І.

 

"В.С. Драгомірецкій", галицкій еміґрант в Петербурзї, видав уже 1-ій нумер давно заповіданого "ежемѣсячного историко-литературного и политического журнала" під назвою "Галицко Русскій Вѣстникъ".

 

Про особу "В.С. Драгомірецкого" можемо сказати лиш тілько, що се той колишний ученик ґімназії, Дрогомирецкій, котрого в Галичинї в роках 1880-их дуже часто арештували жандарми на провінції, що мали наказ пильно слїдити кождий єго крок, особливо зносини єго з селянами. По переселеню пок. о. Ивана Наумовича до Россії почали переселюватись туди також многі єго одномишленники між ними Федор К. Білецкій, Сас Терлецкій, В.С. Дрогомирецкій та й другі і всї они дістали якесь приміщенє. Яким чином В.С. Дрогомирецкій опинив ся в Петербурзї, не знаємо. Имя єго довшій час не виринало в часописях, аж отсе сего року він пригадав ся народови яко редактор-издатель "В.С. Драгомирецкій."

 

"Галицко Русскій Вѣстникъ" — як можна було сподївати ся — заступає тенденцію "обєдинителѣвъ" а пишуть до него статьї "обєдинителѣ" Россіяне і Галичане. З Россіян находимо в І-ім нумері имена А.С. Будиловича, під статєю "О необходимости укрѣпленія духовныхъ связей Россіи зъ Червонной Русью", И.П. Филевича під статєю "Нѣсколько словъ о значеніи Карпатъ для русской науки", а кромі тих двох Россіян, заступаючих політику й нїби-науку, ще имена: "Русской Салдатки зъ Варшавы" [знаної з стихотворів міщених во время оно въ "Словѣ" Площаньского] і В.В. Уманова-Каплуновского, котрий переклав поезію Ивана Гушалевича "В Карпати" з язика "общерусского" на "великорусскій". [Бідный Иван Гушалевич зі своїм "общерусскимъ" язиком!] З Галичан якійсь безименный "Русскій Галичанинъ" написав до рубрики "Скорбная лѣтопись Галицкои Руси" статью "Положеніе галицко-русской церкви", котрої вістрє звернено головно против нинїшного митрополита галицкої Руси. [Позаяк автор входить навіть в домашні, чисто-приватні відносини митрополита, то цїлый дотичний довгій уступ статьї має характер памфлєту.] В рубрицї "Письма изъ Галиціи" містить ся непідписана статья "Галичина какъ поприще польско-іезуитской пропаганды", а відтак звістний молодий москвофіл галицкій Юліян Яворскій написав першій уступ статьї "Очеркъ развитія галицко-русской литературы". З дальших статей наведемо: "Національное движеніе въ Угорской Руси", коротку звістку про Ставропигійскій Институт у Львові [з илюстрацією Успеньскої церкви], коротеньку житєпись пок. Владимира Игнатєвича Хиляка, що писав під псевдонімом Єроним Аноним [з портретом] і оповіданє єго з галицко-руского житя п. заг. "Гаврилко", в рубрицї "Политическое обозрѣніе" статью "Политическое положеніе Прикарпатской Руси" підписану "во.-во.", дальше "Столѣтіе возсоединенія уніатовъ юго-западнаго края Россіи" і проєкт устава "Карпато-русскаго литературнаго благотворительнаго Кружка", котрий в Петербурзї завязують поселені въ Россії "уроженцы Зарубежной Руси" для "содѣйствія къ ознакомленію съ Прикарпатской Русью и для матеріяльной помощи ея уроженцамъ". [Річ ясна, що при завязаню того Кружка більше йде о "матеріяльную помощь уроженцамъ Прикарпатской Руси", нїж о "содѣйствіе къ ознакомленію".]

 

Тенденція "Галицко-Русскаго Вѣстника" єсть — якъ сказано — "обєдинительна" и она, якъ червона нитка, тягне ся скрізь по статьях журнала. Автори статей, Россіяне й Галичане, — що правда, яркими красками малюють тяжку долю Прикарпатскої Руси, але при тім не видко й дрібки щирости та серця до того руского народу, що замешкує Русь Прикарпатску. Зі всїх статей виходить лиш таке заключенє, що Россія повинна чим скорше "спасти" нещастну Прикарпатску Русь "для себе" і освободити єї не лише з "оковъ унії", але навіть з "оковъ малорусчины". Наша література, маюча за собою звиж 20-міліонів народу — то після писанини авторів статей, як Россіян так і Галичан, лише "польско іезуитская" интрига, а кождий щирий Русин народовець, що стоїть за розвоєм і поступом свого народу на питомій основі національній — то "сепаратист", майже так само ворог Прикарпатскої Руси, як Поляк та Єзуїт, отже Россія мусить нещастну Прикарпатску Русь спасати не лиш від Поляків і Єзуїтів, але і від "сепаратистів" т. є. від загалу Русинів австрійскихъ...

 

Не новина се — така бесїда "обєдинителѣвъ" Россіян і их галицких "холопів". Русини давно вже такі бесїди поручили вітрови, най их несе, а самі без огляду на всїх непрошених опікунів, знають і по змозї роблять своє, маючи на оцї свій нещастний нарід і почуваючи великі обовязки для того свого народу і для своєї народности. З тої дороги нїхто нас Русинів не зверне — а над ренеґатами в сей чи той бік — переходимо до порядку дневного.

 

ѣло, 05.09.1894]

 

05.09.1894