На відміну від Байройта, де Ріхард Ваґнер знайшов останній притулок (Wahnfried) і створив свій унікальний Байройтський театр Am grünen Hügel (на зеленому пагорбі), Пезаро – це місце, з якого починається великий майстер італійського бельканто Джоаккіно Россіні. Вистави фестивалю (ROF – Rossini Opera Festival) відвідала Аделіна Єфіменко.
Якщо вам доведеться улітку зупинитися на декілька днів у невеличкому містечку народження Джоаккіно Россіні, а тим більше, відвідувати кожного вечора постановки оперного фестивалю імені великого майстра бельканто, не дивуйтеся, коли навіть у сигналах автомобілів ви почнете розпізнавати фрагменти віртуозних колоратур, якими рясніють россінівські оперні арії. І остаточно вам пощастить, якщо балкон вашого готельного номера нависатиме над пляжем мальовничого берега Адріатики з різнокольоровими, розписаними сонцем парасольками. Із ранку до вечора над бурхливим чи легким basso continuo морських хвиль вас інтригуватиме безладна суміш тисячі людських вигуків, наче вторгнення confusio linguarum у ретельно вистроєні ансамблі басів, тенорів, сопрано, мецо-сопрано, контральто, розцвічених тембровим різнобарв’ям россінівського оркестру. Від алгоритмів сліпучих сонячних зблисків і метричних ударів м’ячів на прибережних спортивних майданчиках пригадається якась типова зупинка вокальної фрази в арії, що на мить повисла у повітрі, щоб потім розсипатися гронами блискучих каденцій. Вам надовго запам’ятається цей унікальний синтез пост-звучання бельканто разом з «конкретною музикою» міста і моря.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Ви зрозумієте, чому в музиці Россіні стільки енергії і неспокою, вокальної еквілібристики і лірики, ритмічного напруження, інтриги (як в комедіях, так і в драмах). Чому, слухаючи одні мелодії майстра, мимоволі пригадуєш інші? Звісно, можна згадати загальновідомий факт про автоцитування Россіні, докладно досліджений музикознавцями. Але, здається, причина не тільки у цьому. Не в останню чергу факт народження Россіні у приморському містечку і його «звукові хвилі» наклали відбиток на світосприйняття майбутнього композитора. Інакше чому в його музиці стільки мажору навіть у найбільш напружених і трагічних ситуаціях? Россіні з дитинства засвоїв миролюбність конфлікту між неосяжністю морського горизонту з його нескінченною стабільністю за будь-якої погоди і життєвим коловоротом, суєтністю людей, що поспішають жити і помирати, спілкуватися і усамітнюватися, сперечатися і миритися.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Усе повторюється, усе повертається на круги своя, все діє однаково, за одним вищим принципом музичної драми, незмінним сценарієм музично-театрального мистця: герої з’являються, стикаються із незвичними ситуаціями, що їх самі ж і заплутують, а потім розкручують, дія набирає обертів, досягає певного піку, як у годину сонячного рівнодення, переживає різні хвилі підйомів і спадів, припливів і відливів і на якийсь момент врівноважується, рефлексує пережите, щоб знову поринути у вир повсякденного життєвого мотто, з якого і складається непроста антропософія людства.
Постановка опери «Подорож до Реймса» на фестивалі у Пезаро 2019 р.
Зупиняючи погляд на вуличках, названих іменами великих, серед яких маса оперних італійців – Масканьї, Верді, Альфано, Респігі, ви будете завжди прямувати на вулицю Россіні – куди б ви не йшли. Адже це понад-головна, понад-центральна вулиця, на якій розташовані не лише найважливіші музеї і бібліотеки Пезаро, не лише будинок-музей Россіні з романтичним балконом, на якому відбуваються міні-концерти Ассаdemia Rossinisana, а й головний театр міста – театр Россіні. У ньому відбувається половина вистав оперного фестивалю. А на перегляд постановок, які претендують на масштабніші сценічні, режисерські, та й глядацькі інновації, вас доставить спеціальний фестивальний двоповерховий автобус, який з нетиповою для італійців пунктуальністю відправляється від зупинки «Театр Россіні» до Адріатичної Арени. Під час літнього фестивалю ця мультифункційна будова перетворюється на повнометражний оперний театр.
«Подорож до Реймса»
Щорічно на Фестивалі Россіні виконуються чотири опери, одна з яких є спеціальним проєктом випускників L'Accademia Rossiniana імені Альберто Дзедди. З метою задіяти якомога більше молодих солістів, які оволодівають технікою бельканто, декілька років поспіль ставиться одна й та ж опера «Подорож до Реймса» (dramma giocoso). Складність постановки, а також причини забуття цього унікального опусу – велика кількість дійових осіб (16, у пезарській виставі 17), серед яких 14 – віртуозні вокалісти. Такий склад проблемно зібрати для однієї постановки навіть таким великим державним театрам, як Баварська, Берлінська або Віденська опери. У постановці L'Accademia Rossiniana було задіяно два склади виконавців у двох фестивальних виставах. На такі вистави практично неможливо дістати квитки. «Подорож до Реймса» у виконанні студентів має незмінний успіх у глядачів багато років поспіль.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Вистава вважається учнівською, тому зрозуміла мінімалістична режисура, скромні костюми і декорації, які знову ж таки кореспондують з атмосферою курортного міста. Бурхливі події опери відбуваються не у готелі «Золота лілія» і на білій палубі морського лайнера на тлі блакитного неба. Малого бюджету цілком вистачило на розумну режисерську версію «Подорожі до Реймса» як постановки semistaged (напівсценічної). Цікаво, що ця одна з останніх італійських опер Россіні сусідувала цього року з новою продукцією «Семіраміди» (melodramma tragico) – оперою, якою Россіні розпрощався з італійською публікою.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Обидві опери мали різну сценічну долю. «Подорож до Реймса» після постановки 1825 року в присутності короля Карла Х (прем’єра відбулася 19.6.1825 у Théâtre-Italien у Парижі), була знята зі сцени. Хоча фрагменти «Подорожі до Реймса» композитор пізніше використав у передостанній опері «Граф Орі», музикознавці Фонду Россіні реконструювали оригінальну партитуру. Після завершення робіт на початку 1980-х років оперу почали ставити скрізь, але вперше після тривалого забуття (понад 160 років) «Подорож до Реймса» прозвучала на фестивалі у Пезаро і дотепер вражає своєю актуальністю. Вистава ставить питання європейської інтеграції.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Музичним директором першої постановки був Клаудіо Аббадо, режисером Лука Ронконі (1984). На Россінівському фестивалі 2019 року «Подорож до Реймса» прозвучала під орудою молодого німецького диригента Ніколаса Негеле. Опера регулярно з'являється і на інших театральних конах. Досягнення зрілого Россіні відкриває режисерам простір для різних інтерпретацій сюжету. Торік «Подорож до Реймса» з великим успіхом пройшла в Опері Граца. Постановкою відомого режисера Бернда Моттля диригувала українка, шеф-диригентка Опери Граца Оксана Линів. Відома й цікава російсько-європейська ко-продукційна версія оригінального спадкоємця Regie-Oper – молодого італійця Даміано Микієлєтто.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
У Пезаро semistaged-варіант «Подорожі до Реймса» не відволікає від найголовнішого – вокалу. Крім того опера позбавлена заплутаної інтриги. Єдина сюжетна «пікантність» стосується факту коронації Карла Х, на яку подорожують персонажі опери – цікава суміш з представників різних націй та соціальних груп. З одного боку, це водевільна історія про те, як аристократи з різних кутів Європи (серед них і такі літературні прототипи як мисткиня імпровізації Коріна з роману Мадам де Сталь «Коріна, або Італія», і реальні особи – відома французька модниця наполеонівської епохи Джульєтт Рекамьєр – Фолевіль), святкують без короля, не потрапивши на коронацію. Комедія перехрещується з соціальним фарсом. До речі, готель «Золота лілія» – натяк на традиційний символ королівської династії Бурбонів – самоліквідується. Герої пезарської постановки так і не потрапляють на коронацію в Реймс з відомих причин, які зрозуміє кожний відпочиваючий. Вони «застрягли» на палубі корабля, бо насолоджуються сонцем і сонцем, а паралельно зайняті мистецтвом і знаходять час, щоб повправлятися у вокальній майстерності. Студенти L'Accademia Rossiniana є тими героями, які символізують об'єднану Європу без кордонів.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
Цікава жанрова знахідка Россіні – інтегрувати в оперу сольний концерт за типом розповсюджених зараз в Європі опера-гала. «Подорож до Реймса» сам Россіні називав сценічною кантатою зі солюючими віртуозами. Дехто вбачає у цій інновації Россіні передбачення Eurovision Song. Адже кожен у спонтанно організованому концерті другого акту співає мелодії своєї рідної країни. Таким чином, тема європейської інтеграції оновлюється щороку.
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
На Фестивалі Россіні 2019 року в партіях Коріни і контеси Фоллевіль вирізнилися дві самобутні сопраністки, яким вже можна прогнозувати велику світову кар’єру – італійка Джуліана Джіанфальдоні і українка Ольга Дядів. Також молоді баси і мецо-сопрано продемонстрували впевнений початок майбутніх майстрів бельканто: Уляна Бірюкова (Маддалена), Кіара Тіротта (маркіза Малібея), Дієго Савіні (дон Профондо), Андрей Максімов (барон Тромбонок), Джанісбек Піязов (дон Пруденціо).
Сцена з вистави «Подорож до Реймса».
У постановці «Подорожі до Реймса» українська сопрано Ольга Дядів виконували дві партії – контеси Фолевіль і Делії. Це абсолютно протилежні особистості. Партії також ставлять різні вимоги до вокалу. Співачка пообіцяла розповісти в інтерв’ю про особливості цих партій, про складнощі, які доводилося долати під час репетицій, про те, як відбувався процес роботи в інтернаціональній команді співаків разом з режисерською групою і диригентом. Тому, не зупиняючись на відомих фактах історії рецепції цієї опери, оглянемо інші оперні проекти фестивалю.
«Екстравагантне непорозуміння»
Не всі постановки є новими продукціями. Як правило, на фестиваль планується одна нова, одна відновлена постановки і одна semistaged, не враховуючи сольних і оперних гала-концертів. Ювілейний фестиваль представив дві нові продукції – остання італійська оpera seria «Семіраміда» і рання opera buffa, а точніше, dramma giocoso per musica (так називав її Россіні) «Екстравагантне непорозуміння» (L'equivoco stravagante).
Ріккардо Фассі у виставі «Деметрій і Полібій».
Серед відновлених постановок вразила одна з перших опер Россіні – dramma serio per musica «Деметрій і Полібій» у чарівній версії італійського режисера – улюбленця вітчизняної публіки від пезарського театру Россіні до міланського Teatro alla Scala – Девіда Лівермора. Для музикознавців у цій опері залишається ще багато питань відкритими. Точна дата створення, як і остаточне авторство цього твору досі не встановлені. 13-річний Россіні писав окремі уривки на замовлення тенора Доменіко Момбеллі, отримуючи невелику платню за свої фрагменти – арії, дуети, ансамблі, які згодом Момбеллі об'єднав у цілісний твір. Момбеллі сам був композитором, тому ймовірно, що деякі сторінки партитури належать йому. Метою Момбеллі було не тільки бажання допомогти Россіні, а й «проштовхнути» завдяки таланту молодого композитора, у якому пересвідчився раніше, лібрето, написане дружиною Вінченціною Вігано Момбеллі. Як відомо, ці фрагменти писалися у Болоньї для майбутніх гастролей сім'ї Момбеллі. Дві доньки Естер і Анна мали прекрасні голоси – сопрано і контральто, а друг сім'ї Людовико Ольвієрі володів потужним басом.
Ріккардо Фассі та Чечілія Молінарі у виставі «Деметрій і Полібій».
Музика опери є яскравим свідченням того, як майбутній геній бельканто виріс на операх Моцарта і Глюка: квартет солістів alla Mozart («Donami omai Siveno»), сольні номери, скомпоновані за канонами реформаторських опер К.В. Глюка і вже яскраві пасажі власного композиторського стилю. Увертюра була доповнена самим Момбеллі, що підтверджує збережена копія. Оскільки сам Момбеллі виконував роль Деметріо, ймовірно, що aria di bravura наприкінці опери також належить йому, а не Россіні. Проте Момбеллі ніколи не заперечував авторства Россіні на цілий твір, щоб не зашкодити у майбутньому тріумфам постановки. Прем'єра «Деметріо і Полібіо» відбулася з блискучим успіхом приблизно двома роками пізніше, після того, як була завершена партитура – 18 травня 1812 року в Teatro Valle в Римі. Проте незаперечний успіх опери за життя Россіні протримався недовго. Після смерті композитора його опери спіткало у XIX i XX тривале забуття.
Чечілія Молінарі та Джессіка Пратт у виставі «Деметрій і Полібій».
Оперний фестиваль Россіні в Пезаро, який займається послідовним дослідженням і відродження цілого Oeuvre італійського майстра, вперше звернувся до постановки опери «Деметрій і Полібій». Пезарська прем’єра з режисурою Девіда Лівермора відбулася 2010 року. Як сказав Альберто Дзедда – засновник, душа і до останнього подиху художній керівник Фестивалю Россіні: «Ця постановка сповнена натхнення». І це таки щира правда. Яскрава, дотепна, сповнена гумору й лірики вистава з блискучим мімансом і оригінальними сценічними знахідками, насичена справжнім россінівським духом. Автором відновленої постановки виступила молода італійка Алессандра Премолі.
Партію Деметрія виконує тенор Хуан Франциско Гателль.
Дія починається з курйозної розкрутки під час увертюри. Глядач наче зазирнув на сцену з-за куліс і споглядає, як під аплодисменти завершується з іншого боку сцени черговий спектакль, парадна завіса падає, маестро у фраку і співак-неформал (напевно, тенор) вітають один одного, позують для фотосесії. Потім всі розходяться по домівках, технічні робітники згортають декорації, на сцені гасне світло, сцена порожніє і лише тоді починається захоплююча нічна фантасмагорія. Духи сімейства Момбеллі оживають, виповзають на сцену з коробок, виглядають з-під декорацій і починають наново грати свій улюблений сюжет про двох політичних конкурентів царя Сирії Деметрія і царя Парфії Полібія, але насамперед – вони батьки, діти яких Лісінга і Сівен закохалися один в одного.
Ріккардо Фассі та Чечілія Молінарі у виставі «Деметрій і Полібій».
Історичної достовірності режисери, звісно, не дотримуються. Духи завітали у костюмах і перуках часів Моцарта, Глюка, Момбеллі, молодого Россіні. Оминаючи увагою подробиці заплутаного сюжету про владних батьків і дітей, які будують своє майбутнє всупереч ворожнечі та інтригам старих, про любов, яка врешті решт долає всі перешкоди та конфлікти й мирить між собою заклятих ворогів, зупинимося лише на незабутній чарівній атмосфері постановки.
Партію Лісінги виконує Джессіка Пратт.
Сценічне оформлення наново створили мистці Accademia di belle Arti di Urbino. Привиди протагоністів виникають несподівано, з різних кутків, подвоюються, розігрують пантоміми не тільки один з одним, а й з власними двійниками, які наче виходять із задзеркалля, переміщаються у просторі, проходять крізь стіни, замість свічок освітлюють темну сцену власними вогниками, які запалюють на долонях, або стріляють замість рушниці просто з руки. Сповнена фантазії і несподіванок сценічна магія захоплює: у повітрі зависають свічки, реальні охоронці з ліхтариками проходять повз привидів у дзеркалі, які зайняті власною грою. Коли наприкінці першого акту розпочинається пожежа (це Деметрій підпалив театр, щоб викрасти Лісінгу), приїздить пожежна охорона, щоб загасити полум’я, поки протагоністи продовжують грати свої ролі. Спальня Духа Лісінги вирішена романтично – дівчина мріє, співає, очікує коханого на справжньому висячому роялі. Вокальна еквілібристика координується зі сценічною.
Зірка бельканто Джессіка Пратт у ролі Лісінги.
Після нічних пригод духів-співаків настає день і театр знову наповнюють реальні персонажі, але на цей раз не співаки, а танцюристи балету. Балетна пара легко випурхує на сцену і розпочинає своє pas de deux «по той бік» сцени для уявної публіки – прихильників постановок на кшталт «Лебединого озера» П. Чайковського. І так триває цей коловорот театрального життя, в яке закохався молодий Россіні, створивши після своєї (як він вважав) ще-майже-не-опери «Деметрій і Полібій» понад сорок оперних шедеврів.
Джессіка Пратт та Чечілія Молінарі у виставі «Деметрій і Полібій».
Девід Лівермор гарно висловився про суть магії своєї постановки так: «Дуже цікаво уявити всіх персонажів, які таємно мешкають у якомусь непроявленому світі, грають історію Деметрія і Полібія у момент, як тільки-йо з’являється перша можливість. А коли духи можуть грати свої ролі? Лише коли театр зачинений і порожній, коли всі вистави закінчилися, декорації розібрані й останній пожежник вимикає світло. Приміщення поринає у темряву і настає цей чарівний момент. Для того, хто провів хоча 5 або 10 хвилин у порожньому театрі, зрозуміє, який насправді захоплюючий досвід ми намагалися передати на сцені».
Чечілія Молінарі, Джессіка Пратт та Ріккардо Фассі у виставі «Деметрій і Полібій».
Вокальною героїнею цієї вистави стала, на жаль, не зірка бельканто Джессіка Пратт у ролі Лісінги, яка, очевидно, була «не в голосі», не зважаючи на блискучу техніку і яскраве сопрано, а молода виконавиця партії Сівено Чечілія Молінарі – володарка гнучкого контральто, м’якого тембру, вільного інтонаційного дихання. Її арія «Perdon ti chiedo» з другого акту стала одкровенням, яке досягло своєї кульмінації у любовному дуеті з Лісіндою «Questo cor ti giura amore». Нетиповий для опери випадок – коли бас переспівує тенора, але Ріккардо Фассі з характерним басом у ролі короля Полібія представив цікавіший образ, як Деметрій Хуана Франциско Гателля. Диригент постановки Паоло Аррівабені заокруглив якісне уявлення про цю прекрасну постановку з оркестром молодих музикантів Filarmonica Gioachino Rossini разом з хором Teatro della Fortuna M. Agostini, які більш наголосили на рисах стилю кінця XVIII, ніж на початку ХІХ століття.
Фото: надані ROF – Rossini Opera Festival