Щоби зрозуміти велику тайну подій, які ворушать народи, суспільности, держави і континенти, не досить знати це, що сформуловане, назване, постановлене як ціль, за яку люде бореться. Закриті перед очима світа лежать нераз ці сили, які в дійсности правлять людьми. Нераз поза явними цілями, скриваються тайні ціли, свідомо затаєні. Але нераз, це, що представляється як свідоме, обдумане, людське ділання є в дійсности тільки випливом сліпих сил, інстинктів, почувань, настроїв. Арґументи, мотиви це тільки зовнішний додаток, який обманює і милить. Здається, людина чогось бажає, до чогось стремить під впливом розуму, холодної розваги — а в дійсности, кермує нею настрій, сентимент.
Отся роля душевних розположень та настроїв усе дуже велика в життю людей і суспільности. В бурхливі часи вона росте. В часи найбільших переворотів, які зазнало людство, дійшла до зеніту сила суспільних настроїв, їх вплив на людські стремління і поступки. Скільки подій, скільки тріюмфів і невдач останніх літ треба звести, до ділання сліпих суспільних сил. З окрема — яку величезну ролю вони відограли в політичнім життю. Під впливом почувань і настроїв ставлено політичні напрями, політичні ціли, орієнтації — а відтак додавано арґументи, конструовано докази, що цeгo вимагає національний чи державний інтерес і т. д.
Інстинкт, настрій, люблять виступати "incognito", в масці розваги, думки, розуму.
Глибоке є значіння душевних розположень, настроїв, великий є їх вплив на людське думання. Але горе тому, хто піддасться зовсім їх пануванню. Горе народови, що не зуміє задержати рівноваги ума серед розбурханих бурунів водій, що не потрафить дивитися на події независимо від потрясаючих ним подій, бачити ясно, осуджувати тверезо, робити заключення розумно і льоґічно. Независимісгь політичної думки від почувань та настроїв — oтce мірило політичної зрілости. Це і запорука побіди і конечні для неї условини.
На протязі останних літ та місяців український нарід по цей і той бік Збруча складав тисячні докази політичної зрілости. Мінялися події, ситуації, настрої а нарід у своїх найширших верствах зберігав вірно і непохитно ідеал зєдинення і державної независимости України. Росла національна свідомість, кріпшала, ставала чимраз яснійша. Не дивлячися на весь світ противників і помимо неудач, ми наближалися постійно до здійснення нашого політичного ідеалу.
І ось прийшов для нас знова критичний, переломовий момент, момент найбільш небезпечнійший від усіх, які ми досі переживали.
З Київа наспіла вістка, неначебто галицькі частини українських війск оставили наддніпрянські війська без помочі в їх боротьбі з наступаючим на Київ Денікіном, та що це сталося наслідком порозуміння чи переговорів уряду Петрушевича з Денікіном. Ця вістка ставилаби галицький уряд під закидом нечуваного злочину, та національної зради.
На щастє все це неправда. Але правдою, на жаль, остає тло, на якому така вістка могла зродитися. Правдою, на жаль, є факт, істнування і нині ще, по десяти місяцях окремого правительства галицької України (хоча і під зміненою назвою). І правдою є врешті, що офіціяльні та півофіціяльні галицькі політики виявили за кордоном зразки "орієнтації", до якої — здавалосяби — не посмівби вже признатися ні один, не то політик, але національно свідомий український громадянин.
Наводиться арґументи для задержання окремого правительства і для отсеї "орієнтації". В дійсности, не ці арґументи є основою названої політики. Вони є тільки її окрасою. Сама політика виросла не з арґументів, а з настроїв, із добре відомого нам душевного розположення галицьких політиків. Воно протягом десятків літ гуляло у Австрії — відтак замовкло і животіло соромливо протягом кількох місяців, супроти обявленої виразно волі галицьких мас.
Коли найшлося поза безпосередним впливом цих мас, на тлі настроїв останніх місяців, підніс голову галицький партикуляризм і заговорила душа рутенця, що ніколи не вірив справді і твердо в сили нації, а все оглядався за покровителем.
(Докінчення буде.)
[Вперед! 19.09.1919]
(Докінчення.)
Формальний вислів найшла нова "орієнтація" декого з галицьких політиків у віденськім "Українськім Прапорі". Передовиця "Куди дорога" (ч. 4. з 23. серпня ц. р.) розвиває програму федерації з "новою Росією", що має станути на руїнах деспотичної царської Росії по знищенню царської пошести". Так ліквідується одним почерком пера усе, на чім основувалася досі українська політика, за що пролялися ріки крови, виростали могили. Є додані і "арґументи" до цего знаменитого "pronuncia mento". По сконстатуванню, що Польща усе загрожувала нам винищуванням українського народу, підриванням економічних основ його буття, загладою всякого культурного і політичного розвою", автор підносить, що Росія ніколи не загрожувала нам в такій мірі ні в першім, ні в другім, а в третім мусить тепер по стільки досвідах змінити свою політику, признати нам "у своїм інтересі та в імя правди і міжнароднього права" право на самостійне державне життя. Тоді зійдуться інтереси України і Росії."
Правда, які тверді, реалістичні ці арґументи. Який ясний погляд на історію з переяславським договором, Андрусівським миром, кількасотлітньою мартирольоґією Придніпрянщини. Яка вірна оцінка російської політики супроти нас і її наслідків. Та яка бистра обсервація теперішности. Для шановного автора статті родиться вже "нова Росія", демократична, що руководиться правдою і міжнародним правом. Ось, що значить сила уяви, опанованої нервами та настроями. На Кубані та Україні пролив Денікін річки української крови. Добровольці, які поступають в його армію, підписують заяви, що зобовязуються боротися за "єдиную, неділимую". Московська інтеліґенція до недавна доволі національно-індіферентна, тепер горить ненавистію до всього, що українське. "Нова Росія" іде на Україну походом некращим большевицького (гл. ч. 1. "Укр. Прапора", програмову статтю). Усе це не істнує для політика, що не може вийти із зачарованого кола, "Польща-Росія", не може станути на почві незалежної і самостійницької політики України.
Зайва річ полємізувати із цего рода "арґументами". Треба собі вдати ясно справу, що повисша "орієнтація" не виплив арґументів. Це тільки нерви відповідають на сотворену подіями останніх місяців ситуацію.
Розуміємо добре, чому чоловік, штовхнений з лівого боку, летить на право, може в пропасть або болото, але нікому не прийде на думку твердити, що він робить розумно. Кождий скаже тільки, що цей чоловік втратив рівновагу. Ті самі правила льоґіки обовязують в політиці.
Не вільно називати розумним кроком цего, що є тільки утратою рівноваги і пропаґувати її.
Дуже правдоподібно, що справа федерації стане для України актуальною. Це буде тоді, коли Україна здійснить і закріпить свою самостійність, коли стане дійсно, реально-суверенною державою. Тільки тоді можна буде подумати про якийнебудь тревалий союз, хоч би про федерацію, оперту на обопільнім інтересі. Сьогогодні пропаґанда в роді ширеної "Українським Прапором" це не що иншого, як пропаґанда резиґнації із державної самостійности.
Не вільно забувати тут історії. Доля Переяславського договору остає грізною пересторогою на все. Не дармож і народня пісня і Кобзарь прокляли за його Богдана.
Не про лінії майбутньої політики України пора тепер думати. Тепер треба ужити усіх сил на те, щоби захистити нашу самостійність, загрожену цілим світом ворогів.
Для цего треба — перше, чим оглядатися за зовнішним союзником — зєднати усі власні сили. Треба, щоби замовкли усі голоси партикуляризму, котерийних чи вузкопартійних інтересів, усе те, що в хвилину найбільшої небезпеки розєднює і ослаблює.
На порядку дня стоїть справа утворення одного центрального правительства, правительства наділеного довірям загалу, признаного безуслівно, всіма.
Треба зібрати, зєднати усі зусилля усеї України в боротьбі за її державну независимість та суверенність.
[Вперед! 20.09.1919]