Парадний вхід було замкнено. Доводилося робити гак уздовж зеленого паркану, по периметру, бігти через подвір’я, залишаючи ліворуч клумбу і липи над дорогою. Це відбирало ті кілька хвилин, яких завжди бракувало, і дзвінок лунав раніше, ніж встигалося переступити поріг похмурого будинку, в якому розташовувалася школа.
Спочатку петлялося між п’ятиповерховими хрущовками, покликаними розв’язати житлову проблему, потім лінія руху на коротку дистанцію, від воріт до воріт футбольного поля, випрямлялася, прослизала крізь діру в металевій сітці паркану, відтак перетворювалася на літеру «Г», що огинала дитячий садок.
Коли біглося повз цвинтар, наче з-під землі виринали приблудні пси, розлючена зграя насідала на п’яти, захлинаючись власним валуванням. Біля перехрестя, посмугованого свіжими зебрами, відстрашені гамором міста з його людьми й автомобілями, пси відчіплялися і, вмить заспокоївшись, наче їх хтось перечарував, рахманно і вмиротворено, тепер уже не кваплячись, трюхикали назад. «Коли вони женуться за тобою, зупинися. І взагалі слід раніше виходити з дому». Петляючи між будинками, біжучи через спортивний майданчик з заасфальтованим футбольним полем, я казав собі: «З’являться, зупинишся». Я проказував це щодня, біжучи з дому до школи. Щоранку. Одного ранку суґестія подіяла, і я зупинився, наслідком чого стали сліди зубів на шкільній торбі, що, правлячи за щит, водночас відчайдушно відбивалася.
Зупинятися більше не випадало. Завчасу виходити не вдавалося. Згодом, – не було вже цвинтаря, а глухий кут посеред міста перетворився на живу артерію з тролейбусами, мерседесами, тойотами, павільйонами з квітковими крамницями, – йдучи доріжкою, що колись тяглася вздовж цвинтарної загорожі, відчув, як несамохіть нічуся – так, наче зараз ось-ось виринуть пси дитинства з роззявленими пащеками, впізнають давнього знайомого і знову, за старою звичкою, напосядуться – завдяки їхньому гарчанню і переслідуванню я іноді забігав у клас одночасно з дзвінком або й хвилиною раніше, прослизнувши і випередивши вчительку.
Здаючи біг на короткі дистанції, я почав уявляти тих собак, нібито вони женуться позаду, а найбільшим, найлютішим, тим рудим, що гарчав найзапекліше, розцьковуючи інших, був, звісно, вчитель фізкультури з секундоміром у руці і свистком у роті, дарма що справжній наставник був не за спиною, а попереду, на фініші. Хитрощі з псами спрацьовували і щоразу давали колосальний результат.
«Ти біжиш, ніби за тобою женеться зграя вовків».
«Псів, Віталію Олександровичу, псів».
«Чому ж ти не бігав так раніше?»
«Не було собак, які б гналися назирці».
«Кажеш, гумор маєш?»
Здалося, що пришвидшується дихання, – але з чого б то? Це було давно, і звідки взятися тій зграї сьогодні?
Того дня вони бігли за мною, як завше. Як завше, я спізнювався. Як завше, я прибіг в останню хвилину. В наступну після останньої.
Класна кімната, яку зараз спробую змалювати кількома штрихами, могла б легко походити з європейського роману виховання. Такою її міг би ще навіть побачити у своїх творах Томас Манн.
Підвіконня на першому поверсі старого будинку, в якому розташовувалася школа, було густо заставлене вазонами. Рослини вилися стінами і над лиштвою, створюючи враження маленької оази. В партах лежали всі необхідні підручники, якими можна було вільно користуватися. Потреби носити книжки в течці не було. Крім підручників у партах, позаду на полицях вбудованої стінної шафи стояли один попри один томи, переважно в темних твердих палітурках. Стояв програвач і лежали платівки – українські тенори і сопраністки, виконавці народної пісні, світова музична класика. Щось контрабандне було в існуванні тієї класної кімнати, яка посеред радянської дійсности втілювала міщанський освітній ідеал. В якій відбувалися подорожі в культурознавство, в античну мітологію, до Геродота, через «Енеїду» Котляревського до «Енеїди» Вергілія, до уявлень про себе, тоді і тепер, там і тут, і, зовсім уже несподівано, до Шерлока Голмза і доктора Ватсона, в Лондон, на вулицю Бейкер-стріт. Пригадую – я навіть починав було компонувати туди листа, Бейкер-стріт, 221б, Лондон, Англія. Клубок одного з трафунків, що їх розстежував Голмз, можна було розплутати швидше й простіше, заощадивши нитку, і я хотів про це написати.
Я чую голос і чутиму, мабуть, завжди. Найповільніше стираються зорові сюжети. Але й голоси теж. Їх упізнаєш, іноді обертаєшся, почувши котрийсь, схожий на інший. Пам’ятатиму тон, яким він говорив: «Розв’язати швидше та простіше означає вчинити замах на оповідання. Невже ти хочеш зруйнувати цю блискучу історію? Невже ти хочеш рухатися слідами заколотників?»
Я бачив різні школи і різні класи. Всі вони були по-радянському однакові, і хіба мапа на стіні вказувала, що це кабінет географії, а цей – історії. Навіть у кабінеті ботаніки на горішньому поверсі сусіднього корпусу, в якому містилася їдальня і де влаштовували випускні бали, зелені було менше, ніж у тій класній кімнаті. Своїм виглядом і аурою вона завдячувала одним дбайливим рукам, які б цілком могли бути руками головного героя з Анатоля Франса чи Вільгельма Раабе. Ті руки мали ключ, яким відкривали двері до глядацької зали обласної філармонії, куди запускали нас, котрих по дорозі не спокусили ні духмяні булочки, що їх саме винесли з кафетерію Будинку офіцерів, ні цигарки, ні сама перспектива втечі.
Обласна філармонія колись була театром, а ключ дістався від тети, котра виконувала в ньому другорядні ролі. Ті руки купували квитки на фільми. Губи, що належали тим рукам, мовчали, коли інші губи, підведені яскравою червоною помадою, обурювалися в учительській, двері якої зазвичай були прочинені. Очі, ледь здивовано, ледь пригнічено, з філософським і в глибині іронічним докором дивилися на яскраво-червону помаду, що ворушилася. Очей я, щоправда, не бачив, але, здавалось мені, добре знав їх з інших ситуацій, вони завжди так дивилися.
Через низькі двері з подвір’я я забіг усередину. Перестрибнувши через перші сходинки, завернув ліворуч, пробіг до кінця, потім ще раз ліворуч. Там, у темному мішку, яким завершувався коридор, розташовувався кабінет логопеда, кабінет фізики, двері на сходи, де вздовж стіни збігала вгору роздягалка. Містився й кабінет української мови та літератури.
Приміщення виявилося зачиненим. Нікого з однокласників не було. Я запізнився на зовсім мало. Не лише я, зрештою, запізнювався.
Тьмяного світла вистачило, щоб побачити ворох книжок під стіною з платівками нагорі. Кілька платівок зіслизнуло і впало на підлогу, з паперових касет висипалися чорні уламки вінілу. Я підняв одну. «Концерт № 5 для фортеп’яна з оркестром».
Не потрібно було жодного додаткового освітлення, щоб побачити свіжу табличку на дверях і напис:
«КАБИНЕТ РУССКОГО ЯЗЫКА».
Зникли книжки і підручники.
Зникли українські класики.
Зникли платівки.
Зникла зелень.
Пустеля поглинула оазу – це якщо рухатися барханами образу.
Для російської мови клас почали ділити на дві півгрупи, вчителям російської запрацювалося легше й комфортніше, ще легше і комфортніше, ніж раніше: тепер їм до попередніх привілеїв ще й відчутно доплачували. На уроки української клас ходив разом, його не ділили на групи, й зарплата вчителів української не зросла. Зросли підозри в неблагонадійності, й офіційне ставлення стало презирливішим.
– Тебе нечего беспокоится.
Я зиркнув на неї зчавлено і з-під лоба:
– Я українець.
– Ну и что?
– Ви також українка.
– Да.
Вона ставилася до мене прихильно – мій батько змайстрував для неї сейф, який стояв у її – відтепер її – кабінеті; що вона там зберігала, я так ніколи і не довідався. Я отримував у неї відмінно (до сейфа – часто, після сейфа – завжди). Я мав відмінно в усіх учителів російської мови та літератури, яких було троє, не враховуючи замін.
Першою була Плотніцкая – плоть від плоті московської землі, наче рідна сестра Людміли Зикіной, яку обожнював мій батько, чим доводив до сказу мою матір. Водночас, коли я дивився серіал «Стара фортеця», на епізоді, в якому висміювали Петлюру, батько дратувався і риторично (та вʼїдливо) запитував: «Не міг він бути таким дурнем, якщо зумів зорганізувати військо й очолював уряд, нє?»; від того «нє» знову шаленіла моя мати – цього разу зі страху.
Плотніцкая тямила і любила свій предмет. Її педагогічний хист окрилював, вона вміла це. Я писав у неї фантастичні твори, саме в неї я вперше експериментував з формою.
Одного разу вона зірвалася:
– Националисты вы несчастные! – гримнула масивним класним журналом об стіл і вибігла з приміщення.
Вона була вже тоді важко хворою. Рак на останній стадії. Я пробачив їй той абсурдний випад.
Друга – молода випускниця педінституту:
– Гаврылив для меня авторитет.
Була симпатична. Хлопці брали її в облогу. Вона не знала, як діяти, і просто тікала сходами в учительську. Їй було соромно. Лячно. Школа була для неї непосильним викликом.
Третьою... З третьої я, властиво, почав.
***
Губи?
Атож, губи...
Губи, навіть коли їх не бачиш, впізнати нескладно – досить почути голос. «Голой задницей по стиральной доске – вот куда ты поедешь!» – (яскраво-червоні) губи любили скарбницю мови. Не дивно, що з усієї розкішної і химерної російської фразеології цей перл в’ївся найдужче. Вгризся, увірвався, в’їхав, зрештою, вповз у пам’ять.
– Дурень, за што он убил старуху – я тебя спрашиваю: ты собираешся отвечать или нет? – це вже згодом, коли належало з’ясувати мотиви вчинків Раскольнікова, про якого мій однокласник, судячи з його безпорадно-розгубленої фізіономії, вперше чув.
Ті (яскраво-червоні) губи дивно окали і вимовляли «г» подібно до того, як його вимовляв перший і останній президент радянської імперії, та й дівоче прізвище в них, тих губів, було, як у Володимира Галактіоновича Короленка, на «-ко», за походженням трішки поляка (мама), трішки козака (батько), оповідача зворушливих історій, українського Діккенза, одного з українських Діккензів, який, щоправда, писав російською і в меншому форматі. Заслання в Сибір та інші каральні акції таки зробили з нього російського письменника.