Я — боржник свободи і любові

“Свобода і полон” — так називалася лекція-сповідь, яку тринадцятого вересня у Львові прочитав український вчений-релігієзнавець Ігор Козловський. Два роки він перебував у полоні бойовиків так званої “ДНР”. До війни п. Ігор проживав з родиною і працював у рідному Донецьку. 

Зустріч із президентом Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, керівником Донецького обласного відділення Української асоціації релігієзнавців та Міжнародного центру християнсько-мусульманського діалогу і співпраці, членом Донецького відділення НТШ відбулася в УКУ в межах проєкту “Культура і творення в часі війни” за підтримки Українського культурного фонду.

“Я не буду читати лекцію”

...Це, скоріш за все, роздуми. А можливо, і сповідь. У мене не буде ніяких технічних засобів, щоб не відволікати. Сама людина, яка говорить, вже є текстом. Вона запрошує вас у свій внутрішній світ. 

Телевізор у нашій родині з’явився, коли я вже був дорослий і повернувся з гір. Я служив на іранському кордоні прикордонником, а спустився на початку 70-х років. І тоді з’явився телевізор. Тобто візуальних засобів не було — зате було багато книжок. Безліч книжок! І зараз я найбільше шкодую про те, що частина моєї бібліотеки залишилася там — я називаю “у полоні”. У мене була велика бібліотека. Вона була в різних місцях. Десь близько 10 тисяч книг. Частково дружина перевезла. Друзі, учні вивозили партіями по 750 кілограмів. Книжки — це друзі. Ти з ними спілкуєшся, до них повертаєшся, просиш поради. Відкриваєш через їхню призму свій внутрішній світ.

Я народився після війни. В дитинстві слухав таке радіо — з великим чорним динаміком. Там і казки передавали. Я люблю слухати і читати. Якщо я можу слухати і читати тексти, які люблю, це повертає мене до якогось іншого стану. 

“Є три етапи полону”

Тема “Свободи і полону”, про яку я маю говорити, — це величезна тема внутрішніх і зовнішніх моментів. Віктор Франкл, розмірковуючи про свободу, сказав, що вона є кінцева. Тобто має свою межу, бо обумовлена тими чи іншими умовами. Вони є частиною нашого життя. Але в нас є право обирати в різних умовах свій шлях, свою поведінку, свої реакції та рефлексії. І ця можливість обирати загострюється в екстремальній ситуації. Бо якраз коли потрапляєш в полон, ти залишаєшся наодинці з собою, абсолютно без нічого. В тебе нема жодних інструментів, ти обмежений конкретними ситуаціями. Потрапити в полон — це один із найстрашніших варіантів, які з тобою можуть статися на війні. Це той момент, який остаточно тебе випробовує. 

У мене було таке враження, що все своє попереднє життя я внутрішньо готувався до полону. Все, що я вчив, що розповідав учням, було необхідним інструментом для мого життя там. Я там не існував — я все-таки жив. Наскільки це було можливо в тих умовах. Два роки, 700 днів. Кожен із періодів мого там перебування показував мені іншу межу мого випробування. 

Бо кожен полонений проходить три головні етапи. Перший — коли ти потрапляєш у полон. Це найбільший шок. Другий — коли ти там перебуваєш і розумієш, що тут треба жити або вмирати. І третій етап — коли ти повертаєшся на свободу. Твоє розуміння свободи до і розуміння свободи після — це величезна дистанція. Це щось фантастичне, це ні з чим неможливо порівняти. Ми звикаємо до свободи як до буденності. А буденність — це також випробування: наскільки замулюються наші очі і як внутрішній текст починає ставитися до цінностей як до чогось такого, що не має великої вартості. 

Свобода і любов

Для мене дві величезні цінності, які я побачив вже іншим поглядом, — це свобода і любов. От чому Віктор Франкл залишився у Відні, коли зайшли фашисти? Його викликали до американського посольства і видали еміграційну візу. Бо він був уже відомою особою — психоаналітик, психіатр, якому вже не можна було залишатися у Відні. Америка пропонувала йому терміново виїхати. Але в нього були сумніви, бо його батьки не могли виїхати. Вони всі були євреї. Франкл прийшов до батька — всі раділи, що в нього є така віза. Батьки з полегшенням зітхнули. Сказали: “Слава Господу! Ти можеш виїхати у вільний світ”. Але він побачив якийсь камінь у батька на столі і спитав, що це. Той відповів: “Знаєш, нацисти спалили синагогу. Я проходив поруч і побачив цей камінь. І приніс додому”. На камені було написано щось єврейськими літерами. Франкл спитав батька, що там пише. “О! — радісно сказав батько. — Там написана частина декалогу, 10 заповідей. Там пише: “Шануй батька свого, шануй матір свою — і твої дні продовжаться”. І він зрозумів, що треба залишитися. І залишився. І пройшов через концтабір. У цьому концтаборі загинули його брат, дружина, батьки. А він прожив довге і плідне життя. І дав щось людству. Він дав не тільки теорію — його практика врятувала життя людей і в концтаборі, і поза ним. 

Чи є Бог на війні?

Чи є Бог там, у підвалах, де є випробовування людського духу? Ми можемо стверджувати, що є, тільки пройшовши через це. Пам’ятаєте, є такий момент у Святому Письмі, коли Давида випробовує Бог. Вірсавія народжує сина, він захворів і на грані смерті. Давид молиться, падає на підлогу, нічого не їсть. Він каже: “Господи! Ну забери моє життя! Ти мене повинен карати. Навіщо Ти караєш дитину? Ти є чи нема? Ти мій Бог!” І він чекає відповіді. І Бог відповідає — дитина помирає. Те, що дитина померла — це і була відповідь. Тоді Давид встає, омиває своє обличчя і починає нове життя. В нього народжується друга дитина — Соломон. Ви скажете: “А як же — покарали дитину малу?” Ні, не покарали — Господь забрав до себе. Ми ж не знаємо, що там далі! Ми вимірюємо категоріями, які є в людському світі. Вважаємо, що все знаємо, і там нічого нема. Якщо там нічого нема — так, Бог покарав. А якщо Давид вірить, що там є життя, то дитина не покарана — вона спасенна. Ми не знаємо, чому так чи інакше відбувається щось у нашому житті. Бог дає нам різні відповіді.

Етап перший: арешт

Я залишився на певний час на окупованій території. Пережив обстріли і різні ситуації. Вся моя родина виїхала ще 2014-го. Я залишався з сином, бо він вже більше десяти років лежить зі зламаним хребтом. У нього ще синдром Дауна. Я доглядав його і думав, як його вивезти. Бо для цього треба спеціальні ліжко, автівку, умови. І я вже планував це зробити, але був заарештований. Момент арешту, коли я опиняюся в підвалі, — це той самий перший шок. І ви знаєте, тоді я справді не думав про себе. Я знав, що вдома залишився мій син, який неповносправний, який не може себе ніяк доглядати. Він не може навіть перевернутися. У нього є рани, які я промиваю. Я потім дізнався, що вони зайшли в мою квартиру, винесли все, що можливо винести, і залишили його самого. Моя дружина з вільної території приїхала тільки через добу — врятувала його фактично. Але я про це не знав, вони про це не говорили. І це також спеціально. 

Я опинився в підвалі. Це реальний підвал шахти ліфта, де люди лежать на підлозі, на рештках меблів. І я опиняюся в замкнутому приміщенні. Не можу зрозуміти, надворі день чи ніч, бо це замкнуте приміщення, де втрачається відчуття часу. Забрали все: нема ні годинника, ні телефона. Там перебувають різні люди: і патріоти, і ті, хто є нашими ворогами. Я зустрічаю там суддю, який випадково потрапив у полон: він якраз з Бахмута їхав до свого батька, і його заарештували. А також тут був заступник коменданта Донецька. 

І от у цих умовах я хвилююся, я вигораю зсередини, бо не знаю, що відбувається з моїм сином. Я не можу їсти кілька днів. Просто, можна сказати, така відраза до їжі. Я не можу спати. Бо де спати? Є така частина столу, я можу на це лягти. Суддя дає мені куртку, бо холодно, зима. Я нею накриваюся і замотую голову арафаткою. Це все рятує, адже у всіх камерах постійно горить світло, бо вони періодично приходять і дивляться, що там робиться. А коли світло постійно горить, це виснажує. Це справді виснажує, тому ти замотуєш очі. Двічі на день виводять до туалету на дві хвилини: о 8 ранку і 8 вечора. І, якщо не забувають, раз на день годують. Інших можливостей чи якоїсь інформації в тебе нема. Залишається спілкування з різними людьми, які мають свої різні проблеми. А я сказав, що люблю слухати. І це рятує. Якщо ви вмієте слухати, це дає вам можливість відволікатися від себе. Це один із головних моментів — не думати про себе, жити тією миттєвістю, яка є, тим часом, в якому ти перебуваєш. 

Через кілька днів по мене прийшли люди, сказали повернутися до стіни, щоб я їх не бачив, заклали мішок на голову і повели до якогось приміщення на допит. Але це був не допит. Перша фраза, яка прозвучала: “Тебя никогда не питали?” І відразу почалися катування. Різні. Це і побиття, і перебивали кінцівки — а в тебе ж наручники. І так багато-багато годин. І електричний струм, і удушіння, і підвішання. Під час катування вони дали мені в руки два якісь предмети і питають: “Що це?” Кажу: “Я не знаю”. Вони кажуть: “Це гранати, які ми у вас знайшли”. Крапка. Тобто я їх взяв у руки, і там є відбитки. А далі — безконечні катування. Ти втрачаєш свідомість, виринаєш... І ось там ти починаєш практикувати: відсторонюватися, дивитися на цей процес, начебто ти занурився у воду — щоб не було так боляче, можливо. Але головне навіть не це. Їх не цікавила ніяка інформація, вони зачитували доноси, які на мене були: від людей, які десь були поруч, з якими я спілкувався, хтось питав мене колись поради. А зараз це були звичайні доноси, на багато сторінок. 

Мене часто питають: що головне, коли потрапляєш у полон? Головне — поводитися гідно. Недавно був такий круглий стіл, там прозвучало запитання: чи закінчилася зараз епоха гідності? Я вважаю, що ні. Настав інший етап, але епоха просто так не закінчується. Гідність — це зрілість. Гідний ти як внутрішньо, так і зовнішньо. У тебе є як самоповага, так і повага до світу. Зрілість багатовимірна. В ній є елементи свободи, відповідальності. Бо не може бути людина гідною, якщо вона не несе відповідальності за своє життя і життя людей, які поруч. 

Після катування, коли мене знову з мішком на голові опустили до підвалу, для мене був ключовий момент переходу до розуміння того, що закінчилося минуле життя — його немає. Майбутнього також немає — є тільки той момент, в якому я стою скривавлений, не можу дихати, бо перебито щось всередині. Але я усміхаюся. Мене питають, чому. І я відповідаю (скоріше для себе самого), що я вже не боюся померти. Таке відчуття, що щось відбулося. Якщо померло твоє минуле і нема майбутнього, в тебе є не горизонтальне життя, а вертикальне. Якийсь портал відкривається догори. А друга думка приходить: я повинен жити. Тому що я відповідальний. За що? За те, що я люблю: учнів, близьких, рідних, свою Україну. І я знаю, що мене також люблять. І ця відповідальність не стільки за свою, як за їхню любов до мене. Але як любити в тих умовах, як віддати ту любов? Бо я не знаю, чим все завершиться. 

Коли воля стає свободою...

У мене нема зовнішнього простору. Але в мене є простір внутрішній. Цей внутрішній простір і є моя свобода. Я розрізняю ці два поняття: волі і свободи. Волі прагнуть всі живі істоти: птахи, які перебувають у неволі, чи інші тварини. Але свобода — це людський вимір, коли ми за свою волю несемо відповідальність. Лиш тоді воля стає свободою. Я часто спілкувався з різними в’язнями і питав їх: “Що ви будете робити, коли вийдете на свободу?” А вони мені розповідали, що будуть робити, коли вийдуть на волю. І зрозуміло, що ця ситуація, в якій вони є, їх не змінила. Вони не беруть відповідальності ні за своє життя, ні за своїх рідних — вони продовжують старе життя. Над ними домінує минуле. Це важливий момент. Тоді ти починаєш розуміти те, що зрозумів Клайв Льюїс: треба думати не про себе. Весь той період я думав не про себе. Я думав про своїх рідних, про друзів. А також про тих, хто був поруч, хто страждав. У когось не було їжі — треба було ділитися, якщо в тебе вона була. Якщо ти бачиш, що людина потребує якоїсь поради, — ти розмовляєш з нею. І розумієш, що людина внутрішньо страждає. Я бачив людей, які, втрачаючи сенси, любов, цінності, — втрачали життя. Мабуть, кожного тижня хтось умирав. Або самогубство, або людина внутрішньо вкорочувала собі життя. Завмираючи всередині, вона помирала зовнішньо. І це було жахливо. Треба було відстежувати такі моменти, коли ти можеш чимось допомогти. А як ти можеш допомогти? Тільки щось розказуючи його душі, його внутрішній людині. Зовнішня людина часто працює з образом, одягає якісь обладунки, які, вважає, добре підходять соціуму. І забуває, що головна — внутрішня людина. Рятує тільки те, що в тебе є внутрішній простір. 

Етап другий: перебування в полоні

Коли мене перевезли в СІЗО, там були звичайні злочинці, які таких, як я, називали “туристи”. Бо вони там живуть роками — це їхнє життя, вони там все облаштовують, як собі хочуть. А ми приїхали і поїхали. Але це теж живі люди. Ти розумієш їхню обмеженість, але ти зараз тут, з ними перебуваєш і мусиш далі працювати. Можливо, з їхньою душею також. Це було дивовижно. Ти маєш бути сильною й емпатичною людиною водночас. Ти повинен мати свій стрижень, свою позицію. Хоч розумієш, що кожен має право на свою думку, та твоє завдання якось збагачувати його життя. Не завжди вдається. Але це заспокоює їх. Для них це незвично. Це перевертає їхнє уявлення про те, як людина має поводитися в таких умовах.

А далі мене взагалі кинули в камеру, де були виключно так звані “ополченці”. Ті, які на самому початку взяли в руки зброю і виступили проти України. Це або ті, хто зробив це емоційно, або наркомани — всі, хто так чи інакше перебував на марґінесі. І через певний період вони знову пішли тим самим шляхом, яким вони жили, — і потрапили до в’язниці. Зрозуміло, що вони мене знали, бо вже знали там, хто я такий. І: “О, професор прийшов!” І ти починаєш з ними спілкуватися, бо тобі в цих умовах треба з ними жити. Ти маєш поводитися так, щоб це викликало в них хоч примітивну, але повагу. Це спрацьовує.

Через кілька місяців мене переводять у підвал СІЗО. Туди кинули всіх наших політв’язнів, яких зібрали. Тоді ще планували один із можливих обмінів. За Радянського Союзу це були камери смертників або тих, хто пожиттєво у в’язниці. Там, можливо, років 50 ніхто не робив ремонту. Грибок на стінах, дірка в підлозі, крізь яку підіймається час від часу каналізація, виливається на підлогу. Перед нею назовні підіймаються пацюки. Цей простір невеличкий — розміром у твоє ліжко. Якщо ти один, робиш два кроки. Якщо когось підселяють, тоді ця людина на другому поверсі. Віконце високо, скла нема. Сніг залітає, дощ. І ти радієш, що падає дощ, що десь там є сніг. Але не можеш ходити, бо перед тобою стіна. Встаєш — а перед тобою стіна. Ніякої інформації в тебе нема. Мусиш спілкуватися зі своїм внутрішнім текстом, з внутрішнім простором. Можеш безліч питань ставити Господу. 

Була молитва. І це було не моє, я не думав над тим, як буду молитися. Це було щось спонтанне. Більше того, я звідкись знав, що повинен молитися не за себе. І майже не молився за себе. Імен людей, за яких я молився, було на пів години. Це було так просто з одного боку, а з іншого — ця молитва була не просто переліком імен. Я згадував цих людей, я з ними спілкувався. І в цьому спілкуванні була присутня Тайна. Щось таке, що ми можемо назвати і Богом, і чимось незбагненним. Він був там. У ці моменти Він там був. 

Я до цього знав, що таке звичайне людське життя — але такого марґінесу, як там, я не бачив. “Навіщо мені це?” — головне питання. Я багато спілкувався з людьми. Вони питають себе в складних обставинах: “Чому я?”, “Чому це зі мною?” Питайте: “Навіщо це мені?” Навіщо мені цей досвід? Навіщо отак ввійшла в моє життя ця війна? Навіщо мені такий досвід? Що я повинен дати? В чому моя місія і моє покликання? Я згадую Святе Письмо, коли Авраамові кажуть, що ти повинен іти в таку там землю — і не пояснюють, чому. Але через декілька текстів він сам каже “для того, щоб…” Він обирає цей шлях не тому, що він — друг Бога, а тому, що він знає, для чого йому це. І цей момент, мабуть, головний. Ми не випадкові у цьому світі. У нас є місія. Але в повсякденному житті ми забуваємо про свою невипадковість. Часто намагаємося прожити не своє життя, а те, яке нав’язане нам чи родиною, чи соціумом. Забуваємо, що ми унікальні, ми покликані для чогось. Та для того, щоби пройти свій шлях, мусимо бути випробувані! Розуміння того, що зараз з тобою відбувається випробування, також надає сили. 

А в колонії взагалі вже наших не було. В СІЗО ти ще можеш спілкуваится з кимось навіть через ту дірку, яка є туалетом, а з сусідньої камери просять тебе їсти. От ці хлопці, яких в Ясинуватій у 2016 році заарештували, які зараз перебувають у колонії… Один із них був у сусідній камері. В нього нічого не було їсти. Мені дещо вже приходило — я передавав, домовляючись, за цигарки. Бо там головна валюта для охоронців досі цигарки. Я ніколи не палив, але мені там потрібні були цигарки, щоби передати їжу в сусідню камеру. 

Я вічний боржник любові. Бо любов не можна віддати, як борг. Мої учні і друзі по всій Україні збирали гроші, формували посилки, везли до лінії розмежування, там їх зустрічали інші мої учні, розшукували, де я перебуваю, передавали. Цей портал любові працював. І я несу відповідальність за це зараз.

У колонії були тільки кримінальні злочинці. Весь спектр різних збочень: і моральних, й інтелектуальних. Є люди неписьменні, є ті, які ніколи не вчилися читати, які не розрізняють, котра година. Але ж це люди, з якими потрібно було спілкуватися. Я читав їм лекції, розповідав їм про життя. До мене приходили ці всі злочинці, злодії в законі, “смотрящі”, так звані “бродяги”. Просили поради. І моє спілкування з ними щось у них змінювало. Зрозуміло, що тимчасово, — бо вони знову поверталися в своє середовище, яке їх затягувало. Я постійно згадую такий випадок: привезли новий етап, а я якраз спілкуюся з авторитетом. І тут з нового етапу хтось голосно нецензурно висловився. То цей авторитет повернувся до нього і сказав: “Ти що?! Тут професор стоїть. Не можна”. Це також щось змінюється. 

Наш вплив діє, коли ми не думаємо про себе. Я справді не думав про себе. Ти слухаєш людей, до них дослухаєшся, емпатично відкликаєшся на їхні страждання і біль… А буває різно: хтось йде вішатися, бо дівчина його не любить чи зрадила, а хтось має всередині щось таке, що навіть не вміє сформулювати, бо не розуміє, що з ним відбувається. І це дозволяє тобі в тих умовах триматися творцем атмосфери. 

Другий етап перебування в полоні у часі найдовший. Тут головне — не втратити свою емоційну внутрішню зацікавленість людьми. Дуже часто люди замикаються в собі, і ми тоді втрачаємо цю людину, бо їй вже не цікавий світ навколо. 

Етап третій: звільнення

А потім — обмін. Тебе звільняють. Ти ще не віриш до кінця, бо психологічно перебуваєш в іншому стані. Бо вже кілька разів було повідомлення, що мають звільнити. 

Я рідко використовую слово “обмін”. Як і інші правозахисники, вважаю, що “обмін” — економічна категорія. Коли людина — товар, тоді можна торгуватися, що зараз дуже часто відбувається. А це — звільнення. Одночасне звільнення, але ж звільнення. На цьому треба наполягати, щоб не було в твоїй уяві, що ти просто товар у чиїхось політичних іграх. 

Цей момент звільнення важливий. Тебе завели в автозак, у тебе вже навіть є документ, що ти звільнений, — але ж ти ще перебуваєш тут, у цьому тісному автозаку. Тут є різні люди. Я бачив людей, які поводилися негідно, але нікого не хочу звинувачувати, бо розумію, що в кожного є своя межа. Не кожен може витримати випробування. Я бачу, як ці люди поводяться зараз. Їхня душа все знає, і вони самі себе карають. Це видно з їхньої поведінки. 

І от у цьому автозаку ти бачиш, як люди теж нервують. У когось починається істерика, бо вже нема чим дихати: по 20-25 людей набили нас туди. І нарешті — виходимо! А з українського боку привезли людей у комфортабельних автобусах. І ось ми вже зайшли в ці автобуси. Ми їдемо. І це неможливо передати словами, бо це такий хвилюючий момент — повернення в нову реальність. Ми бачимо перший наш синьо-жовтий прапор. І щось відбувається з хлопцями — вони починають плакати. Я досі не можу спокійно проходити біля прапора. Так, до цього щось відчувати теж було нормально, символічно — але зараз ти розумієш, як це все замилено в наших очах. Як ми до цього звикаємо. Нас це якщо й хвилює, то скоріше інтелектуально, ніж глибинно-тотально, коли твій розум поєднується з серцем. Тоді ти розумієш, що це знову момент твоєї максимальної присутності, що ти знову в такому вертикальному, а не горизонтальному житті. Знову у якомусь порталі, поєднаний з безконечністю. Хоч зовнішньо це просто прапор, але внутрішньо для мене це набагато більше — це щось знакове, що повертає тебе в нове буття. Тебе вчорашнього вже нема.

Тут починається третій етап твого полону — вихід. Не всі виходять з полону. Хтось вже знову наклав на себе руки, хтось ізолювався від людей. Тому що ми повернулися, але за всі ті роки в нас уже сформувалося своє уявлення про майбутнє. Це автоматично відбувається, бо в людини є фантазія. А світ недосконалий, люди недосконалі. І це нормально. Якщо ти усвідомлюєш те, що ти недосконалий, в тебе ще є простір рости. 

Ти маєш розуміти, що за тебе боролася частина суспільства. А за мене боролося дуже багато людей у різних країнах світу. І я, виходячи, сказав собі, що кожному з них, якщо його побачу, буду говорити слова подяки. І я об’їздив різні країни, зустрічався з різними людьми і говорив їм слова подяки. Починаючи від людини, яка не є нашим прибічником, Земана — до депутатів Європарламенту, людей у Великобританії, США. Я казав слова подяки, незважаючи на те, що ці люди могли не розділяти мою позицію. Вони були людьми, які боролися за мене як за людину. 

Всі ми, переселенці, а особливо ті, хто додатково обпалений війною і полоном, повертаємося в нікуди. У простір, де мусимо починати нове життя. Мені 65 років, але я маю починати нове життя, відкривати для себе нові горизонти і нести відповідальність. Нема де жити, нема за що їсти купити, треба заробляти гроші, шукати житло, платити за нього, думати, як доглядати сина. В тебе є багато проблем, які ти сам повинен вирішувати. Для багатьох це випробування. І не всі проходять його гідно. 

Але ти повертаєшся на свободу. І це для тебе щось таке, що ти можеш смакувати. Кожну хвилину. Ти дихаєш свіжим повітрям, бачиш той сніг, який там міг бачити тільки у віконці. Перед тобою нема колючого дроту, ти можеш вийти і піти, куди хочеш. У такі моменти особливо переживаєш кожен крок, ти рухаєшся і тобі смачно. Як рухається твоя душа, твоє серце — це особлива насолода, яка може тобі багато дати. Це твоє розуміння може дати щось людям. Ти міг би це донести. Я і раніше своїм студентам казав, що кожен із них, усі ми — генії. Але ж ми ліниві всі. Ми можемо стати геніями, але для цього треба пройти певний шлях, зробити певні зусилля. Ми обманюємо себе, ми все звалюємо на повсякдення, яке нас затягує. Ми виправдовуємо себе тим, що так всі роблять. Людина створила для себе такі структури мислення, які дозволяють їй все виправдовувати. Ми ж дуже хитрі і брехливі істоти, і це тому, що в нас є уява. Головні три моменти: виправдати себе, звинуватити іншого (обставини, епоху, історію, владу), і третє — раціоналізувати. Це обмежує нас у нашому розвитку. Ми забуваємо про свою невипадковість, наше покликання, ми розмінюємо себе на повсякденність. Хоч і вона є важлива. Маємо пам’ятати, що потреби мусимо задовольняти. Але головне — це все-таки цінності. Саме вони мають визначати наші потреби. Ми повинні постійно питати себе про ціну: яка ціна цієї моєї потреби? Може, я буду платити за неї цінністю? Я бачив людей, які платити саме цінністю. Бо потреби були для них важливіші, ніж цінності. Це свідчить про незрілість — або людини, або суспільства. У нас досі інфантильне суспільство. Але не тільки наше. Я не знаю країни, де б суспільство не було інфантильним. Не дитяче, бо дитинство має залишатися в серці, а саме інфантильне. Бо інфантильність — це безвідповідальність, це коли ми перекладаємо відповідальність на когось або на щось: на обставини, людей, умови… Ми всі живемо в складних умовах. Але маємо право вибирати — це якраз робить нас людьми. Свобода — це людський вимір відповідальності за цю свободу, як ти своєю свободою можеш користуватися.  

Полон — це безкінечність

Про нього не хочеться говорити. Але я повинен про це говорити, тому що несу відповідальність за свою свободу. Це моя відповідальність за свободу і за любов. Я — боржник свободи і любові. 

Війна — це не тільки зовнішнє. Це і внутрішнє. Насправді війна нічого не змінює, вона тільки викристалізовує, виявляє, акцентує увагу у нашому звичному просторі, хто ми. Саме тому ми вибираємо. Тварина не вибирає. Людина вибирає. Завжди нагадую цю фразу Франкла: “Між стимулами нашої реакції — проміжок нашої свободи”. Якщо ми реагуємо на стимул рефлекторно, тоді ми ще просто біологічна істота. Якщо ж рефлексуємо і вибираємо свідомістю також — це вже людський вимір.

Кожна людина — це книга

Говорячи з вами, я пишу свою книгу. Так, я розумію, що має бути й текст, який треба виписати. Я поступово пишу. Це непростий шлях. Ти постійно маєш думати не тільки про текст, який є в тобі і має вилитися на папір. Ти повинен також пам’ятати про те, що чогось не треба згадувати, тому що це може нашкодити тій чи іншій людині, яка ще має шанс виправитися. Я хотів би дати людям шанс. Тому треба рухатися обережно. Також я розумію, що там не тільки опис має бути — якісь там події. Це багато пишуть. Я хотів би дійсно рефлексувати, винести досвід, щоб читачі могли відкривати у собі щось співзвучне. 

Як повертати Донбас? 

Ми ж розуміємо, що нам треба повертати не так територію, як людей. А люди з одного боку пластичні істоти — а з іншого надзвичайно важко змінити першопочаткову інформацію, яка сформувалася в дитинстві. Це всі знають, хто хоч трохи вивчав цю тему. Але в тих подіях, які відбуваються, використовували інформаційний вплив на свідомість людей. Цей вплив був дуже сильний. А зі свого боку українська влада за всі роки незалежності не дуже впливала на свідомість людей усіх цих регіонів, щоби зробити їх справді свідомою частиною України. І от на цей простір, на цю чисту дошку, повертаються ті міфологеми, які для них були пов’язані з їхньою першоінформацією — або міфологеми з радянського минулого, або “русского міра”. Вони там почуваються дуже добре, бо є ґрунт тієї першоінформації. 

Там є різні люди. Вся ця територія — не моноліт. Є наші патріоти, які щось роблять, щоб повернути Донбас в Україну. Є наші відкриті вороги — і вони залишаться нашими ворогами, бо в когось загинули рідні, хтось сам воював, у когось сформувалася свідомість під впливом цієї війни. І є ті, хто свідомо орієнтований на Росію та “русскій мір”. І таких багато. Але, як і всюди в світі, більшість людей просто живе повсякденним життям. У них нема усталених позицій. Я не кажу про високу ідеологію, говорю навіть про життєві позиції. Вони не живуть вище трьох рівнів піраміди Маслоу. Всі ці поняття цінностей для них — матеріальне, а не духовне. Ми ж, коли говоримо про цінності, розуміємо, що це щось духовне, а не матеріальне. Будь-яка доросла людина переходить через кризу, яка означає, що ми розуміємо: цей інфантилізм закінчується, амбіції — це добре, але доросла людина повинна жити не потребами й амбіціями, а цінностями. Не всі через це проходять. Більшість людей залишаються інфантильними і реагують на світ так, як діти від 3 до 5 років. Це фахівці кажуть. Це нормально. Це наші люди. Але ми повинні це враховувати. І, враховуючи це, розумна людина несе відповідальність за них також. Якщо людина інфантильна, вона ніколи не візьме відповідальність за себе. Ти береш за неї відповідальність. Так було завжди. Потрібна критична маса людей, які могли б впливати, деокуповуючи свідомість тих, хто є довкола. 

Інформація — це їжа, яку ми споживаємо щодня. І ця інформація має бути правильно побудована. На жаль, у нас нема таких інструментів, які могли б впливати на свідомість людей, змінюючи їх. Якщо ми не знайдемо таких механізмів, будемо й надалі втрачати цих людей. 

Інфантильні люди не розуміють, що інформація і знання — різні речі. Вони думають, що це одне і те ж. Інформація — це не знання. Інформація може бути фейкова, маніпулятивна, будь-яка. Але це не знання. Знання треба здобувати: через досвід, через заглиблення в літературні, в сакральні тексти. Здобуваючи знання, ми змінюємося, збагачуємося і дорослішаємо. Але більшість людей так не живуть. Масова культура притягує людей, опускаючи тих, які хотіли б вирватися за її межі. Вона агресивна, активна, вона — шоу, вона збирає стадіони, там величезні гроші і величезний вплив. Як із цим боротися? Має бути критична маса людей, які усвідомлюють свою відповідальність, ідуть і впливають на інших. Це на сході України буде тривати дуже довго. Під такою ж загрозою, як Донбас, були Харків, Одеса. Тому ми повинні працювати над деокупацією свідомості, над реінтеграцією цілої України. 

Занотувала Анна Герич