У давнину у давнюю,
На Всходї на далекому,
В богатім, славнім городї
Жив можний цар Аггей.
Землї мав, що не змірити,
Підданих як насїяно,
Збирав дачки, брав жовнїра
Й безжурно жив собі.
Жив цар Аггей без клопоту,
Купавсь в достатках, в роскоши;
Не знавши горя людського,
Він не боявсь єго.
І часом лиш розвідувавсь:
Якій дух між підданими,
Чи служба, войско в карности,
Чого у церкві вчать.
А в церкві чи на цвинтари,
В Петрівку чи в Пилипівку —
Бренїла кожда проповідь
Похвалами царю.
Всї ласки і добродїйства,
Якими він обсипує
Підданих, перечислені
Були там кождий раз.
Там страха ради царського
Лунало слово Божеє:
Дай Богу, що належить ся,
Цареви, що звелить.
Бо власть на світї всякая
Від Бога постановлена,
А проміж всїми властями
Є перша царська власть.
Чимало там ще доброго
Христяне в церкві вчили ся,
Молили ся, хрестили ся
І раді йшли домів.
І цар звичайно радувавсь,
Чого-ж він днесь захмарив ся,
Чого-ж се днесь поморщилось
Єго гладке чоло?
Здає ся, вухо царськеє
Почуло щось немилого, —
Казали люде шепотом,
А що, не знав нїхто.
Аггей не ждав, аж правити
Скінчить ся служба Божая;
Він післї євангелія
Забрав ся з церкви геть.
Домів прийшов нахмурений,
Аж жінка налякала ся,
Аж слуги всї стрівожились, —
Такій грізний мав вид.
Він плеснув. Мов опарені
Гайдуки два прискочили,
Вклонили ся в пів пояса
І ждуть, що скаже цар.
Аггей мов не добачує.
Ходив ще через хвилечку
Повздовж світлицї скорою
Ходою, — думав щось.
А там гукнув: "Епископа
Зовіть сюди! най квапить ся,
Бо жду єго." Вклонили ся
Гайдуки і пійшли.
Не довго ждав цар. Повагом
Иде старий. Промовити
Хотїв щось до володаря,
Хотїв, однак не встиг.
Бо, злобно посміхаючись,
Аггей єго питає ся:
"Так ви се, ви пан-отченьку,
Бунтуєте народ?
А я й не знав... Звиняти ся
Тепер не потребуєте.
Я чув і се вже вистане,
Я в церкві чув слова:
Послїдні будуть першими,
А першії послїдними.
Така то ваша проповідь?
Не бунт же се? Кажіть!"
На те епископ: "Господи!
Так се-ж бо є євангельські
Слова. Нам з евангелія
Не викидати слів!"
"Га, га!" озвав ся з осміхом
Аггей. "Туди стріляєте!
А що, як евангеліє
Хвалити-б стало бунт?
Хиба й тодї на Господа
Все звалювати станете?
Хиба й тодї ще скажете:
Не викидати слів?...
Ото б менї сподобалось!
Нї, отченьку Гервазіє,
Як довго я на голову
Не впав і маю власть,
Так довго йти не важте ся
На прю з моєю волею,
Будь вам сам Бог защитою,
Не то святе письмо!
Я вже скінчив. Звиняти ся
Тепер не потребуєте.
Я чув і се вже вистане.
Ви можете вже йти!"
Сказав і плеснув. — Вскочили
Гайдуки, поклонили ся,
Ждуть мовчки царських приказів,
А цар сказав им так:
"Недїля днесь. До пятницї
Нехай мої урядники
Зберуть в селї і городї
Всї письма і книжки,
Книжки, церковні й світськії;
Нехай их попрочитують
І кожду стрічку, словечко
Кождїське розберуть.
А де им лиш попаде ся
Слїд духа бунтівничого,
Там, — я им се приказую, —
Нехай усе палять!"
***
Сповнилась воля царськая —
Зажив Аггей без клопоту;
День вдень з другами бавив ся,
Ніч в ніч гульня-бенькет.
Або тоті польованя!
З цїлим двором-дружиною
Збиравсь звичайно досвіта
Аггей у темний бір.
Бо-ж то й бори великії
Були в Аггея! Сонїшним
Промінєм дружно ласкана
Там царювала ніч.
А в царстві ночи темної
В балках, ярах між деревом
Ховавсь ненапастований
Спокійно дикій звір.
Ховав ся, поки голоси
Рогів стрілецьких, кручених
Не залунали досвіта
Проміж верхи ялиць.
Тодї що-йно сполоханий
Кидав своє леговиско,
Щенят кидав за пісвистом
Убійчих стріл і біг
На ослїп, поки блискавка
З твердої крицї, острої,
Не впилась в тїло пявкою,
Ключем не бризла кров.
Звір падав, але жалісні
Сконаня стони хвилями
Невтаєною дрожію
Проймали всїх стрільцїв.
Стріла на силу прогнана
Мов з жаху перед злочином
Тремтїла прошибаючи
Повітрє, а роги
При стонах тих, здавало ся,
Похрипли й замість радістних
Аккордів одушевленя
Давали тихій плач.
Сам бір, немов зітхаючи,
Шумів, тужив над трупами
Недавною окрасою
Своєю — сльози лив.
Та бору туга тихая,
Той плач рогів, те дріжанє
Стріл разом з тими стонами
Складались на одну
Грізну якусь сімфонію,
Котрою вся околиця
Лунала аж до вечера,
Аж цар сказав: "шабаш!"
Тодї стрільцї добичею
Сотки возів окованих
Засипували й весело
Вертали ся домів.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 24.09.1894]
(Дальше.)
Чи суховія схопилась,
Чи вітер граєсь порохом?
З дружиною з польованя
Вертає цар Аггей.
Дріжить земля від тупоту
Кінських копит, видихує
Клубами з себе куряву,
Стовпами ставить пил.
До сонця до рожевого
Вилискують ся барвами
Кровавими посрібляні
І лук і сагайдак;
Полискують ся золотом
Лани пшеницї спілої.
Глядить Аггей, — доріжкою
Пільною щось біжить.
Се олень біг. Як кине ся
Аггей: "Поволи к городу!"
Сказав дружинї. "З оленем
Я справлюсь вже й без вас."
І, вдаривши острогами
Коня, він хижим ястребом
Помчав ся. Ось-ось жертвою
Нехибної стріли
Упаде олень; кровію
Упє ся ще пращаючись
З землею промінь сонїшний
Конаючого дня.
Та, видко, не бажало ся
Єму кровавих поминок,
Бо в річцї лиш скупавши ся
За гаєм тихо гас.
А в слїд за ним, за лагідним
Поплив і олень річкою
І на противнім березї
У темнім гаю щез.
Цар лиш об поли вдарив ся.
Він замість стріл проклонами
Сипнув за клятим оленем
І, в срібних филях вод
Втопивши очи, хвилечку
Щось думав. Дума царськая
Така-ж сама все загадка
Як шепіт-мова филь.
Шепочуть филї, грають ся,
О берег плещуть, з травкою
Кождїською, що з берега
Звисає, гомонять.
Сказати-б — тихі, лагідні...
Аж глянь, — де й дїлись пестощі,
Де ласка дїлась! В повени
Руйнуючій, грізній
Заллють цїлу околицю
І сльозами споможені,
Гіркими горя сльозами
Шалїють без кінця.
Така буває инодї
Зрадлива й дума царськая...
Тепер вона спокійною
Була як шепіт филь,
Що тихим чаром вечера
Манили к собі силою,
Котрій нїяк спротивитись
Не годен був Аггей.
"Хиба скупаюсь", — мелькнуло
У голові Аггеєвій —
"Бо й так охляв." І скочивши
З коня на землю, вмить
Припняв єго уздечкою
До пня верби скрипливої,
Одежу з себе й з берега
Високого шубовсть
У воду. Тілько кружева
Широкі, що лишали ся
За ним на річцї, виразно
Показували слїд,
Куди плив цар, могучими
Руками роздїляючи
Уперті води. Перлами
Забризькали вони.
Так плив цар аж до берега
Противного. Втомивши ся
Він сїв собі на березї,
Щоб випочати. В тім
Глядить, а там за річкою,
Де він коня з одежею
Лишив, мов з річки виринув,
Мов з під землї вродивсь
Якійсь чужинець. Одягом
Чужинця лиш пригадував,
Однак лицем, поставою
Похожій на царя.
І в ростї не доглянув би
Різницї нї на волосок.
Промовив щось — і в голосї
Різницї не було.
Цар дивить ся і боязько
Чогось єму зробило ся.
Глядить, — чужинець з поспіхом
До нага розібравсь.
І, в царській одяг вбравши ся,
Сидить вже й на Аггеєвім
Кони. Цар в крик і кинув ся
Тепер аж на вздогін.
Та ба, за пізно! Оленя
Здігнав би скорше борзого.
Вже кінь лиш мрів у куряві,
А далї щез і він.
Оттут Аггей стрівожив ся.
Біжить, аж задихає ся,
Біжить він, спотикає ся,
На грудї ноги збив,
А хлопцї на пасовиску
Стоять гуртом, регочуть ся.
"Ах, ти насїнє бісове!"
Озливсь Аггей на них.
"Я всїм вам зараз голови
Прикажу стяти, знаєте?...
На що пустили злодїя?!
Я всїх вас... я... ваш цар!"
Ті в сміх. Аггей аж пінить ся;
Вже стис кулак. — Як кинуть ся
На него хлопцї, голого
Як стануть бити враз, —
Хто батогом, палюгою
Хто кулаками, пугою, —
Були б і душу вигнали,
Коли-б не вирвавсь з рук.
Втїк цар Аггей. Втїкаючи,
Над тим лиш передумував,
Як гнїв страшний свій вилити,
Помстити ся на всїх.
І кари вже за нарами
В уяві царській хмарами
Встають грізними, лютими;
Ось-ось і вдарить грім
З тих хмар. Він і не стямив ся.
Як опинивсь під городом.
В обіймах ночи тихої
Спокійний город спав.
Скрізь тихо. Лиш в Аггеєвій
Души не тихо. — Пімстою
Раз в раз вона займає ся,
Не втихне, не засне.
Скрізь темно. І в Аггеєвій
Души панує темрява.
Одну лиш думку маючи
Він призабув на все.
Прийшов під браму. "Хто такій?"
Встають-питають сторожі.
Цар пястуком у відповідь
Стрічного вдарив лиш
І далї не спиняючись
Пустивсь. Дарма що поночи, —
Сторожа додивила ся —
Він голий, та за ним.
"То ти ще будеш бити ся,
Пройдисвіте, непотрібе!"
"Я цар!" ледви промовити
З досади встиг Аггей,
Бо вся сторожа прожогом
Зі всїх сторін накинулась
На него. Тут ударами
Нїхто не поскупивсь...
Цар сльозами за городом
Лиш вмив ся. На ніч сонечко
З землею попращало ся, —
Цар з городом на все.
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.09.1894]
(Конець.)
По сонцю по рожевому
Пожар лишаєсь; спомини
Лишились по недавньому
Райованю в царя.
За зіронькою зіронька
На темнім небі родить ся, —
За думонькою думонька
У царській голові.
"Ще вчера тут володарем
Я був, ще вчера з волею
Моєю безграничною
Числило ся тут все.
Ще вчера над вельможами
Я власть мав, над найбільшими;
Забаг, — стинали голову,
Забаг, — і все добро
В мою скарбницю царськую
Ишло; без хлїба й захисту
Ишли по світу сироти, —
Ще вчера я був цар!
А нинї що?" Проклонами
Скінчив Аггей сю думоньку.
"А нинї між послїдними
Послїдний став!" І тут
Згадав цар все; євангельські
Слова, згадав епископа
Старого й власні гордощі,
Згадавши сплакнув лиш
І йшов без цїли. Пташечка
Живе лиш не турбуючись,
Що їсти ме; одежею
Не журить ся лиш цвіт.
Аггей людина. Клопоти
Житя дадуть пізнати ся
За день. Коротка з голодом
І холодом борба.
Під вечер, ставши в першому
Селї, він на ніч просить ся
До першого господаря.
Приймили. Та не спить
Аггей всю нічку. Зморою
Важкою думи чорнії
Гнїтуть, зїдлива гадина
Гризе єго — журба:
"Що завтра буде?" З омуту
Всїляких дум лиш питанє:
Що завтра буде? заєдно
Вставало перед ним.
І скілько раз на відповідь
Силивсь Аггей, а винайти
Не міг єї. Аж досвіта
Сказав: "Найму ся тут!"
Найняти ся — спродати ся.
Господар пообідавши:
"Ставаймо, — каже, — сонечко
Високо. Час на тік!
У мене жита стогами,
А все то помолочене,
А все то миші нївечать.
Час брати ся за цїп."
Иде Аггей понурившись.
Прийшов на тік, невідає,
За що і як тут взяти ся.
Взяв цїп, — не тим кінцем.
Господар бачить, дивуєсь:
"Ов, бачу, в тебе досвіду
Не споро. З молотїльників
Таких хосен малий.
А вмієш ти справляти ся
З косою, плугом, вилами?"
"Нї," каже затурбований
До чиста цар Аггей.
"А що-ж ти вмієш? Пек тобі!
І як ти міг за наймита
Ставати в мене. Челяди
До миски в нас досить!
Пійшов Аггей понурившись.
За першою невдачею
На другу пробу зважитись
Не легко, хоч кому, —
Тим більш цареви. Тижнями
Цїлими він скитаючись,
Ходив мов звір той тровлений
Отарою собак.
Їв тілько дикі ягоди;
З калюжі воду инодї
Пив; захисту не маючи
Спав там, де сон звалив.
І не було вже прикрости,
І не було вже пакости,
Нї тої долї-горенька,
Щоб він их не зазнав.
Людей почав бояти ся;
В людинї кождій ворога,
Сїпаку бачив царського,
Що чигає раз-в-раз,
Щоб час дібрати й кинутись
На него лиш і видерти
Послїдний скарб, що криє ся
При нїм єще — житє.
А що найбільше мучило
Аггея, то ті спомини
Про давній рай, панованє,
Котрим не знав цїни.
У снї картини давнього
Житя єму ввижали ся,
Щоб в ранцї, як пробудить ся,
Завдати в двоє більш
Души важкого страданя.
Оттак минали тижнями
Єму й цїлїські місяцї.
Аж раз якось пустивсь
Він шляхом і стрічає ся
З прохожою громадою
Дїдів жебрущих. Лавою
Над шляхом сїли всї
Й полуднують вдоволені.
Той з сиром хлїб, той підпалок
Пшенишний їсть з цибулею
А другій редькву їсть.
І всїм у смак полуденок.
Аггеєви аж завистно
Зробилось. Не гадаючи
Богато підійшов
До них: "Здорові людоньки!"
"Здоров і ти був! Просимо;
Сїдай спочити хвилечку,
А може і попоїш?"
"Спасибі! Я до вашої
Пристав би днесь компанії."
"Ти? Що-ж, пристань! Чому би нї?
Приймем. А вмієш ти
На лїрі грати, синочку?"
"Не вмію, каже, батечки."
"То ти про Мир-Ликійського
Співати знаєш десь?"
"Нї", каже. "А молити ся?"
"Такожь нї". Аж підскочили
Всї з дива. "Що-ж ти доброго
Навчив ся? Розповіж."
"Нїчого не навчив ся я.
Я з вами лиш ходити му,
Мішки вам всїм носити му,
Помилуйте, прийміть."
"От в лїсї ріс!" регочуть ся
Дїди. "Що-ж нам робитоньки
З тобою, міхоношею
Пустим як в нас мішки?
Та завтра празник в городї.
Ходи! Сам цар з царицею
Приймати муть обідами
Всїх нищих. Тамки й нам
Дістанесь по крихіточцї,
Дістанесь по копієчцї,
А може і споможемось,
Як пан Біг приказав.
Ходїм!"
Єще і сонечко
Не встало, як у городї
Зібрала ся під церквою
Соборною товпа
Дїдів. Скінчилась утреня,
Скінчилась служба божая,
І вже їдою, напитком
Заставлені столи;
І вже засїли нищії
Кругом столів, обідають.
Аж тут несе ся гомоном
Довкола: "Їде царь!"
І всюди заметушилось,
І серце всїм затьохкало.
Ждуть царської всї милости,
А ось-де і він сам.
Йде проміж вбогих повагом,
Йде службою окружений,
А в служби повні кошики
Гроша. А цар бере
Ті гроші в повні пригорщі
Та всякому убогому
Дає, не поминаючи
Нїкого. І Аггей
Простяг теж руки. Щедрою
Рукою надїляючи
Єго, цар бистрим поглядом
Вдививсь єму в лице
І, довго не спиняючись,
Йшов далї, аж послїдному
Дав милостиню.
Вечером
Идуть дїди домів.
Аж тутки крик по городї
Вчинивсь. По кождій улици
Гайдуки царські бігають,
Що трохи з них вже й дух
Не випре; розщибають ся,
Шукають всюди й винайшли
Аггея; з міхоношею
У царській їдуть двір,
Та до царя. В Аггеєвій
Души страшне щось дїялось;
Гадав, що тут і вішати
Прикажуть вже єго.
Він тряс ся як в пропасници,
Поблїд весь; кождий волосок
На голові наїжив ся
Єму, мов дубом став.
А цар гайдуків справивши
За двері: "Що ж нам, братчику,
Нового скажеш, доброго?
Богато ти видав!
І певно добре спробував
Як то живе ся вбогому...
А нинї будеш вірити,
Що першій може теж
Послїдним стати? — З досвіду
Великі, бачиш, користи.
Не так-же? Нумо одягом
Міняти ся тепер!"
І сам він, не чекаючи,
Аж охолоне з остраху
Аггей, знимає латану
Одежу з него геть;
Знимає з себе царськую,
Дає єї Аггеєви,
А сам у лахи вбравши ся:
"Здоров!" сказав і щез.
Аггей мов з сну прокинув ся.
Хто був се, що з ним стало ся,
Не знав. Народ розказує
Собі, — се ангел був...
У Відни, дня 15 лютого 1894.
[Дѣло, 28.09.1894]