Замість спогаду
(Про Олега Лишегу)
Прелюдія
Замість спогаду – кілька епізодів і дилема початку. Ця дилема – чисто композиційна, бо насправді немає значення, який епізод перший, який другий, а який третій. (Є ще й четвертий). Епізоди можна розташувати в часовій послідовності, однак у поезії час має інакше значення. Поезія ловить час у сильце слів, рядків, строф. Сучасна поезія створює більше місця, час може в ній вільніше рухатися, він уже не звʼязаний катренами і не обмежений ямбами. Рядки накочуються, мов хвилі на пісок, і відступають, довші й коротші.
Поезія поводиться з часом, як земля з вуглецем, – один перетворює на вугілля, інший – на алмаз. Добувши алмаз з глибини часу, вона шліфує його на діаманти. Діамант виблискує всіма кольорами веселки, він чистий, як кришталь, і сліпучий, мов сонце.
Поезія – поза часом, вона не старіє, на відміну від мови, якою її написано, і реалій, що виходять з ужитку. Є поезія, написана мовами, давно мертвими, а сама вона, як і кілька тисяч років тому, жива. Бо мови вмирають, подібно до людей і разом з людьми, поезія – ні. Мова – мертва, поезія – жива.
Вірш – адамас, непереможний, тоді як поет – вразливий. Поет – слабкий, вся його сила – у віршах. Праця поета подібна до шахтарської, лише в шахтаря вона звернена назовні, в поета – всередину. Допотопним, таким самим, як тисячі років тому, способом поет опускається в глибини, добуваючи звідти вугілля слів і речень, яке гріє так само, як і те, що налупане під землею, тільки по-іншому: не ззовні, а зсередини. І наслідки праці подібні: сумнівна слава (зовні) і повуглені, зчорнілі від накипу легені (в грудях). Не дивно, що з часом поет мовить дедалі хрипкіше, викашлюючи вірші кривавими згустками. Народження поезії, справжньої поезії далеке від естетичної стерильності; воно подібне до народження дитини. Та немає нічого потряснішого над це, нічого чистішого.
Поет – той, завдяки кому існує поезія, але не меншою мірою він існує завдяки поезії. Поезія – модус його тут-буття (буття-в-світі), подібно до того, як кисень – умова існування життя. Кисень (повітря) і вода. І – вогонь. Поет – вогонь. Він спалахує з кожним новим віршем, у кожному вірші і... згорає. Але потім спалахує знову і знову, доки остаточно гасне – образно і дослівно. Що більше кисню (поезії), то швидше згорає поет. Без кисню ж він поготів нежиттєздатний. У цьому (і в багатьох інших речах) він такий самий, як звичайна людина. Поет і є звичайною людиною, смертною. Вмирає він, та не вмирає вірш, так само, як і в кожному новому вірші, доки живе, воскресає. Воскресає він, і воскресає час. Спершу, доки життя, воскресає поет, згодом – поета давно вже немає поміж живих – час. Вповні час здатний воскреснути лише через поезію.
Поет – камертон. Як можна сподіватися божественної гри, якщо камертон фальшивить? Як можна добути зі струн мелодію, якщо вони розладнані? Колись поетів називали пророками, відтоді чимало всього змінилося. Потік вихлюпнув поета на берег і невтримно понісся далі. Поет опинився на узбіччі. Це врятувало поета, нікому не потрібного разом з нікому не потрібною його поезією, крім поодиноких, подібних до нього; спраглих чогось, чого інакше нічим не потамуєш.
Дедалі швидше все змінюється, світ живе з наростаючим прискоренням, час стискається, наче пружина. Ми – за півкроку до нового великого вибуху. Більше і більше, швидше та швидше, сучасний танок святого Вітта, інакше економіка не функціонує. А як не функціонує економіка, не функціонує нічого. Коли немає прибутків, тоді самі збитки. Тоді врешті виявляється, що найбільший збиток – людина. Тим часом людина – як той пан із казки, який щодня вбирає нову сорочку, а ввечері викидає на смітник. Сьогодні ми всі такі пани з казки. Ми всі викидаємо на смітник. Що більше і частіше викидаємо, то успішніша господарка – національна, світова. Ми цього досягли, що є, те є.
Ще пʼятдесят років тому поети збирали повні зали слухачів, які ловили кожне поетове слово, кожний образ, бриніння голосу, звучання поезії. То була ілюзія, солодка й коротка. Шляхи поезії і політики, суспільних сподівань збіглися, але довго тривати це не могло: вони знову розійшлися. Адже поезія – одвіку справа поодиноких, навіть якщо вона рухає мільйонами, навіть тоді, коли її повторюють тисячі губ. Тепер повні зали збирають політики. Популісти. Які обіцяють, але ніколи не виконують. Обіцяють те, що ніколи не зможуть і не захочуть виконати. Поет, на відміну від політика, нічого не обіцяє. Тому – не бреше. І нікому не служить – снігові та вогню.
Кожний біблійний пророк був поетом. Пісня над піснями, псалми – нетлінні миті світової поезії. Ісус – поет. Оповіді про Ісуса – поезія, верлібр, вільний вірш.
Найкращий спогад про поета – вірш, написаний ним, озвучений нами. Рядки оживають у кожному прочитанні, спалахують, мовби зрадівши, без нього – жевріють.
Чотири епізоди – замість спогадів. Епізоди мало взаємоповʼязані, лише фігурою поета. Хіба не досить? Всякому спогадові, хай здається монологом, притаманний діалогічний характер. Тож спогад – так само розмова, як вірш. Вірш – спогад, мова спогадує себе зсередини людського єства. Подібно до того, як спогадує себе, розкриваючись, квітка. Роз-мова – лише так ми спізнаємо її красу.
Епізод перший. Чапля
Вона прилітає восени, взимку і навесні, найчастіше взимку і рідко коли влітку.
Чапля стоїть на одній нозі над озером там, де закінчується рогіз. Рогіз нагадує шхуну, пришвартовану до берега, вітер гойдає поіржавілі стебла з темними качалками і всохлим листям. Розпелехані, мовби хтось повисмикував пух, качалки – наче встромлені в землю бунчуки. Деколи рогіз хилиться на вітрі, тоді здається, що шхуна погойдується.
Коли хтось наближається, чапля посувається вбік, даючи місце. Геть вона летить тільки тоді, коли її обрано ціллю. Чапля непомильно вгадує намір. Ще нікому не вдалося заселфитися з нею, проте завжди можна сфотографувати її здалеку. Справжній фотограф зупиняється на певній відстані, наготовує фотоапарат і довго приміряється перед тим, як зробити світлину. Фотограф вихоплює фрагменти дійсності, проте на жодному немає його, лише чапля. Чапля, рогіз і сосна.
Мистецтво – щось докорінно інше, ніж споглядання. Мистецтво – не споглядання, однак споглядання – мистецтво. З усіх видів мистецтва найближче до споглядання малярство, найдальше – музика. Вірш – посередині. Чапля володіє мистецтвом споглядання в усій досконалості. Навіть коли їй назустріч біжить дитина, сповнена характерної дитячої пізнавальної їді, чапля тікає не відразу. Вона зовсім не тікає. Схоже, вона навіть не особливо тривожиться. Повільно розправляє крила і неквапно здіймається в повітря. В цьому елегантність і гідність. Чапля вберігає для дитини інтригу, і це особливо шляхетно. Дитина не здогадується, як багато зробила для неї, змахнувши крильми, чапля. Дитина не здатна оцінити цього. Деколи вона навіть заплаче, тоді як мала би сміятися на радощах. І дорослі теж зазвичай не здатні оцінити – як сказала дівчинка в одному оповіданні, вони просто байдужі.
Сучасна людина – заклопотана, вона усміхається в айфон, і бачить себе на екрані усміхненою, відтак іде далі, така ж заклопотана. Її усміх – постановковий. На картинці – лише вона, без чаплі. Трішки шкода, але не так уже й прикро. Ото велика втрата! Чаплями роїться інтернет. Скоро чапель в інтернеті буде більше, ніж в дійсності. Дійсність поволі перетікає у світову мережу, нечуване розмаїття флори і фауни вже запевне (чи знає хтось ще щось подібне десь у всесвіті?), і невдовзі вся вона опиниться там, мов муха у павутині, а поза інтернетом – терикони, сміття, спустошена, зруйнована планета, домівка людей й усього того розмаїття, якого дедалі менше, і що менше його, то охочіше ми про нього розводимося, а більше – вірусів, аж ніяк не лише компʼютерних). Людина не залишить собі жодного іншого вибору, як вирушати далі – шукати нову домівку, таку саму плодючу й терплячу. А може, й цього не буде.
Споглядання – важлива риса, сьогодні занедбана. Контемплятивність – ідеальний антистрес. Поет і чапля – однодумці, вони живуть за тим самим алгоритмом, їх обʼєднують, як модно казати, спільні вартості. Поет слухає, як шелестить рогіз. Спостерігає, як сідають на воду мартини. Він робить це все не з якоюсь метою. Не для поезії. Не для того, щоб народилися рядки (вони народжуються самі). Споглядання – то і є поезія. Сніг має для нього самоцінну вартість. І галузка. І птах. Поет прічний хай там якої утилітарності. Щойно поет хоче зловити поезію, вона тікає від нього. Це все одно, що ловити птаха. Мить єднання з природою, спроба зрозуміти її, повернутись до неї, бути з нею і нею – то поетів кисень. Відкривається те, що закрите, коли поет відʼєднаний від природи, вилучений з неї, вкинений у буденну метушню, хай вона й має свій чар, але то вже інакший чар. Єднання з природою, цей містичний момент, ця потрясність.
У спілкуванні з природою, живою і неживою (для поета вся вона – жива, сповнена самодостатнього сенсу), поет віднаходить рівновагу. Той внутрішній спокій, на якому побудовано східні релігії. Тієї миті йому відкривається таємниця. Тоді як світом рухає неспокій. Без неспокою не було би ні залізниці, ні літака, ні сучасної оселі, ні айфона. Настає мить, і ті, котрих рухає неспокій, прагнуть спокою: в такі миті вони перетворюються на читачів поезії. Я не зустрічав пасіонарніших читачів поезії, ніж представники точних і технічних наук. В такі миті поезія – кисневий бар, в який заходить мешканець сучасного великого східного міста, щоб на хвилину сховатися від техногенного смоґу. Щоб вдихнути повітря. Того, справжнього, насиченого киснем. З часів, коли ще не було втрачено дар споглядання, дух медитативності, яким просякнена східна поезія.
Поет близький до землі, хоча кажуть, начебто він ширяє у високостях, до її багатоголосся, що його глушить техногенний шум, мов саму правду. Поезія – така сама чарівна і невловна, як чапля, яка може простояти години на березі озера, якщо лише її не тривожать.
Епізод другий. Друже Лі Бо, брате Ду Фу
Лі Бо (Біла Слива) – китайський поет періоду династії Тан, що правила в Китаї від початку сьомого і до початку десятого сторіччя. Вдячні нащадки назвали Лі Бо святим поетом, невмирущим поетом, геніальним поетом: хай там як, спільний знаменник усіх цих вшанувань – поет. Подібним чином вдячні нащадки назвали «Комедію» Данте Аліґʼєрі божественною: західний світ схильний звеличувати не особу поета, а поезію. Дещо парадоксально, якщо зважити на окцидентальний індивідуалізм, без якого не було би більшості того, що є. Що є в людини. І не менш парадоксально, що більшість того відібрано у природи. Колись поезії вділяли щедріше уваги, сьогодні вона – на берегах. На березі потоку, що уособлює плинність і метушню.
Ду Фу скаже про свого приятеля (обоє справді товаришували): «Змах пензля – і буревії та зливи тремтять. А напише вірш – і викличе сльози у привидів, добрих і злих». Добра поезія здатна розчулити камінь. Дружбі між обома поетами присвячено ці рядки Лі Бо:
Жартома присвячую моєму другові Ду Фу
На гірській верховині,
де вибігли сосни на схили,
Випадково зійшлися
ополудні наші стежки.
– Ох, шановний мій друже,
та й як же ви зблідли й змарніли!
Чи важка ж то робота –
складати у віршах рядки?
(Переклад Леоніда Первомайського)
Про Лі Бо кажуть, що він епатажний і волелюбний, і, на відміну від Вальтера Фоґельвайде (і свого друга Ду Фу), який жив при панському дворі, відмовився від сумнівної честі птаха у золотій клітці. Ще б пак, поезія – синонім волелюбності. Поет – подібний до птаха, і має крила, аби літати. Лі Бо – мандрівник в обох розуміннях: і щодо розкішності фантазії, і в пристрасті подорожувати. «Бо треба розважитись, поки в душі є весна», – в душі поета завше весняно – навіть тоді, коли він прикликає сніг і зиму.
Ду Фу – теж. Хотів, продовжуючи сімейну традицію, стати державним службовцем, а замість цього став гультяєм, мандрівником і поетом. На відміну від Лі Бо, Ду Фу не втримався від спокуси лаврів і комфорту двірського співця – можливо тому, що при дворі йому дали змогу критикувати самого імператора. Та щойно він скористався цим, як його зараз же й увʼязнили. Слідча комісія визнала поета винним лише в тому, що він щиро вважав, ніби володаря справді вільно критикувати. Ду Фу був відкритим чоловіком, і хоча поетом, якому знайомі скарби художнього мовлення, та далеким від сприйняття, коли те, що означає, може означати щось геть інше або й не означати нічого. Невдовзі Ду Фу виправдали. І хоча пишуть, начебто поет помер у злиднях, це не конче відповідає дійсності. Злидні – то завше матеріальний бік, та ніхто не вимірює духовним. Ду Фу відійшов у човні, в якому плив річкою.
У Ду Фу є вірш:
Повторна мандрівка
Згадую храм, де колись мандрував, –
добрий, блаженний то час.
Знов під'їжджаю до брами містком –
повнюся люблячими почуттями.
Гори і ріки, як завше, живуть –
все підіймався б на них знов і знов.
Дух поселився і заволодів
вербами тихими й цими квітками.
Сонце – ввесь день, і не стелиться дим;
ген – соковитий заквітчаний лан.
Сонце не хоче іти на спочин –
тепло так між золотими пісками.
Зникла безслідно моя донедавня печаль...
Зникла чи вернеться знов?
Не розлучитись повік, не забуть, не піти
з цього самотнього храму...
(Переклад Ярослави Шекери)
Той кому належать рядки «Гори і ріки, як завше, живуть», не може піти з життя у злиднях, навіть якщо вбрання зітліло на ньому, ще доки він був живий. І Лі Бо, і Ду Фу – філософи. Кожний східний поет – філософ. Та не кожний філософ готовий розпізнати в собі поета.
Лі Бо і Ду Фу прийшли на самому початку девʼятдесятих, геть несподівано, в шатах-масках (легкий натяк на традицію Сходу). У вигляді персонажів, втілених сценічною грою акторів. У виставі без сцени, в підспідді камʼяниці на проспекті Шевченка у Львові. Задум, гра, навіть місце, дарма що йому – сторіччя, все дихало новизною.
Пʼєсу поставив молодий, але вже знаний режисер Сергій Проскурня, учень Сергія Параджанова. З обома Сергіями ще доведеться перетнутися в іншому місті й за інших обставин, але це тема для окремого спогаду. Чи, знову ж таки, для чогось на кшталт спогаду або замість нього. Спогаду про світи Параджанова і Фелліні.
Глядачі були частиною вистави, в двоїстій ролі власне глядачів, але й також учасників. Усі, хто бажав, мали змогу скуштувати каші з армійського казанка. То було символічне причастя – до театру і до поезії. Причастя поета до поезії. Ще один варіант єднання, unio poetica.
Сосна біля південної галереї
Поблизу галереї росте сосна-одиначка. –
В такої, природно, розкидисте гілля й густе.
Вітрець навколишній навіть на хвильку не вщухне:
Йому тут воля – тож дме він і вдень, і вночі.
(Переклад Геннадія Туркова).
Чи не про ту це сосну над озером, куди прилітає чапля? «Одне з джерел творчості Олега Лишеги – китайське мистецтво, поезія й проза Піднебесної. Лі Бо і Ду Фу – такі ж його улюблені поети, як і Езра Паунд чи Д.Г.Лоуренс, як індіянські міфи, як близькі йому Генрі Торо, щоденник якого перекладав, і Р.В.Емерсон, і поет-відлюдник другої половини ХХ ст. Робінзон Джеферс», – напише в рецензії на «Інший формат. Олег Лишега» Іван Дзюба. Друге джерело творчості українського поета – західне мистецтво, передусім – англоамериканська поетична традиція. Лишега тримає обидві традиції, Захід і Схід, тихо, негучно, надійно. Схід – пʼєса («Друже Лі Бо, брате Ду Фу»), Захід – есей (присвячений англоамериканській поезії), поезія Олега Лишеги – більше, ніж лише сплав.
Це – Лі Бо:
Бачу білу чаплю
на тихій осінній річці.
Начебто сніг, злетіла вона
і плаває там вдалині.
Засумувала душа моя,
серце – в глибокім жалю.
Стою самотньо
на порожньому острові.
А це – Ду Фу:
Дві вивільги тужно кричать на вербі смарагдовій,
а чаплі снуються вервечкою в синяву даль...
За вікнами — гори у небі під західним сніжним покровом,
і човен далеких мандрівок гойдає самотній причал...
(Переклад Ярослави Шекери)
Доки зненацька ген на Заході Лишега зустріне Схід.
Чапля на березі озера і та, яку бачив Лі Бо; її пірʼя забарвив сірий накип сторіч. Вона вже не ідеально біла і стоїть згорбившись. Вона може простояти так годинами. Вона мовби зійшла з вірша, її годі відокремити від постаті споглядальника. «Стою самотньо на порожньому острові», – чаплі це стосується не менше, ніж поета. Ця двоєдиність мовлення, unio mystica поезії.
Епізод третій. Повертаючись до сказаного
То була гарна пора. Поезія перетворює будь-яку пору на гарну – навіть найгіршу сльоту. А тоді було буяння й тепло, як тільки може бути, коли весна переходить у літо, коли можна забути про зимовий одяг і, скинувши його, відчути непідробну легкість, що, втім, швидко притуплюється. Це – як прибуття до нового міста, як перше сприйняття. Кожна весна – таке прибування до нового міста. До свого. До рідного. До міста поезії.
Це діялося в кінотеатрі братів Люмʼєрів (передше – Івана Франка). Франко не мав жодного стосунку до кінематографу, Люмʼєри – до Галичини. То був короткий період, коли поезія знову мала трохи більше слухачів, ніж завше. Коли не треба було спецефектів, додаткової видовищності. Коли можна було слухати. І можна було читати. І можна було слухати тембр власного голосу, який озвучував вірш. І дивуватися, як рядки тієї миті перестають належати тобі, усамостійнюються, відокремлюються, перетворюються на птаху, яка летить, щоб сісти десь (можливо, далеко) на березі зимового озера.
Опісля ми прихистилися в ресторанчику, поети й художники, що, зрештою, те саме. Прихистилися, щоб причаститися. Частунок поета – розмова. Хоч яким видом творчості займався б митець, це – поезія. Я знав також поетів, які не написали жодного рядка, не намалювали жодної картини, не скомпонували жодної мелодії, не зліпили жодної скульптури. Всі порівняння будуть надмірними й неуникними. Потім ми вийшли надвір і ще довго не могли розлучитися. Поезія, вона тримає міцно. Олег Лишега поїхав до Тисмениці, я почимчикував пішки через сквер, колишній цвинтар, повз низькі білі хрести, символічно відновлені могили похованих тут колись січових стрільців, додому. Їх сплюндрували, коли я цим самим шляхом ходив до школи.
Дім поета – поезія.
Епізод четвертий. Тисмениця
Тисмениця – давня, вперше її згадано ще в дванадцятому сторіччі. Крім Костя Левицького, в Тисмениці народився Якоб Фройд, батько Зиґмунда Фройда. Тисмениця – найближче місто до Івано-Франківська. Воно – наче Місяць біля Землі. Тисменицький район оперізує Івано-Франківськ, позначаючи орбіту його незмінної протягом сторіч супутниці. Тисмениця стоїть на річці Вороні, ворону зображає й міський герб. І озеро – достоту таке саме, як те інше, на яке прилітає чапля. Можливо, її приводить сюди памʼять про те інше, тисменицьке міське озеро. І на гербі Франківська – ворони, і логічно було би сподіватися подібного від Галича, однак на сучасному гербі Галича немає ні галки, ні ворони, ні крука. Галка влетіла у назву міста і назву краю, раз і назавжди – цього досить. Решта – надмірність і тавтологія.
Кожний поет повертається до міста свого натхнення, він повертається туди навіть тоді, коли віддалений від нього тисячами миль. В Олега Лишеги це – Тисмениця, крихітне місто при великому, мов квітка у затінку дерева чи берег при річці, що невпинно тече. Таке повернення, воно і є поверненням до джерела, до коріння. В Лишеги «повернутися до свого коріння» означає повернутися в Тисменицю. Якби не Тисмениця, не було би ні Лишегиного Сходу, ні Заходу. Ні самого Лишеги. Ні його поезії – такої, якою ми її знаємо (інакшою вона й не могла би бути).
Вірш Лишеги вислизає з бінарної пастки «центр – периферія», «метрополія – провінція», його поезія оперує засадничо іншими категоріями. Будь-яка протистава – пастка, вірш поета вислизає з пастки – з цих силець, з капкану «довкола Тисмениці».
В гості до Лишеги можна приїхати ще й сьогодні, в Тисменицю. Ми можемо зробити це, не покидаючи Нью-Йорка, Львова, Києва, Мельбурна, та ніщо не замінить справжньої поїздки, навіть вірш:
Ще залишився великий цебер без дна..
Ще, коли поритись в шухлядах,
Можна вколотись голкою..
Наперсток без дна..
Ще за моєї памʼяті свіжопофарбовані шкіри
Розпростерті на печі, по підлозі..
Все пахне виправою, хутром і хлібом..
Зимо, не йди від нас..
Ще вчора мені розповідали
Про сильця, капкани довкола Тисмениці –
Там лис, там борсук витягнув скривавлену лапу..
Не йди від нас –
З-під Надвірної принесу на собі тобі гори
і оточу високо..
Приведу тобі вітер з Дністра..
Не йди від нас..
Хай уже всі довкола і сіють, і орють,
І цвітуть сади,
А ти будь з нами..
Мисливці вертаються, гавкають пси..
І знов з порожніми руками..
Ця двокрапка, так характерна для поета. Полювання – антипод споглядання. Коли Лишега пише про мисливців, які вертаються знову з порожніми руками, то це – пряма протистава до поета, який у гармонії з довкіллям. Природа йде поетові в руки, вона ніколи не вислизає від нього так, як від мисливця, навіть тоді, коли мисливець вертається з впольованою дичиною (тоді тим паче). Два модуси перебування людини у світі і її взаємин зі світом: Мисливець versus Поет. Мисливець ставиться до світу еґоїстично, ужитково, Поет – ні.
Ось ця інша Тисмениця, саме її фібри вбирали щоразу, коли доводилося бувати в дитинстві, дуже часто, майже щотижня. Не хотілося їхати далі, хоча Тисмениця була щойно першим після Франківська транзитним пунктом довгої подорожі. Найвагоміше місце перетину: поезія. Найдальша подорож – вірш. А ось два поцілунки Елли Фіцджеральд.
Поцілунок перший:
Вечірній відплив
Давно океан не був такий тихий; п’ять нічних чапель
Летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі
Понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил.
Сонце схилилось і вода відійшла між водорості по скелі,
Але виростає віддалена гора хмари. Прибій шепоче.
Великі хмари — тіні пропливають в опаловій воді.
Крізь запону світу проблискує бліде золото, і вечорова
Зоря раптово зринає летючим смолоскипом.
Так, ніби не нам суджено бачити її; чепуриться за
Лаштунками світу вже для інших очей.
Поцілунок другий:
Прийшов лише Орест.. Колись ми з ним йшли у байдарці Дністром, і нас захопила на воді ніч.. Як гарно, високі скелі каньйону, але їх не бачиш, лише зорі, хлюпають весла, а попереду лиш місяць.. Вже кілька літ він майструє вітрильник.. Коли бачу його, знов виринає Дністер, течія, високий скелястий берег, білі чаплі на скелях.. Навіть коли вітаюся з ним за руку — мені здається, я простяг руку до Дністра і без слів промовляємо своєю мовою, тихим хлюпанням весла.. Він приніс доброї самогонки, від пані Марії і її доньки Гані.. Туди він їздив на храм, якраз на Покрову, коли я їхав на вечір пам’яті Тараса Мельничука, а він у той страшний снігопад їздив до них на храм.. Вони живуть над Дністром, їхній самогон, як вогонь..
«П’ять нічних чапель / Летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі / Понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил»; «білі чаплі на скелях»... Вони вертають до тієї чаплі, що прилітає над озеро, а вона – до них. До білої чаплі Лі Бо і Ду Фу. Це – та сама чапля, дарма що спливо понад тисячу років.
Поет
(Замість післямови)
Коли Лишега помер, написався такий вірш:
На смерть Олега Лишеги
вечір в який я дізнався
про смерть олега лишеги
про біженців з криму
в моєму будинку
вечір в який я писав
любовне оповідання
вірячи що любов
єдина врятує світ
зимовий вечір
що нічим не нагадував зиму
похмурість
туман
сльота
ніби осінь чекала
щоб забрати Поета
а біженцям з півдня
дати знайти притулок
любов спалахує і згасає
людина – спогад
про зірку
віддзеркалену
в струмку