Боротися з фейками – дуже невдячна справа. Висловивши сумнів у тій неймовірній кількості жертв під час підриву Дніпрогесу, про яку так активно поширювала фейсбучна спільнота, я був запідозрений в тому, що, мабуть, мої батьки й були тими самими чекістами, які не тільки підірвали греблю, а ще й розстріляли всіх кобзарів та втопили три тисячі галичанок в колимських болотах.
Ким насправді були мій батько і дід, можна довідатися з Вікіпедії чи «Літопису УПА», але версія про чекістів, мабуть, більше лягає на серце зафейканого патріота. Як і звинувачення у ще більшому гріху: Винничук – цей... як його... ну, той, через кого тепер банять, – на букву «ж». Бо справа Вальцмана у нас живе й перемагає. А всі, хто підважує основи праукраїнства, – тричі Вальцман.
Тому не менш ризикованими є розвінчування безлічі історичних фейків, які сніговою кулею котяться згори, набираючи все більшого об’єму. Переходячи з вуст у вуста, вони стають з часом і геть безглуздими.
А відтак від того скромного факту, що Анна, королева Франції, справді підписала кирилицею один-єдиний документ, уже недалеко до стверджування про те, що вона підписувала всі державні документи за свого неписьменного чоловіка. От тільки той документ, чи то пак дарча абатству, 1063 року не засвідчував хрестиком король Генріх, а його малолітній син. Бо Генріх помер у 1060-тому.
Михайло Грушевський не був першим президентом України? Вав! Не може бути! А Петлюра? І Петлюра не був? Який жах!
А «конституція» Пилипа Орлика не була конституцією? А тим більше, першою в Європі чи навіть у світі? І як з цим жити?
А морозиво не вигадав кухар гетьмана Розумовського? Але ж у «Нових Днях» (Торонто, №6, 1950) чітко написано, що «Західня Европа вперше скуштувала морозиво у Версалі, коли молодий Розумовський звелів подати цю новинку на своєму бенкеті».
Жодної трипільської цивілізації теж не було, бо цивілізація передбачає розвинуте суспільство з правлячою верхівкою та армією, появу міст і архітектури, існування писемності, як то бачимо в народів Близького Сходу. Натомість є лише глечик з нашкрябаним словом. Але це не заважає патріотам волати, що ми випередили навіть Давній Єгипет з його пірамідами. А тим часом колискою трипільської культури є не Україна, а теперішня Румунія.
Та фантазії трипілофанів не мають меж, і вони приписують трипільцям одомашнення коней, винайдення плуга і ще багато чого гарного і життєво необхідного, в тому числі й самогонний апарат. З часом у чиїхось захмелілих головах виникла ще й «трипільська держава Аратта», яку вперше згадано в шумерському епосі про Гільгамеша. Правда, вчені вважають, що це територія Ірану. То й що? Це нічого не міняє.
У дні ювілею «Енеїди» сипонули радісні повідомлення про те, як сам Наполеон захопився цим твором настільки, що й возив із собою. При цьому, звісно, ніхто ж навіть не замислювався над тим, що української мови Наполеон не знав.
Але різні автори снували свої цілком оригінальні версії цієї небуденної події.
Мар'яна Шевелєва на сайті «Український Інтерес» звістила, що Котляревський «був відомий не тільки серед українців, а й за межами своєї землі (!!!). Про нього писали різні журнали Англії, Франції та Італії».
Які це різні журнали, нам не повідомляють, тому розділити цю радість із автором фейку не можемо. А далі довідуємося, що «примірник твору також був в особистій бібліотеці Наполеона I Бонапарта в його житлі під час заслання на острів Святої Єлени».
Тут маємо важливе уточнення, в якій саме бібліотеці можна шукати той легендарний примірник.
Цілий кандидат філософських наук Юрій Килимник в газеті «День» уточнює, що про «Енеїду» «знали запорожці над Дунаєм, її віз із собою Наполеон, вертаючись із походу на Росію». Тобто ще до Ельби.
«Газета по-українськи» теж вважає, що «Енеїда» була в бібліотеці Наполеона. Великий князь Микола Павлович – майбутній цар Микола I – попросив собі аж два примірники. А дослідники підкреслювали, що «Енеїда» Котляревського була в бібліотеці Леніна».
З царями вийшла плутанина, бо М. Шевелєва вважає, що «Енеїду» з автографом Котляревського дбайливо зберігав імператор Олександр I…
Фейк про Наполеона і «Енеїду» доволі давній, у львівському часописі «Дзвони» за 1931 рік можна прочитати: «Дотепер, себто до післявоєнних часів, ми знали дуже небагато про відношення Наполєона до України. Переказувано, що Наполєон повіз із України "Енеїду" Котляревського, як річ, гідну збереження».
Але є ще давніше свідчення про існування цієї вигадки. І знаходимо її у Івана Франка: «Енеїда» – вдатна проба піднести людову українську мову до висоти літературного твору, що був гідний знайтися в похіднім куфрі Наполеона».
Звідки Франко смикнув цю фантазію, невідомо. Але Ілько Борщак, який досліджував зв’язки Франції з Україною, назвав історію про Наполеона і «Енеїду» вигадкою, яка не має жодних найменших підстав.
Правдою є інше. Якщо Наполеон і чув щось про Котляревського, то хіба те, що той збирав проти нього ополчення. Але до чого тут «Енеїда»?