(Сол Беллоу. Дар Гумбольдта. З англійської переклала Ірина Карівець. – Львів: ВСЛ, 2017. – 720 с.)
Перші речення книжки навіюють враження, що перед нами – біографічний роман з усіма належними атрибутами: від назви до обсягу. Під такими біографіями, злегка белетризованими, стогнуть полиці книгарень. Нонфікшн, одягнувши шати фікційної літератури, дедалі успішніше витісняє її з високих полиць щоразу нижче і нижче – туди, де царює масове читво, по-ремісничому добротне і по-людськи наївне. Воно обслуговує потреби публіки, а його виправдання одне: завдяки йому поготів ще читають.
Колись це вже було: розчаровані Першою світовою війною, злигоднями та злиднями, здійсненою нею деконструкцією героїчного патосу і самої людини, що переконливо проілюстровано Осипом Турянським у «Поза межами болю», європейці (особливо європейці, але не тільки), відчули спрагу за великими особистостями, цілісною, інтеґральною людиною, яка долає обставини, вивищується над ними. Донесхочу ситі дійсністю, вони надали перевагу не умовному Турянському, очевидцеві, а безумовному Ніцше, фантазерові, що балансував на линві між мрією і маячнею. Натовп прагнув не правди, а ефектного канатоходця, майстра образу і формулювання, стиліста, афориста. І «великі особистості» не забарилися... Про Гітлера і Сталіна знову пишуть, як про визначних, яскравих людей – звісно, біографи скромно уточнюють, що йдеться про їхню виняткову роль у житті людства. У сьогоднішній Росії Сталіна відверто ґлорифікують, накладаючи законодавче табу на критику його і його діянь.
Белетризовані біографії, створені, наприклад, Стефаном Цвайґом у час між війнами, були незрівнянно популярнішими, ніж його коротша проза. Залишилася, однак, «Шахова новела», найвартісніше. Читачам по східний бік залізного муру белетризовано-біографічну депресію було продовжено на чимало десятиріч, до звороту вісімдесятих-девʼятдесятих років, а судячи з процесів на книжковому ринку, ми переживаємо новий спалах чи ж близькі до нього, вже не кажучи про голлівудських супергероїв. Загалом цей пласт нікуди не зникав, просто тривалий час не був мейнстрімом, життя відтиснуло його на марґінес. Супергерой чи – просто й скромніше – «визначна особистість» – романтична сублімація Просвітництва. Сучасний нонфікш опинився перед тим самим викликом, що й сто років передше – чи витримає він нове випробування белетризацією? Не своя одіж не конче надає більшої рації.
Американський письменник Сол Беллоу.
На початку сімдесятих Сол Беллоу вдається до зворотного прийому – запозичує в нонфікшн так, як та в белетристики. Прийом не новий, його використовувано не раз упродовж сторіч – коли жвавіше, коли з меншою охотою. За великим рахунком, уся фікційна художня література – то начакловані письменниками життєписи ними ж вигаданих фігур. То цілий паралельний, віртуальний світ – коли дуже близький, коли ж доволі віддалений від реального.
Історія світового письменства – нескінченна серія дежавю, кожний спалах якого видається за прорив і новаторство. Таким був Гумбольдт фон Фляйшер – «саме тим, на кого всі чекали», автором проривних і новаторських «Арлекінових балад», на які відгукнулися «всі газети». Фон Фляйшер – «письменник-авангардист, перший із нового покоління, вродливий кремезний блондин, серйозний, дотепний, освічений»; він чудово починав, та кепсько завершив, жалюгідно з усіх поглядів, крім одного – мистецького.
Про Гумбольдта мовиться в минулому часі. «Дар Гумбольдта» – розгорнений некролог, белетризована біографія і мемуари, три в одному, наскільки мемуарами можуть бути спогади про вигадану особистість (а заодно й цілу ґалерею таких персон), напрочуд яскраву. Надаючи перевагу імені і вкрай рідко вживаючи прізвище, оповідач підкреслює близькість, дружні стосунки, що існували між обома. Апогей цих стосунків – спільний сценарій, перигей – багатоходова обструкція, влаштована Гумбольдтом фон Фляйшером з нагоди шаленого успіху пʼєси його друга-оповідача на Бродвеї. Попри творчі ревнощі – зірка оповідача щойно зійшла, зірка Гумбольдта саме згасала – ця обструкція мала ще й інший вимір, в якому точиться конфлікт між тлінним і нетлінним, відколи людина є людиною, здатною, мислити і прагнути. В успіху оповідача Гумбольдт фон Фляйшер вбачає зраду мистецтва. Роздумам про мистецтво і фінанси в романі присвячено чимало сторінок – відвертих, драматичних, іронічних.
Українське видання «Дару Гумбольдта» Сола Беллоу.
Та вже від середини вступного абзацу виникають перші сумніви щодо того, чию саме біографію розгортає перед нами (і перед собою) оповідач, які з переходом до другого абзацу лише посилюються, коли фокус з Гумбольдта фон Фляйшера переміщується на оповідача. То ж про кого цей роман – про поета Гумбольдта фон Фляйшера чи про Чарлі Сітрина, теж митця? Що далі заглиблюємося в читання, то очевиднішою напрошується відповідь. «Дар Гумбольдта» – лише умовно про Гумбольдта, хоча в підсумку ми й отримуємо доволі яскравий портрет, набагато більше твір – про Чарлі Сітрина. Гумбольдт – лише одна з фігур. У «Дарі Гумбольдта» техніку, застосовану також в інших романах письменника, схоже, доведено до максимально можливої досконалості: еґо оповідача притягує і перетягує канат, тобто сюжет, на себе. «Дар Гумбольдта» – роман зміщеної перспективи, така вада (техніка) дає змогу розповісти значно більше і суттєво цікавіше, ніж якби перед нами був фікційний біографічний роман замість умовно і так само фікційного автобіографічного.
На Чарлі Сітрина чатують небезпеки – в особі Деніз, колишньої дружини, апетити якої зростають з кожною поступкою чоловіка; в особах її адвокатів, ладних пустити героя з торбами по світу, що врешті втілюється майже буквально, так що лише Гумбольдт, deus ex machina, рятує його сценарієм, який вони колись удвох нашкробали, дарма що самого Гумбольдта давно вже немає; в особі судді Урбановича, «хорвата чи, можливо, серба, кругленького та лисого товстуна із трохи пласким обличчям», втілення чиказького правосуддя з недвозначними ґанґстерськими конотаціями (оповідач вберігає нас від типово американських промов у судах, вділяючи щедріше уваги розмислам і – душевним там мозково-звивинним залаштункам); у тузені інших осіб, кожна з яких колоритна та неповторна.
Найколоритніших у романі двоє. Один – ґанґстер-невдаха Кантабіле, який, проникнувшись симпатією до Чарлі, пропонує йому дах (дах у нашому розумінні з девʼятдесятих, що ніяк не хочуть завершитися, хоча поступово і дедалі більше мовиться про інший дах – екзистенційний, онтичний); Кантабіле настільки ж і по-такому невідчепний, як Мефістофель від Фауста (саме Кантабіле рятує героя від фінансового краху). Друга – Рената, молодиця, яка разом зі своєю матірʼю розкошує на останні долари Чарлі й при цьому кохає його в розрахунку стати невдовзі пані Сітрин, якщо кохання поготів можливе в якому-небудь розрахунку. Врешті, і Рената, і Деніз фігурально каструють бідолаху-оповідача (згідно з канонами жанру і хрестоматійної психоаналітичної літератури), кожна у свій спосіб: Деніз – позбавлянням статків судовими процесами, Рената – виходячи заміж за трунаря. Якщо Деніз всіляко намагається обмежити героя в доступі до спільних доньок, то Рената, навпаки, підсуває героєві власного сина, щоправда, ненадовго – на час свого медового місяця. Кофіґурація «хлопчик – (старший) оповідач» – лейтмотивна для Беллоу: згадаймо, як завершується роман «Гендерсон, повелитель дощу». Хлопчик-знайда – в цьому Беллоу продовжувач англійської романної традиції попередніх сторіч.
Сол Беллоу – автор роману «Дар Гумбольдта».
Іронічна оповідь, повністю не втрачаючи іронічності, непомітно переходить від легкограйної до дедалі серйознішої, мірою того, як більше і більше заплутується Чарлі Сітрин, письменник та інтелектуал, – у тенетах соціальних стосунків та ієрархій, у павутині прочитаних трактатів, у плетиві вікових фанаберій. Це один із тих рідкісних творів художньої літератури, у яких елеґантно, природно, невимушено поєднано буденний побутовізм із найвищими матеріями, любов і секс з філософськими (само)диспутами. Коли міркуєш про романи Солла Беллоу, не покидає враження, що всі вони – варіації на тему Сервантосового «Дон Кіхота», розмова з надвечірʼя Модерну з його, Модерну, світанком, шпаґат-веселка завдовжки у пів тисячоліття. Англо-американська сучасність другої половини двадцятого сторіччя охоче апелює до Дон Кіхота – хай імпліцитно, як Беллоу, або ж явно, як Ґрем Ґрін у романі «Монсеньйор Кіхот».
З кожною сторінкою герой, а разом із ним читач, ближче і ближче підступає до теми самотності інтелектуала й творця (а також до теми старості), розбіжності й конфліктності буття-митцем із тут-буттям суспільства, включно з найближчими і найріднішими людьми – на прикладі оповідача ця тема розгортається не менше, ніж на прикладі Гумбольдта фон Фляйшера, аж здається, що обоє – віддзеркалення одне одного, взаємні проекції.
Митця всі знають, та досить потрапити йому в лабети суспільних інституцій, як суспільство береться зводити з ним порахунки – за відірваність, за високі матерії, за ідеї, візії й вірші. Важить геть не та слава – прикре і болісне, дещо спізніле усвідомлення, помʼякшене (само)іронією. Герой прозріває, нарешті до нього доходить, що хотів сказати суддя:
Він хотів сказати, що я уникав усіх цих людожерів-пінскерів і прикрих реалій. Він же, Урбанович, такий же розумний і чутливий чоловік, як і я, а з вигляду, попри лисину, навіть кращий, сповна виконував свої соціальні обовʼязки: грав у гольф і їв ланч з усіма цими пінскерами. Йому доводилося миритися з цим, як людині й громадянину, тимчасом як я був вільний пурхати вгору-вниз ліфтовими шахтами, очікуючи, що прекрасна істота – «Моя Доля!» – всміхнеться мені наступного разу, коли відчиняться двері. Вони покажуть мені мою Долю.
Зрештою, «Долю» в цьому пасажі можна і навіть варто сприймати не лише в цьому піднесено-поетично-духовно-екзистенційному вживанні з великої літери, а й у профанному, з малої, яке словники тумачать «частиною чого-небудь». Без сумніву, автор відкритий до такої двоїстості, яку так файно вловлено українською. «Доля» – двісті тисяч доларів застави за право на вільне пересування, можливість якої розглядає суддя Урбанович у відповідь на вимогу позивачки заборонити відповідачу виїздити за межі країни.
Сітрин ні на кого не тримає зла, водночас він добре памʼятає двадцяте сторіччя, з віком (а може, то вдача) він оцінює багато що з сумовито-іронічною відстороненістю, яку не варто плутати з поблажливістю, його памʼять не надкришена деменцією, окрушини кривд і злочинів відібгані на береги оповіді. «Дар Гумбольдта», якщо й помста, то хіба ідеологіям, в яких людина завше інструмент і ґвинтик. У центрі роману – людина, і кривди – дуже людські, персоналізовані, не суспільні і не ґлобальні.
«Дар Гумбольдта», Humboldt’s Gift, Заповіт Гумбольдта – декларація творчої співпраці, повернення боргів і гімн мистецтву. Гумор, іронія, пошук відповідей на одвічні питання, центральне з яких – життя і смерти, любов до життя, відчування драматичної комічности ситуацій і диспозицій, з яких воно зіткане, – така візитка американця Сола Беллоу. Хоча українське видання налічує понад сім сотень сторінок, це один із виняткових романів, коли хочеться, щоб оповідь якомога довше не завершувалася.