Під час BookForum у Львові Володимир В’ятрович прочитав свою першу лекцію у статусі колишнього директора Українського інституту національної пам’яті. В’ятрович виступив перед аудиторією із розмірковуваннями на тему ролі історії та істориків в російсько-українській інформаційній війні, зібравши повну залу в Науковій бібліотеці Франкового університету.
Лекція почалася з докору В’ятровича у бік тих істориків, котрі стороняться участі в протистоянні з Росією, або працюють за принципом «історія заради історії». «Хочуть того історики чи не хочуть, вони втягнуті в війну з Росією», – вважає колишній директор УІНП.
Вкінці лекції пролунало передбачуване запитання від аудиторії: які плани на майбутнє? «Бачите, тут цілих три книжки, – В’ятрович показав на стіл, – остання з них датована 2017 роком. Мені дуже прикро, що я виходжу на Форум видавців без своїх нових книжок. Відповідно, найближчі мої плани – вийти на наступний форум бодай із однією своєю книгою. Хочу трошки присвятити себе творчій роботі», – розповів колишній директор УІНП.
Володимир В'ЯТРОВИЧ:
МИ НЕ ДАМО ЗДАТИ УКРАЇНУ
Незнання історії, невміння розібратися з минулим стало одним із інструментів маніпуляції українцями, одним із елементів послаблення України. І, врешті-решт, може стати одним із елементів перемоги над Україною в цій війні з Росією.
Інформаційні операції були властиві війнам з давніх-давен. Їхньою метою була мобілізація власного населення, тобто пропаганда, та демобілізація ворожого населення, тобто контрпропаганда.
Проте коли ми говоримо про теперішнє протистояння Росії та України, роль інформаційних засобів є значно більшою та ширшою. Тому що це протистояння, як влучно зазначила Оксана Забужко, є війною за ідентичність.
Історія є основою для формування національної пам’яті, яка, своєю чергою, є основою формування національної ідентичності. Відтак, головне питання нинішньої війни, на відміну від війни попередньої, Другої світової, не в тому, чи будуть існувати українці після її завершення, а в тому, якими вони будуть. Це війна за ідентичність, тому вона ведеться не тільки за території і квадратні кілометри, а ведеться за душі людей, за їхні світогляди, їхні цінності.
Така війна означає, що Путін не зупиниться, захопивши частину української території. Йому потрібна вся Україна. Тому що йому потрібні насамперед українці.
Росіяни не мають жодного варіанту власної ідентичності, який би не включав України. Українці, на їхню думку, братній, чи, в серйознішій формі, єдиний народ – а отже, він має залишатися під опікою старшого члена сім’ї. На диво, в цьому сходяться як прибічники нинішнього режиму в Кремлі, так і його російські опоненти. Російський ліберал закінчується там, де починається українське питання.
Попри те, що в Україні десятки років було позірно тихо, насправді війна триває давно, від розвалу СРСР. Крах радянської імперії не означав краху радянської ідентичності. Вона далі жила у формально незалежних державах. Апелюючи до цінностей цієї ідентичності, було легше втримувати контроль над колишніми республіками СРСР. Цим і займався Кремль при мовчазній згоді Заходу, який негласно визнавав право Росії на власну «зону впливу».
Сьогодні саме до радянських людей апелює Путін, розгортаючи свою агресію проти України. Саме на людях із цим світоглядом найкраще спрацьовує пропаганда. Саме вони є головною опорою російської агресії в Україні.
Використання історії для легітимізації своїх рішень властиве багатьом політикам. Деякі з них – можемо згадати авторитарних лідерів XX століття – виправдовували свої дії відновленням справедливості. Так робили Гітлер, Сталін – так робить і Путін. Проте коли ми говоримо про російську владу, то використання історії російською владою не обмежується тільки легітимацією своїх рішень. Бо історія та квазіісторичні міфи Путіна виконують ще три важливих функції: вони є інструментом мобілізації росіян для протистояння українцям і загалом демократичному світові, історія є засобом дезорієнтації та розколу українського суспільства, історія використовується для дискредитації України та українців у світі.
Головний меседж, який намагається транслювати Кремль, дуже простий: не існує окремого українського народу. Це є основою російського імперського міфу, про який можна говорити від Петра І до Путіна.
Зовсім нещодавно російський президент висловив своє задоволення тим, що він назвав «нормалізацією» у стосунках із Україною: на його погляд, в історичній перспективі це неминуче станеться, «тому що ми дві частини одного народу».
Якщо українці та росіяни – один народ, то немає сенсу в існуванні окремої Української держави; Україна тоді перетворюється в геополітичну помилку, яку слід виправити. Якщо ми один народ, то не було ніякої окупації Криму. Якщо ми один народ, то нинішня війна між українцями, які відстоюють свою свободу, і росіянами, які намагаються поневолити їх, – є справді громадянською війною, бо вона точиться між представниками одного народу.
Ключовими історичними темами, які використовують власне для обґрунтування тези про один народ, є три: історія Русі, колонізація півдня і сходу Росією та Друга світова війна, яка в радянський міфології подається як «Велика вітчизняна війна».
Якщо передивитися російські телеканали, почитати пресу, особливо перед 9 травня, то виникаає враження, що Друга світова війна досі не закінчилась, над світом досі загроза фашистської агресії. Єдине, що епіцентр перемістився на схід – тепер він вже не в Берліні, а в Києві.
Деконструкція російських та радянських міфів, на жаль, не почалася в Україні відразу після падіння радянської влади. Вона почалася щойно з початком російської агресії в 2014 році. Парадоксально, але цій деконструкції та переосмисленню Другої світової війни ми завдячуємо якраз війні сьогоднішній. Сьогоднішня війна стала тим пусковим механізмом, який запустив загальнонаціональне, загальносуспільне переосмислення війни попередньої. Саме теперішня війна з Росією викрила те, як багато брехні суспільству розповідали про війну попередню.
Вважаю визнанням моїх особистих заслуг в інформаційній війні відкриття кримінальної справи проти мене Слідчим комітетом Російської Федерації – тим самими органом, який періодично оголошує про відкриття справ проти українських військовиків, що беруть участь у війні проти Росії. Для мене це підтвердження того, що моя участь у цій війні – попри те, що я не воюю зі зброєю в руках, – є ефективною.
Я не згоден з тезою, що ми програли. Не програли. Війна триває, і те, що Росія не виграла цієї війни, – це вже великий плюс для України. Треба розуміти, що ми протистоїмо насправді потужній силі.
Росія програла у першому раунді цієї війни, коли вона, власне, намагалась представити тезу про те, що це фашисти прийшли до влади в Україні і що Росія захищає російськомовних від якогось фашистського диктату. Ця теза більш-менш тримається в сучасній Росії, але вона зазнала краху в Україні і світі. Через це Росія вийшла з іншою, небезпечнішою і набагато дієвішою тезою – «війни немає». Начебто це винятково внутрішній український конфлікт, жодної російської агресії не існує і це українці між собою чогось не поділили.
На жаль, велика частина українців «купилися» на цю тезу. Тут теж зіграло радянське – «ліш би нє било войни». Це дитяче, інфантильне уявлення: «Я заплющив очі – отже, сховався. Я не буду говорити про війну – отже, її немає».
На цьому зіграв Зеленський. Який сказав, що як тільки домовитися, то війна моментально закінчиться. Це одна з моїх найбільших претензій до Президента, який переконав, ошукав суспільство в тому, що можна швидко закінчити війну, що ця війна начебто залежала від бажання продовжити її Порошенком. Це війна, в якій майже нема Росії. Ви подивіться промови Президента. Гарні, яскраві промови, але в них немає російської агресії, в них немає Путіна. Це те, що я називаю синдромом Воландеморта – того, кого не можна називати. Зеленський постійно уникає цього. Очевидно, свідомо, бо досі вірить, що можна домовитися. «Зійдемося посередині».
Україна починає зазнавати певної поразки на зовнішньополітичному фронті. Треба розуміти, що західний демократичний світ, світ свободи, підтримує Україну не тільки тому, що для них є важливими цінності, які сповідують сучасні українці, не тільки тому, що незалежна Україна є якоюсь частиною їхніх геополітичних інтересів, а тому, що Україна боролася. Своєю наполегливістю, своєю жертовною готовністю боронитися до кінця ми змушували рахуватися з нами, визнавати, що треба таки щось робити: «Ну, слухайте, хтось вмирає за свободу – ми не можемо вдавати, що не помічаємо». І це діяло, це діяло впродовж п’яти років.
Зараз – інший сигнал. Україна – це країна, яка може домовитись, Україна – це країна, яка може крізь пальці дивитись на російську агресію, яка може відступити, про щось забути. Ми почули дуже дивні заяви про якусь «формулу Штайнмаєра», про вибори без виведення військ. Я як історик знаю: поєднання кулі з бюлетенем ніколи не дає в сумі демократії. Ніколи!
Питання національної пам’яті, питання національної ідентичності – це те, що не має ніякого стосунку до виборів, це те, що не вимірюється якимись там п’ятирічними виборчими циклами. Питання національної пам’яті – це те, що в західному світі називають nation building. Це процес творення нації, який триває десятиліттями, століттями. Очікувати, що робота Інституту національної пам’яті дасть результати під ці вибори і ми побачимо зовсім іншого виборця, – це, очевидно, було б наївно. Але я переконаний, що воно дасть результати в перспективі. Наразі нам надзвичайно важливо захистити здобутки, яких ми встигли досягнути за минулі п’ять років.
Очевидно, те, що ми маємо зараз, – це інерція давніших процесів, які тягнуться насамперед ще з радянських часів. Вибори 2019 року показали одну з найсильніших рис більшості українців – інфантилізм. Українці – як діти, хочуть вірити в чудо. Українці розуміють, що їх обмануть, але, тим не менше, вірять.
Цей інфантилізм теж породжений радянським тоталітарним минулим. Тому що саме таких інфантильних осіб, а не громадян, виховувало радянське суспільство. Диявольська змова, яку пропонує будь-який тоталітарний режим, – ви нам даєте свободу, а ми вам даємо безпеку і впевненість у майбутньому. Не треба думати про майбутнє. Буде великий дядько, великий татко, який буде про вас дбати. Очевидно, українці мають стати дорослішими.
Я абсолютно не згоден з тими людьми, які кажуть, що ще занадто рано говорити про війну. «Давайте зачекаємо, як закінчиться ця війна...» Я переконаний, що від того, як ми вже зараз будемо говорити про цю війну, залежатиме те, як вона закінчиться. Якщо ми будемо говорити про цю війну власне як про війну, якщо ми будемо говорити про цю війну як про російську агресію, якщо ми будемо показувати коріння цієї війни, і навіть не з лютого 2014 року, а зі століття попередньої історії, – це робитиме нас сильнішими, це робитиме нас розумнішими. Чому? Бо тоді ми усвідомимо: ні, ми не програємо цієї війни. Якщо ми подивимося на цю війну в ретроспективі століть, то зрозуміємо, що ми перемагаємо. В перспективі століть ми непогано просунулися. Я переконаний, що ця нова українська реконкіста – відвоювання своєї території – вона триватиме і далі.
Кажете: неможливо перемогти ядерну державу… Згоден з вами, без’ядерній державі неможливо перемогти ядерну державу. Навряд чи ми можемо говорити про військову перемогу над Росією. Але, з іншого боку, має бути і чіткий сигнал Росії: неможливо перемогти українців. Навіть якщо Росія ввірветься на українську територію, якщо вона встановить тут окупаційний режим, то це їм буде дорого коштувати. Тому що боротьба триватиме. Ядерна зброя їй не допоможе, якщо всілякі окупаційні представництва будуть знищувати різного роду партизанськими діями.
Ми маємо власне такий баланс, за якого і Росія розуміє, що вона не може переламати українців. Через те вона намагається переламати насамперед інформаційно, морально-психологічно – і лише тоді може розраховувати на якийсь ефект військовий. Щойно тоді, коли українці повірять, що ми – «адіннарод», і складуть зброю. Зараз Росія не має таких шансів.
Треба розуміти, що Путіна влаштовує два сценарії. Перший – що Зеленський просто капітулює, при абсолютній пасивності українців, коли українцям буде байдуже, що там понавирішують в «нормандських четвірках», «п’ятірках» і так далі. Другий варіант, який Путіна також цілком влаштує, – коли українці почнуть протестувати проти політики капітуляції, візьмуться за зброю, почнуться збройні конфлікти і це справді переросте в якусь громадянську війну.
Відповідно, наше завдання – давати владі чіткі сигнали, що ми не дамо здати Україну, не дамо здати національні інтереси. Але, разом з тим, ми мусимо бути обережними: зараз не 2013 рік. Ми живемо в країні, в якій 250 тисяч осіб пройшли через війну. Ми живемо в країні, де безліч нелегальної зброї. Ми живемо в країні, де кількість людей, які навчилися вбивати, є дуже високою. Є дуже багато людей, які вважатимуть здачу національних інтересів запереченням власного внеску в підтримку української незалежності, це їм буде боляче особисто – і вони будуть готові діяти радикально. Нам не можна допускати таких речей. Не стримувати громадської активності, не стримувати громадських протестів, але, разом з тим, бути уважними, щоб розрізнити захист національних інтересів від провокатора, який на другій хвилині протесту скаже: в мене є граната – давайте її кинемо в Банкову і вирішимо таким чином всі проблеми.
Мене не дивує оце загострення стосунків з Польщею, Румунією, Угорщиною. Причина його досить очевидна, проста – Україна почала формувати власний погляд на своє минуле. Раніше цього ніколи не було. Всі наші сусіди були впевнені, що вони можуть нав’язувати нам своє бачення минулого і українці погоджуватимуться. Це процес росту, самоствердження, з яким наші сусіди, так чи інакше, муситимуть рахуватися.
Я переконаний, що в нас будуть нормальні відносини з Польщею, Угорщиною, Румунією, якщо ми зможемо переконати наших сусідів у тому, що відносини між нашими країнами мають будуватися на паритетних засадах, а не на домінуванні однієї сторони.
Односторонні поступки в цій ситуації з Польщею – небезпечні. Це може спровокувати лавину претензій наших інших сусідів. Треба розуміти, що Україна зараз в епіцентрі дуже важливих геополітичних подій, і програш України на одному з фронтів може створити ефект доміно і потягнути за собою інші.
Я мав зустріч з міністром закордонних справ Пристайком, намагався йому це пояснити. До речі, я пояснював це і попередній владі. Буду відвертим: сказати, що Клімкін, Порошенко відразу прийшли аж надто обізнаними про стосунки з поляками – та нічого подібного! Але вони слухали. Клімкін читав книжки, які я йому приносив, намагався вивчити особливості тих стосунків. Потім вони брали участь у переговорах і вже знали, з чим мають справу.
