розпадуться, і кожен поодинці понесе далі свій тягар. Можливо, це буде тягар творчої праці, а може, тягар слави, але цей останній буде вже набагато легший, бо ніхто з них поодинці не досягне тієї слави, якої вони зазнали, коли були разом.

 

 

«The End». Красива динамічна рокова річ, відчувається вплив Гендрікса, особливо в гітарних квартах. Соло на барабанах Рінґо дуже зворушливе, бо в ті часи вже ого-го як грали і Карл Палмер, і Джон Бонем, а соляк Рінґо зараз може легко зіграти семирічна дитина, і не обов’язково хлопчик. Завершальна річ Бітлів трохи сумна, але так вирішила доля цих геніальних хлопців.

 

 

«Her Majesty». Хто до того, як купив «Abbey Road», не чув цього альбому повністю по радіо з коментарями, після «The End» ніяковів і підозріло дивився на вінілову канавку платівки, по якій їхала корундова голка, а жодного звуку не було. Аж раптом після вісімнадцяти секунд паузи звучить чудова «Her Majesty». Знову новація Бітлз: пісню, яка повинна була звучати між «Mean Mr Mustard» і «Polythene Pam», спочатку відкинули зовсім, а потім таки вперли в останній вагон потяга «Abbey Road» на сам кінець після величезної паузи, яка, вочевидь, компенсувала всі попередні «склеєні» місця між піснями.

 

Вислів «Її Величність» у Британії важко сприйняти інакше, аніж у стосунку до королеви, тому текст пісні Пола тут здається не дуже коректним, навіть якиби він і говорив, що не королеву мав на увазі. Особливий стьоб полягає тут у тому, що для висловлення почуттів кохання до Її Величності спочатку треба мати пузо, повне вина. Пісня дуже символічна, й ось у чому. Вона завершується на домінанті, а не на тоніці, хоча тоніка для завершення будь-якої пісні – все одно, як «амінь» для завершення молитви. Домінанта – це недовершеність, недосказаність, яка конче потребує завершення, останньої крапки – тоніки. І мені тоді здавалося, що це символічно, цим Бітли ніби завуальовано дають зрозуміти, що вони ще колись повернуться, аби поставити остаточну крапку у своїй творчості. І вони таки повертаються в 1995–1996 роках із двома синґлами Джона його авторства і з його основним вокалом, дописаними рештою трьома. Це були «Free As A Bird» і «Real Love». Але Бітлз є Бітлз: «Real Love», яка вийшла поки що останньою в творчості Бітлів у березні 1996 року, теж на затиханні (fade) завершується не тонікою, а таки домінантою (!) Так що ще одне повернення Бітлз неминуче…

 

 «Abbey Road» – найбільш продаваний у світі альбом Бітлів і платівка, яка з усіх можливих платівок усіх часів і народів мала найбільш довготривалий вплив на поціновувачів західної музики в колишньому СРСР. У колекціонерів плит він завжди був на найпочеснішому місці. У Львові тоді на запитання: «Де дістав "Abbey Road"»? найпопулярнішою відповіддю було «бабця з Вінніпегу прислала», хоча, окрім посилок від родичів зі США і Канади, плити також купували у студентів із країн третього світу, які навчалися у Львові, а ще у спортсменів і дипломатів, котрі єдині з усіх тодішніх радянських громадян мали можливість виїжджати «за бугор». Якщо 1969 року хтось мав лише три вінілові платівки, то на сто відсотків одна з трьох – це був «Abbey Road».

 

Але справжній культ цього альбома в нас припадає не на рік його виходу – 1969-й, а на початок 1970-х. Це пов’язано насамперед із повальним розповсюдженням у той час бобінних магнітофонів «Дніпро» і «Маяк» серед найширших верств населення СРСР. Магнітофони мали тоді буквально всі – і всі хотіли записати «Abbey Road». Львівські плитники і переписувачі плит на магнітофонні бобіни відзначають, що буквально до 1975 року цей альбом був №1 за популярністю. Його за два радянські рублі записували робітниці, домогосподарки, колгоспниці, мами, бабці на подарунок дітям і онукам, на ювілеї, молодятам на весілля. Можна сміливо стверджувати, що аж до кінця 1970-х років це був найбільш бажаний і затребуваний альбом в СРСР. Звичайно, що на короткий час його за популярністю міг випередити якийсь «In Rock» чи «A Night At The Opera», але якщо брати все десятиліття 1970–1980 років загалом, то рівних йому не було…

 

 

*  *  *

 

Коли Кріпак (Молодий), захекавшись, прибіг зі щойно купленим «Abbey Road»’ом додому, він зачинив усі вікна й двері і поставив його на програвач, а годину по тому вже дзвонив своїм найкращим друзям і схвильовано повторював одне й те саме: «Пацани, це красивий і геніальний альбом, ні додати, ні відняти! Всіх запрошую на прослуховування».

 

 

26.09.2019