Труднощі малого бізнесу

Як у Судовій Вишні запускали електростанцію наприкінці 20–30 років ХХ століття

 

 

Судова Вишня у Мостиському повіті стала першим населеним пунктом, у якому були освітлені вулиці, а частина його мешканців могла користуватись електрикою. Запуск електростанції, ініціаторами відкриття якої були місцеві власники млина Ігнацій Штейнер і Бертольд Ротман, розпочався в 1928 році, проте офіційний дозвіл на її експлуатацію, як і мережі електроліній, уже сам Штейнер отримав аж в 1938 році.¹ Дистанція у 10 років видається чимось неймовірним, зрештою, так здавалось і у міністерстві в Варшаві. Проте у місцевому судововишнянському магістраті ніяк не могли остаточно вирішити, чи віддати підприємцям електромережу, і на яких умовах. Не обійшлось і без сумнівних ініціатив бурмістра Володимира Пейгерта, відомого, зокрема, судовою тяжбою з місцевим муляром Тихановичем², якому відмовлявся оплатити виконану роботу. Штейнер, як і Тиханович, добивався справедливості, звертаючись до високих чиновників у Варшаві.

 

1928 року Ігнацій Штейнер звернувся за посередництвом Мостиського староства до Міністерства публічних робіт у Варшаву, заявивши про намір постачати електрику жителям Судової Вишні. Ще з 1922 р. він з Б. Ротманом були власниками млина, який працював частково на легкому нафтовому пальному, а частково – завдяки електроенергії, котру отримували від дизельного мотора. У листі Штейнер просив про дозвіл на продукування електроенергії, котра мала б забезпечувати освітлення судововишнянських вулиць і домівок, при цьому він стверджував, що не має наміру спеціально виробляти струм для міста, а буде віддавати лише надлишок, при цьому – частково бесплатно. На той момент підприємці уже уклали угоду з ґміною Судової Вишні терміном на 15 років. Відповідний договір підписали 15 лютого 1927 року – Штейнер і Ротман з одного боку, з другого – начальник гміни Еміль Огли та члени управління ґміни – Григорій Слупек, Андрій Борецький та Людвік Торський. Згідно тексту угоди електролінії мали охоплювати наступні напрямки:

 

а) від млина вздовж головного гостинця і до римо-католицького костелу (735 м);

 

б) від костела вздовж публічної дороги званої «Під двором» і до резиденції спадкоємців світлої памяті Яна Марса (тобто до маєтку дідичів);

 

в) від млина вздовж гостинця і до підніжжя Комарової гори (380 м);

 

г) лінію, в котру входила так звана залізнична вулиця, тобто, від ресторації Якуба Штрауса у напрямку залізничного двірця (225 м), аж до мосту, шо розташований за будинком суду;

 

д) лінію від нового мосту і через бічну вулицю понад рікою, далі – від ділянки Стефана Душинського і через вулицю, звану «Над рікою», до ринку (175 м);

 

е) від млина через міст на Плебанках до місцевої скотобійні.

 

Міська рада зобов'язувалась забирати надлишок електроенергії і оплачувати її згідно кількості (лічильник мав бути встановлений на електростанції) й тарифу. Ціна за кіловат обраховувалась так: якщо за годину спожито до 12 кіловат, то плата по 11 американських центів за кіловат; за використані наступні 5 кіловат знижка 5% за кожний кіловат. Щоправда, знижка найбільше могла становити 4 центи, тобто мінімальна ціна за кіловат не була нижчою 7 центів.

 

Мережу електроліній мала спорудити міська рада, натомість Штейнер і Ротман зобов'язувались постачати світло «добре, яскраве і лагідне». Передбачалось, що освітлення вулиць буде безплатним, при цьому вулиці повинні освітлюватись цілу ніч. За спожиту електрику міська влада мала щомісячно вносити оплату до 15 числа (абоненти вносили оплату в магістрат).

 

Стейнер і Ротман за кошти міста мали зайнятись спорудженням електроліній. Вартість мідного дроту, необхідного для протягування ліній, становила 800 американських доларів. Оскільки публічні дороги не були власністю ґміни, потрібно було подбати про відповідні дозволи. Лінія електропередачі переходила в розпорядження Штейнера і Ротмана, а тому вони зобов'язувались дбати про неї, причому у разі ремонту, покривати витрати з власних коштів.

 

 

Кошторис електростанції і електромережі:

1) мотор Diesla 40 HP разом з установкою – 37 000 злотих.

2) динамомашина Elin 50 Amp. 2x220 – 8000 зл.

3) розподільний щит з інструментами – 1000 зл.

4) мережа електричних ліній, 2400 м – 9000 зл.

5) мурований будинок з фундаментом для мотору – 13 000 зл.

6) механізм передачі (transmisja) – 1200 зл.

7) помпа, резервуар, водопровідні труби – 1400 зл.

8) шківи і ремені – 2200 зл.

 

До кінця 1931 року освітлення у місті ще не було, проте у магістраті твердили, що у цьому напрямку роботи ведуться інтенсивно. Однією із перепон було те, що власники млина у цей період відчували фінансові труднощі – у місцевому ґродзькому суді з початком 1932 р. велися справи, ініційовані їхніми кредиторами, а саме Міжнародним товариством з будівництва кораблів у Ґданську (на суму 10350 швейцарських франків), польською філією компанії «Philips» у Варшаві (2500 зл.), Якубом Фрейліхом у Судовій Вишні (570 зл.), Рахелі Ліон з Берліна (581 швейцарських франків), Державним скарбом через несплачені податки (1858,06 зл.). 8 липня 1932 р. з магістрату Судової Вишні повідомляли у воєводське управління, що продаж електромережі власникам електростанції є неможливим через їхнє матеріальне становище. Головною проблемою вказували борг перед ґданською корабельнею, оскільки мотор, який і продукував струм, був заставлений. Тому укладення угоди у ґміні справедливо вважали ризикованим.

 

Магістрат просив у воєводства дозволу на вирішення справи і отримав час до 1 листопада 1932 року. 27 жовтня з ґміни доповідали, що до 1 листопада справу таки не вдасться вирішити, проте вона є близькою до фінішу. У міській раді бачили вихід у продажу електромережі, аби не вступати з власниками електромотору в спілку, адже це означало б, що і магістрат відповідає певним чином за їхні борги. Ситуація виглядала не надто оптимістично: у 1928 році у місті виділили і витратили на спорудження мережі 7000 зл., а власники електрівні станом на 1932 р. розпоряджались мізерною сумою у 2703 зл. Тому у магістраті просили відтермінувати остаточне вирішення справи до 1 січня 1933 року. За цей період у ґміні мали оцінити стан мережі і подати проект щодо її продажу Штейнерові і Ротману на розгляд у Мостиське староство.

 

У проекті, який мали підписати Штейнер і Ротман з в.о. начальника ґміни Ельяшем Фріедвальдом, вказувалось, що власники млина не отримали у воєводстві концесії, бо згідно її умов в одних руках мала би перебувати і електростанція, і електромережа. Тобто, перед ґміною були два шляхи: продати лінію або вступити з підприємцями у спілку. 12 грудня 1932 р. у міській раді таки вирішили продати мережу, оскільки бачили у цьому єдиний вигідний варіант. Штейнер і Ротман пропонували 3000 зл. Незважаючи на те, що спорудження мережі коштувало більше (у ґміні покликались на оцінку Польського електричного управління «Siemens»), у магістраті погодились на названу суму, вказуючи на те, що електролінія була прокладена 5 років тому.

 

Щоправда і ті 3000 зл. підприємці планували виплатити не відразу, а шістьома траншами по 500 зл., перший із котрих мав поступити відразу після підписання угоди. Ґміна наполягала на заставі – млині, електрівні і рухомому майні. Також, згідно угоди, Штейнер і Ротман зобов'язувались не лише підтримувати мережу, але й розширювати її. Магістрат залишав за собою право викупити мережу за суму, яку мали б встановити фахівці, і яка б не перевищувала 3000 зл.

 

Аби запустити електростанцію, потрібно було отримати відповідний дозвіл зі староства. 7 квітня повітовий староста Сенкевич повідомляв Штейнера, що після огляду електрівні і мережі (21 березня) надасть йому поліційно-технічний дозвіл на їхню експлуатацію, але за умови, що будуть усунені деякі хиби, а саме потрібно зняти сітку на вулиці Залізничній, що була повішена на перехресті електричних та телетехнічних дротів, поправити дроти у середмісті, оскільки вони торкаються даху помешкання Мар'яна Кушика, усунути всі гілки, які заважають мережі, спорудити біля електростанції блискавичник.

 

Врешті угода між підприємцями і ґміною була підписана 28 червня 1933 року. Проте її текст у міністерстві визнали у декількох пунктах некоректним та повернули на доопрацювання (14 вересня 1933 р.). Новий проект угоди з внесеними правками був складений аж 27 грудня 1933 року. Магістрат повідомив про це воєводство і зобов'язався до 9 січня 1934 року надіслати тексти.

 

Справа, однак, була далекою від вирішення. 19 березня 1934 р. у воєводство з судововишнянського магістрату надійшов лист, у якому зазначено, що у ґміні скасовують проект дотеперішньої угоди. Справа у тім, що у місті появився новий бурмістр – Володимир Пейгерт, який запропонував Штейнеру і Ротману інші умови. 22 травня 1934 року ґміна погодилась продати мережу за ті ж 3000 зл., проте світло задармо тепер мало поступати не лише на освітлення вулиць, а також для християн похилого віку та в притулок для старців-євреїв.

 

Усі подробиці переговорів Пейгерта з судововишнянським підприємцями нам невідомі. З міністерства Штейнеру і Ротману проект на експлуатацію електрівні надіслали аж 14 лютого 1936 року. Підприємці направили у Варшаву лист, у якому зазначили про намір реєструвати спілку, що дозволить врешті запустити електрівню. 19 червня зі столиці звернулись у воєводство з запитом щодо умов, на яких буде створювалась спілка, а також відпису з торгівельного реєстру, який давно мав надійти. 4 липня Штейнер звертається листовно до воєводства, у якому просить на залагодження справи ще місяць, оскільки потрібно дочекатись затвердження у повіті.

 

Ситуація з запуском електрівні ще раз змінюється після 1 вересня 1936, коли Ротман складає декларацію про вихід із спілки. Можливо, це була домовленість зі Штейнером, бо у такому разі відпадала потреба у торговій реєстрації. Два підприємці, згідно законодавства, обов’язково мали створити спілку, а один, яким залишився Штейнер, потрапляв у реєстр відразу після отримання концесії.

 

Здавалося, що вже нічого не перешкодить Штейнеру отримати всі дозволи на експлуатацію електрівні, проте втрутилась міська влада: ухвалою від 25 серпня 1936 року у ґміні вирішили самостійно клопотати про отримання урядового дозволу на експлуатацію мереж, тобто, Штейнеру залишали лише продукування струму. Підприємець заявив, що за попередніми умовами, місту належало 2 км проводів, а ще 1 км він спорудив самотужки, хоча вони мали б створюватись коштом ґміни. Ба більше, та мережа, яка належала місту, на той час уже потребувала ремонту, чого міська влада не могла собі дозволити через «хронічний брак коштів». Фактично магістрат не розширював мережу, хоча це було зазначено в попередніх угодах. Штейнер переконував, що електромережа у власності міста буде лише гамувати розвиток електрофікації у місті. Він також зауважив, що мережу, яка споруджена у 1928 році, потрібно міняти, і зобов'язався зробити це у перший же рік після отримання концесії.

 

15 вересня 1936 року з Міністерства у судововишнянський магістрат надійшло повідомлення з ультиматумом: або ґміна засвідчує свою фінансову спроможність, або домовляється з Штейнером про продаж йому мережі. 28 вересня надійшов лист-відповідь, у якому бурмістр зазначив, що ґміна не претендує на виробництво електроенергії, а лише на її розподіл. Пейгерт запевнив, що навіть у фінансово скрутні роки для міської влади не є проблемою знайти на певні потреби до 25 тис. зл. Що ж до рішення про відмову у продажу мережі, яке прийняла рада ґміни, то воно мотивоване інформацією, що у повіті планує працювати одна із окружних електростанцій. Якщо віддати лінії у приватні руки, то струм доведеться купувати лише в одного постачальника, себто у Штейнера, що може виявитись з часом не зовсім вигідною справою.

 

Штейнер звертався напряму до Міністерства, при цьому активно нагадував про фінансову неспроможність ґміни, заявивши навіть про борг – магістрат не заплатив йому 800 зл., незважаючи на те, що тариф для міста був невисоким.

 

У Міністерстві, як не дивно, симпатизували Штейнеру, і висловлювались щодо можливості викупу електроліній або спорудження нової мережі. У повідомленні з Варшави від 2 листопада 1936 року читаємо, що текст листа судововишнянського магістрату «не свідчить про розуміння у гміні анормальної ситуації, яка полягає у тому, що з 1929 року не було врегульовано ситуації з нелегальним постачанням електроенергії». Новий лист з магістрату від 5 листопада про запуск і використання мережі у Міністерстві відправили назад, мотивувавши це тим, що не були дотримані певні формальності, а головне – немає згоди Штейнера на постачання електрики.

 

Відзначимо, що у Судовій Вишні по-різному ставились до цієї ситуації. Зберігся лист місцевих жителів – Марії та Валезії Находських – до воєводства, написаний ще 14 грудня 1928 р., у якому вони наполягають на закритті електростанції, оскільки вона функціонує без відповідних дозволів, а її власник не має концесії³.

 

Очевидно магістрат досяг якоїсь домовленості зі Штейнером, бо ґміна отримала від міністерства дозвіл на експлуатацію мережі, а власник млина зобов'язався постачати струм з 1 січня 1937 року. Попри те, він і надалі звертався у міністерство, висуваючи різні аргументи своєї правоти. Зокрема, зазначав, що електрівня у місяць дає прибуток брутто у 700 зл., а його інвестиції у справу склали за попередні роки 60 тис. зл. Роздільна експлуатація електрівні і мережі у такому разі приведе до того, що перша виявиться нерентабельною (лист від 7 грудня 1936 р.). Також підприємець скаржився, що надав за цей час електроенергії бесплатно на 4000 зл.

 

Можливо, у Міністерстві знайшли важелі впливу на судововишнянський магістрат, можливо, тут зрозуміли недоцільність збереження за собою мережі, але 13 грудня 1937 року Штейнер отримав згоду на покупку електроліній. 24 грудня він уже сплатив половину суми – 1500 зл. 20 червня 1938 р. Міністерство надало відповідний дозвіл уповноваженому Штейнера Бертольду Ротману терміном на 15 років. Регулярне постачання електроенергії мало розпочатись 1 жовтня 1938 року.

 

***

 

В 1900 році інженер Мар'ян Лютославський збудував першу у Польщі електрівню з використанням дизельного двигуна при варшавському готелі «Брістоль», а через 28 років подібного типу електрівня уже з'явилася у провінційному містечку Судовій Вишні. На такий крок могли зважитись тільки ті, хто володів справжньою підприємницькою заповзятливістю. Такими виявилися Ігнацій Штейнер та Бертольд Ротман, які у цій справі проявили неабияке терпіння. Хоча треба мати на увазі, що електроенергію вони постачали, незважаючи на відсутність усіх дозволів – Судова Вишня майже десять років освітлювалась нелегально. Незграбність міської влади у цій справі не могла залишитись непоміченою і в воєводстві, і в міністерських кабінетах у Варшаві.

 


Повітовий суд у Судовій Вишні

 

__________________

¹ ДАЛО. Фонд 1. Опис 18. Спр. 1270. Арк. 2-262.

² Див.: «Гроші для пана сушаться на стриху»: Історія конфлікту між бурмістром Пейгертом і муляром Тихановичем у Судовій Вишні.

³ ДАЛО. Фонд 1. Опис 18. Спр. 1126.

 

22.09.2019