Австрійський священик Йоганн Труммер про порятунок бамбукових органів на Філіппінах, нелегальну освіту в окупаційний Австрії та свій досвід відвідування пострадянських країн у 90-х.

 

Католицькому священику з Ґраца (Австрія), професору та музиканту Йоганну Труммеру було вже за сімдесят, коли він удруге приїхав до Львова (перший візит був ще в кінці 90-х рр). Починаючи вже в поважному віці нові проєкти в Україні, він розповів у інтерв’ю про своє повне пригод життя: пережив Другу світову війну та окупацію, нелегально вчився у двох університетах, відновлював бамбукові органи на Філіппінах та вклав багато сил у розвиток органної музики на теренах Європи й колишнього Радянського Союзу. Про діяльність у понад півстоліття Йоганн Труммер розповів під час свого візиту до Львова на запрошення україно-швейцарської асоціації Haliciana Schola Cantorum.

 

 

— Пане Йоганне, ви пережили з сім’єю Другу світову війну в Австрії. Що ви пам’ятаєте з тих часів?

 

— Голод, холод та бомбування — це три речі, що дуже добре ілюструють наше дитинство під час Другої Світової війни. Я народився в австрійському місті Брук, що за 50 кілометрів від Граца. Моя сім’я у той час була дуже бідною: мали лише одну маленьку кімнату на семеро людей і було звично спати вдвох чи втрьох. Усі пережили багато потрясінь і змогли вижити лише завдяки вірі. Суворе дитинство далося взнаки: до шістнадцяти років я жив із сильними головними болями, а лікарі мої скарги ігнорували: тоді було важливіше допомагати пораненим солдатам, а не якійсь дитині з головним болем. Вилікувався я вже значно пізніше, коли отримав першу освіту.

 

Австрія до 1955 року була ще під окупацією: на її території стояла російська армія, а саме — її українські солдати. Маю і досі кілька спогадів про них. Наприклад, що ми обов’язково мали проходити їхній контроль, коли їхали з Граца до Відня, показувати наші паспорти, що були написані французькою, англійською, російською та німецькою мовами. Перш ніж пропустити далі, ці солдати перераховували у документах дозвільні штампи на в’їзд / виїзд. Мені щастило, бо вони не вдивлятися надто уважно, а я часто штампував сторінки звичайною церковною печаткою з нашої парафії. Солдати не помічали різниці. Якщо ж штампів не вистачало у когось з жінок, то вони могли поводитися досить брутально. Наприклад, змушували їх мити підлогу в їхніх пропускних пунктах. До малечі ставилися краще: якийсь український солдат навіть взяв мене до себе на коліна в авто і дозволив покерувати. Мені було п’ять років. Коли окупація у 1955 році завершилася, перше що я зробив — це розірвав той паспорт на шматки.

 

— Чи важко було здобути освіту у післявоєнній Австрії?

 

— Відносно важко. Ще дитиною я поїхав вчитися до Граца у ґімназію: у 10 років став наймолодшим з 45 учнів інтернату. Я був задоволений, бо нарешті там було вдосталь їжі, хоч вона й була досить скромною. Якраз тоді й постало питання, яку професію собі обрати. Мені подобалася медицина, проте розумів, що теологія і музика значно ближчі до душі. Завдяки хору в гімназії, я отримав достатні знання, щоби вступати до консерваторії. Тоді ж паралельно почав вивчати богослов’я.

 

Проблемою стало те, що в Австрії тоді було заборонено навчатися одночасно в двох університетах. Тому в якомусь сенсі покликання до музики та теології змушували мене порушувати закон. Мені певно пощастило, бо на той час ще не було комп’ютерів та єдиної бази даних з інформацією про студентів. Ректор моєї семінарії — мудрий та толерантний чоловік. Він здогадувався, що після пар з теології я тихенько поспішав на лекції до консерваторії, але заплющував на це очі. Якби не це його ставлення і толерування, я  мусив би залишити музику і не зміг би реалізувати у подальшому багато з моїх музичних мрій.

 

Під час навчання я намагався кожну вільну хвилину щось робити: працював трохи будівельником, влаштовував паломницькі походи в гори, допомагав іншим студентам з наукою. У 24 роки, відразу після закінчення семінарії, я прийняв посвяту і став священиком. Тоді до обіду мав уроки в трьох школах, а в короткі перерви в розкладі шукав десь поблизу орган, аби трохи пограти. Пізніше вдалось купити невеличке фортепіано і поставити його в мою маленьку священичу келію, аби мати змогу хоч якось вправлятися у техніці гри. Тоді ж, на моїй першій парафії, я заснував із прихожанами хор. Він існує вже понад п’ятдесят років.

 

 

— Як виглядало ваше священиче життя в Австрії того часу?

 

— Жили ми тоді в дуже аскетичних умовах: не мали на парафії навіть власного душу. Доводилося ходити купатися на фабрику паперу, що була неподалік. Як молодому священнику і душпастирю, мені  це дуже допомогло пізніше зблизитися з вірянами, бо вони сприймали мене за свого та спілкувалися більш відкрито.

Коли мені виповнилося двадцять шість, мій тодішній єпископ запропонував мені стати його секретарем. Спершу я не хотів, бо думав, що через це втрачу можливість працювати із людьми й активно музикувати. Проте після того, як два чи три рази я допоміг єпископу із веденням документів та кореспонденції, він сказав: «Ні, ти все-таки маєш бути моїм помічником». Ця співпраця тривала майже чотири роки і була для мене таки цінним досвідом.

 

Під час цієї роботи у мене з’явилося багато міжнародних контактів. Я познайомився із багатьма кардиналами, які належали до найвищої церковної ієрархії  (вони обирають Папу). Я знав багатьох особисто і траплялося, що навіть супроводжував їх під час подорожей. Як правило, я тоді був дуже зайнятий, тому музикувати міг лише ночами. Якщо кудись їхав, то завжди перш за все шукав, де є поблизу орган.

 

Пізніше мав нагоду співпрацювати з єпископом Вебером, якого вважаю визначною особистістю. Він часто хворів і міг подзвонити мені серед ночі й сказати: «Слухай, я не можу проповідувати завтра. Чи зможеш виручити мене?». Тоді наступного ж дня я виголошував проповідь на Службі. У моїх проповідях завжди намагався акцентувати на  основних ідеях Другого Ватиканського собору.  Єпископу мої проповіді, очевидно, подобались, оскільки він досить часто на Літургії доручав мені казання (навіть за  його присутності). Єпископ Вебер був унікальною людиною, дуже харизматичною та сильною духом. Після досягнення певного віку він відмовився від своєї посади, відправився на парафію, де його ніхто не знав як єпископа, та працював там помічником священика у невеличкій церкві як звичайний духівник!

 

— Як сталося, що завдяки вам в Австрії почали навчатися музиці філіппінці?

 

— Від 1981-го року я став деканом Інституту Церковної Музики в університеті Граца. Там я ніколи не позиціонував себе як офіційний представник церкви, а любив відкрито й без бар’єрів спілкуватися зі студентами-християнами, мусульманами, індусами та агностиками. Намагався навіть не акцентувати у своєму одязі приналежності до сану: не одягав колоратки.

 

До Філіппін я полетів вперше, аби відвідати літургійний семінар. І коли я прибув туди, виявилось, що там несподівано перед Літургією захворів органіст. Дізнавшись, що я не лише священик, а й органіст, місцевий настоятель в останній момент попросив мене зіграти під час Богослужіння на органі. Таким чином через музикування мені одразу вдалося познайомитися з місцевою церквою. Я мав довгі  розмови з філіппінськими священиками, і ми зійшлися на тому, що в країні потрібні органні майстри, які б відреставрували і доглядали їхній унікальний бамбуковий орган. На момент, коли я грав на цьому органі, він був у досить занедбаному стані і потребував ремонту. Мені дуже хотілось якось допомогти. Оскільки у Філіппінах не було своєї місцевої школи органобудування, я вирішив пошукати там же двох гідних кандидатів та організувати для них перебування і практику в органних майстрів у Австрії, щоби вони навчились і пізніше вернулись до Філіппін. Чесно кажучи, було дуже непросто владнати всі питання з міграційними службами в Австрії, щоб моїм філіппінцям дозволили кілька років пожити в Граці. То було настільки складно, тому я врешті-решт оформив їх як моїх студентів у консерваторії.

 

 

— А чи можете розказати більше про ці бамбукові органи?

 

— Із бамбуковими органами я познайомився ще до свого першого візиту до Філіппін. Під час подорожі зайшов до знайомого майстра у Німеччині, а він якраз лагодив екзотичний інструмент (то були окремі труби з бамбукового органу, які були в нього на реставрації). Тоді я навіть не міг подумати, що за декілька років це стане важливою частиною моєї діяльності.

 

Ці бамбукові органи з’явилися на Філіппінах ще у дев’ятнадцятому столітті. Один з них стоїть у містечку на кілька десятків тисяч людей, що розташоване близько до кордону з Манілою. Бамбуковий орган збудували бельгійські священики-місіонери і через сто років інструмент був уже мало придатний до гри. Вийшло так, що на всіх філіппінських островах не знайшлось жодного майстра, який би міг відновити ці інструменти і підтримувати їх у доброму стані. Пізніше для реставрації окремих частин одного з них їх таки довелось транспортувати до Німеччини (транспортування органу відбувалось літаком у великих контейнерах, де всередині мала бути постійна вологість 90%).

 

Коли філіппінці, яких я привіз до Австрії, закінчили навчання і  пройшли практику на органній фірмі —  вони повернулись додому і відновили цей та інші бамбукові органи. Пізніше до мене на науку приїхали ще й інші студенти-органісти з Філіппін. Загалом їх було вісім.

 

 

— Як вдалося організувати життя філіппінців у Граці?

 

— Запрошених студентів я селив прямо у своїй церковній квартирі. Філіппінці є дуже невибагливими, а тому вони спокійно могли жити навіть по-шестеро в одній кімнаті. Це був дуже веселий час. Іноді, я навіть не зовсім орієнтувався, скільки точно людей ночує у мене вдома, а тому щоранку виходив до коридору рахувати, скільки на порозі стоїть пар взуття, щоб знати, скільком людям готувати сніданок. Бачив: ага, три-чотири. Можна йти готувати.

 

Ці студенти були чудові. Вони були дуже самостійними, зазвичай самі готували собі їжу, багато вчилися й лише іноді перетиналися вдома. За можливості, я намагався запрошувати до Австрії і їхніх батьків, щоб ті бачили: діти не голодують та живуть у добрих умовах.

 

Бувало, що вже пізніше до мене приїздили жити цілими сім’ями з дітьми вихідці не тільки з Філіппін. Я часто приймав гостей зі Штатів, європейських країн. Одного разу знайомий єпископ попросив мене, щоб одна литовська органістка на час свого навчання в Граці разом із донькою пожила у церковній квартирі, і ми провели багато часу як сусіди. Ця маленька дівчинка «всиновила» мене буквально за три дні. Зараз їй вже двадцять вісім, а вона і досі називає мене дідусем.

 

Ми дотепер підтримуємо зв’язок із усіма моїми гостями. Наприклад, минулого року перед Різдвом я відчиняю двері, а до мене на свята в гості приїхав мій друг філіппінець з родиною. Для мене, як для людини, що живе в целібаті, було дуже важливо постійно бути серед людей. І я вдячний Богові за цих людей і за те, що в якомусь сенсі я вже дванадцять разів відчув, як це бути дідусем і ще п’ятнадцять – прадідом.

 

— Чи ваші учні повернулися потім до Філіппін, щоб опікуватися органами?

 

— Так, двоє філіппінців, що вивчилися на органній фірмі в Австрії, повернулися до себе додому та заснували власну фірму «Diego Cera». Вони стали справді професіоналами своєї справи, а їхні музичні інструменти зараз можна знайти скрізь. За домовленістю, вони безкоштовно доглядають ті самі бамбукові органи в себе вдома в обмін за здобуту освіту.  

 

Компанії «Diego Cera» вже понад чверть століття, а їх інструменти стоять по всьому світу. Наприклад, ці майстри зробили десятки учбових інструментів для студентів Граца. Також вони не так давно допомогли поставити великий орган у Мінському катедральному соборі, а раніше – у Гонконзі, Сінгапурі, Канаусі, Новосибірську. Загалом, за їх співпраці ми встановили понад тридцять інструментів.

 

 

— Знаю, що ви ще у 20-ту столітті грали на органі у Львові. Як ви почали співпрацювати з колишнім Радянським Союзом?

 

— На той час я вже багато подорожував Америкою, Канадою, іншими європейськими країнами. Найбільш східні країни для мене були – Чехія, Югославія, Болгарія та Угорщина, а до Радянського Союзу я ніяк не міг потрапити, бо банально – не пускали. Тому я намагався організовувати проєкти якомога ближче до його кордонів. Наприклад, у 70-х роках ми працювали із польськими колегами у Варшаві та також збудували там австрійський орган.

 

Налагодити зв’язок із Радянським Союзом вдалося лише після його розпаду. Пригадую, я тоді спілкувався із нашим ректором в Граці і казав: «Так, є ця перебудова, проте люди все одно не можуть приїхати до нас. Їм не дають візи, та й вони не мають знайомих, щоб хтось їх тут прийняв». Тоді ми вирішили, що будемо шукати контакти. Найперше питали у варшавських колег, чи знають вони когось зі сходу. Так  1993 року ми познайомилися із деякими російськими органістами. І так я вперше поїхав туди.

 

У тогочасній Росії мене нічого сильно не шокувало, бо я вже подорожував раніше Югославією та Угорщиною, знав про переслідування церкви та умови життя простих людей. Я познайомився тоді із багатьма музикантами в Петербурзі, а потім вже мав змогу познайомитися і з церковними колами.

 

Нові знайомі з території колишнього СРСР раділи нашому знайомству, бо я міг виписати їм запрошення для отримання візи. Я видав тоді більше сотні документів-запрошень з печаткою нашого університету, і жодного разу не було жодних проблем. Протягом декількох років ми влаштовували мистецькі зустрічі музикантів із Східної Європи в Граці. Інколи бувало, що запрошували на такі літні академії близько двохсот осіб. Наприкінці дев’яностих мав змогу поїхати із органними концертами Україною. Тоді вперше зіграв і у храмі Марії Маґдалини / Львівському органному залі.

 

 

— Чи вдається вам і зараз поєднувати церкву і музику?

 

— Цей баланс між музикою і церквою я вчуся знаходити до сьогодні. Завжди планую свій графік так, щоб після повернення із кожної наступної подорожі було достатньо часу для написання недільної проповіді, але також і щоб був час пограти на органі. Коли люди бачать мене на Літургії, багато з моїх прихожан у церкві навіть не здогадуються, що я є музикантом і не можу уявити свого життя без гри на органі.   

 

Текст: Дарія Проказа.

08.09.2019