До сороковин Наталії Космолінської
Усе почалося 1997 року. Наталчиним дітям було 7 і 8, моєму сину – 5 років. Країна наша була, як і наші з Наталкою діти, ще дуже маленька…Ми були мрійники. Ми були романтики. Ми страшенно хотіли створити прекрасну країну для наших дітей і для себе. Ще живі були Гія Гонгадзе, Олександр Кривенко і Мирося Майорчук…
Як завжди в цій країні, все відбувалось на кухні. Холодній кухні, що не опалювалась, як в більшості старих львівських квартир, кухні з вікном у внутрішній двір, з маленьким балкончиком, куди влітку виходили гості – курці.
На цій кухні народилась наша з Наталкою дружба – людська, жіноча, побутова, творча, світоглядна, робоча, політична, мам’яча …справжня.
Святкуємо Новий Рік у мене вдома: Наталка Космолінська і Оля Григоренко.
На цій кухні курив, іронізував і сипав перли каламбурів Юрко Охрименко, видувалися ідеї, які не тріскали, як мильні бульбашки, а ставали статтями, виданнями, журналами, виставками. Якщо би просто записати заголовками всі ідеї і події, що пов'язували моє і Наталчине життя, то вийшов би солідний том.
Передачі на радіо, інтерв'ю, ідеї статей, розмови про мистецтво і митців, безкінечний обмін, що робив нас обох не вдвічі, а вдесятеро багатшими.
А ще був побут… Наталка варила нам каву (я часто забігала перед роботою зранку) і, якщо кава втікала, Наталка раділа – день буде вдалим! Наші спільні свята ми складали зі спільних радощів і спільних продуктів. Від Наталки я дізналась назву чудової канапки – «Бідний лицар» – це коли на грінку білого хліба зверху накладають терте яблуко (бажано кислувате) а потім посипають цукром з корицею.
А коли було велике свято, Наталка накривала великій стіл в кімнаті і скатертина була обов‘язково білою і лляною. Наталка дуже любила і вміла зберігати і створювати традиції. Традицією, якою вона створила, було креативне святкування її дня народження. Спільним зусиллями винаймався бусик і ми їхали в прекрасну «культурно-освітню» подорож – Наталчиним коником були замки: Олесько, Підгірці і менш розкручений Добромиль.
А ще були прогулянки Високим Замком, Кайзервальдом, Знесінням.
Знесіння було для Наталки особливим місцем і розповідала вона про нього так натхненно, що мій тоді зовсім маленькій син біг за нею і просив: «Наталю Космолінська, говори ще!!!».
А потім на цій знаменитій кухні з'явились два мешканці – песик Шуршик і киця Кльопа – і стали її невід'ємною частиною… Якось я не дуже уважно привіталась з ними і сіла пити чай, прихопивши якусь нову цікаву статтю… Звірятка нагадали про себе, одночасно підскочивши мені під лікті й вибивши у мене і чашку, і газету… Чашка не розбилась, а я вибачилась перед ними і кожного чемно погладила…
…Ці спогади, як кліпи, безперервно виникають у мене, і я не можу відділити
важливі від маленьких і буденних…
Тепер вже немає НЕ важливих. Тому що Наталка вміла наповнювати кожен день сенсом і смаком, в її присутності життя навіть коли воно було «тверде і сумне» мало «тисячі принад»…
На фестивалі «Ляльковий світ»: Ганна Гаврилів, Дарія Зав'ялова, Наталія Космолінська.
Якось ми обговорювали одну ідею, а потім ця ідея виникла в дещо іншому вигляді, реалізована іншою людиною. «Ти не засмучуєшся?», – запитала я.
«Ні, – відповіла Наталка, – за чим шкодувати, якщо є орган, якій продукує ідеї, напродукую ще!».
Орган, якій продукував ідеї, працював у неї в режимі нон-стоп, і я весь час думаю: вона так швидко пішла, тому що так інтенсивно і концентровано жила, чи вона так жила, бо поспішала…
Давно, в ті часи, в часи кухні на Туган–Барановського, коли тільки розпочинались круті проекти, їй запропонували взяти участь в одному з них, страшенно престижному. Я сказала: «Ого»! А Наталка, як завжди, без пафосу, з усмішкою м'яко-іронічною пояснила: « Розумієш, таких, як я, небагато».
Вона помилялась. Вона була така – ОДНА.
Фото із приватного архіву Дарії Зав'ялової.