Виступ французького філософа, одного з найвпливовіших авторів у Франції Бернара Анрі-Леві на панельній дискусії, присвяченій популізму, у рамках Yalta European Strategy. Тема дискусії: «Нова демократія: Брекзит – Трамп – "Рух п'яти зірок" – Макрон – Джонсон – Болсонару… ЗЕЛЕНСЬКИЙ?».

Згідно з оцінкою низки учасників (Гліб Вишлінський, Владислав Рашкован, Наталія Микольська, Святослав Павлюк), ця дискусія стала найсильнішою на YES-2019. 

 

– Що таке популізм? Я маю просту відповідь – і, думаю, це правильна, хороша відповідь. Популізм – це явище, коли люди думають: демократія є лише вираженням волі людей. Це явище, коли демократію звужують до вираження: начебто треба поважати волю людей за будь-яку ціну. Можна, наприклад, повністю прибрати систему стримувань і противаг, злегковажити здоровим глуздом, не зважати на історію права, права меншин – все це можна просто викинути і сфокусуватися лише на волі народу, як вона виражена, наприклад, на референдумі. Оце популізм.

 

Демократична модель перебуває у стані кризі. Це вже втретє за історію сучасності, коли ліберальна демократія опиняється в кризі. Перед Першою світовою війною була перша криза ліберальної демократії, у 1930-х роках була друга криза. І зараз ми переживаємо третю кризу ліберальної демократії, яка зараз називається популізмом.

 

«Жовті жилети» у Франції – це був популістський протест. Вони обирали абсолютно фальшивих представників, вони казали: «Геть інтелектуалів, геть еліти – треба чути лише простий голос народу». З першого дня протестів я писав, що це не демократичний рух. У нас у Франції величезна традиція народного повстання: від Паризької революції і до Французької комуни. Рух «жовтих жилетів» не слідував цій традиції.

 

Вони закликали до «сильної руки», дехто виступав, щоби владу перебрав генерал, дехто апелював до Марін Ле Пен. Не хочу вдаватися у деталі, але загалом прагну послабити ілюзію, яка може виникати за кордоном, начебто «жовті жилети» були новою сторінкою славетної історії французького повстання. Це зовсім не так.

 

Я не повний прихильник Макрона, але він у відповідь запропонував демократичну знахідку – великі дебати, велику дискусію. «У вас, у французів, є запитання, ідеї – будь ласка, приходьте, висловлюйтесь. Якщо ви вважаєте, що мандат, на якому я був обраний, треба виправити – поговорімо про це». Він пішов на десятки зустрічей з людьми, слухаючи, намагаючись знайти компроміс з вимогами народу.

 

Це було щось нове, але водночас старе. Це нагадувало маєвтику з грецької філософії, «повивальне мистецтво». Макрон мав уявлення, що народ вагітний новими ідеями, – він вважав, що маєвтика дозволить народити це. То був політичний сократизм. Але було щось нове. Ідея президента без маринарки, який по шість годин вислуховує людей – такого в нашій демократії ще не траплялося.

 

На поганий популізм не відповідають так званим добрим популізмом. Макрон уник пастки. Він не став казати, що буває хороший холестерин і поганий холестерин. Поганого чи доброго популізму не буває – потрібно змінити саму площину, у якій ми працюємо, і протиставити популізму новий спосіб життєтворчої демократії.

 

Чому на Заході починає зростати песимізм? Тому що демократію звузили до найпримітивнішого трактування – вираження.

 

Ми ввійшли в нову еру. Америка схиляється до того, щоб виходити з усталених міжнародних структур, уникати цього. Хтось заповнює цю пустку – заповнює пан Путін, заповнюють Сі Цзіньпін, Ердоган, Хомейні, заповнює хтось інший. Певна річ, це стає джерелом нервування. Створюється незбалансований непередбачуваний світ. І, звичайно, неможливо не бути песимістом.

 

Ми переживаємо третю кризу демократії – і вона, можливо, найсерйозніша. Всі покоління до нас вірили у декілька простих принципів. Наприклад, у відмінність між правдою і брехнею, у відмінність між реальністю і вигадкою.

 

Звичайно, бували навіжені президенти. Зиґмунд Фройд написав книжку, в якій зачепив теми політики і безумства, і там лунала така думка, що крихточка божевілля [президентам] не завадить.

 

Суть проблеми – це те, що стираються кордони між правдою і вимислом. І через соціальні мережі ми переживаємо кризу правди, якої раніше не було.

 

Минулого вечора відбулося дещо безпрецедентне. Щось неймовірне для історії позиціонування в політиці трапилося тут, у цьому залі (Примітка Z: Бернар Анрі-Леві ділиться своїми спостереженнями із перегляду номера «Кварталу 95», котрому асистував на сцені Президент Володимир Зеленський).

 

На сцені ми бачили копію, дублера чинного Президента, який говорив, наче він є президентом. А потім справжній Президент вийшов на сцену і грав роль, наче він є перекладачем справжнього президента. Тобто реальний Президент став двійником свого двійника, копією своєї копії.

 

Іноді копія з копії оригіналу просто покликана нагадати аудиторії, щоби сказати, що вона є справжньою.

 

Він каже: «Я справжній» – «Ні, я справжній». Він звернувся до Робін Райт. Потім звернувся до першої леді, немовби вона була фейковою першої леді, хоча вона була справжньою. (Примітка Z: Робіт Райт – виконавиця ролі президентки США Клер Андервуд у телесеріалі «Картковий будинок» – стала учасницею конференції; Президент України звертався до неї зі сцени як до реальної президентки. А пародист Володимира Зеленського звертався до Олени Зеленської як до своєї дружини.)

 

Отже, ввечері ми пережили замішання. Наші голови просто пішли обертом. Дехто сказав: це сюрреалістична вистава, інші сказали – це патафізика, а ще інші сказали, що це схоже на печеру, в якій справжні стіни перемежовані з уявними. Виникло замішання між вигадкою і дійсністю, яку поглинула вигадка.

 

Я не здивувався, що це відбулося тут, саме на цьому форумі. Зовсім недалеко є музей, PinchukArtCentre, де зібрано багато доброго сучасного мистецтва. Там теж зникає межа між реальністю і вигадкою. У перший день ми опинилися серед чудової, неймовірно красивої природи: дерева, листя… Але все воно було несправжнім, штучним. Ця конференція відбулася в умовах нової здатності штучного інтелекту робити природу природнішою за природу.

 

Персонально Президент Зеленський справив на мене добре враження. Я один із небагатьох іноземців, які мали шанс поспілкуватися з ним іще до того, як його обрали Президентом. За декілька днів перед першим туром у мене була нагода зустрітися з Зеленським і три години з ним провести. Я ще тоді казав: він подобається мені, я оптимістичного налаштований щодо його намірів. Я намагався допомогти моєму президенту [Емманюелю Макрону] ухвалити рішення і зустрітися з Зеленським ще до виборів у Парижі.

 

Те, що сталося тут, на сцені, теж було гарно. Але штука в чому? Ідея змішування копії й оригіналу, копії і копії, все це запаморочення… За всім цим дивилася людина на ім’я Владімір Путін. І він, звичайно, більш ніж добре розуміє, що тут відбувалося, тому що грав своє знищення власним же фейком. Як він на це реагуватиме? Я не знаю. Ось це важливе питання.

 

А друге важливе запитання: у цій грі копіювання, копіювання, копіювання – як у цьому запамороченні бути з фактом, що дійсність не всюди повністю зникла? Досі ллється кров на Донбасі. Ця жахлива агресія, ця війна Путіна проти України вже знищила 13 тисяч людей – Президент Зеленський, до речі, теж нам про це нагадав. Ця трагедія не фейкова. Цей трагізм не вигаданий. Це справжня, цілісна, тверда реальність.

 

То як же ж може реальність грати із власним зникненням, з власним зменшенням до рівня фейку (а отака демократія нині!)? Як це поєднується з трагедією світу?

 

А може, так і добре.

 

 

Зреферував Володимир Семків

 

18.09.2019