На великі екрани України виходить кінострічка «Заборонений», присвячена життю та творчості Василя Стуса. А допрем’єрний показ фільму у Kinopalace Lviv 26 серпня зібрав зацікавлених та охочих поспілкуватися із представниками знімальної групи: режисером-постановником Романом Бровком, авторами сценарію Сергієм  Дзюбою та Арсенієм Кірсановим, виконавцем головної ролі Дмитром Ярошенком, продюсером Артемом Денисовим і координаторкою Наталією Фармус.

Показ стрічки відбувався у двох залах кінотеатру. У тому, в якому мені пощастило побувати, був аншлаг. Думаю, що другий зал теж був повен глядачів. Такий інтерес засвідчує те, що останні кілька років українське кіно зробило чималий крок у своєму розвитку; що картини, які знімають українські режисери про українське життя з його буттєвими проблемами й радощами, красою і потворністю цікавлять та ваблять українського глядача.

Але не тільки це. Аншлаг на прем’єрі «Забороненого» також є свідченням інтересу українців до постаті Василя Стуса. Стус є культурним героєм в українській колективній свідомості. Він ‒ видатний поет та дисидент, який кинув виклик радянській системі і якого ця система брутально знищила незадовго до свого падіння.

Приклад Стуса є одним із найвиразніших прикладів прояву почуття людської гідності в тоталітарному суспільстві, вияву особистої відповідальності за те, що відбувається довкола. Українська колективна свідомість сприймає Тараса Шевченка як «батька», а Василя Стуса ‒ який також прожив усього 47 років! ‒ як «совість» нації, що промовляла в не такому вже й далекому в часі тоталітарному минулому.

Стус є жертвою людиноненависної радянської Системи (до того ж він свідомо обрав роль жертви) і Тим, хто після смерті повертається до нас у своїй поезії та морально-етичних прикладах власних вчинків (що він зрештою й передбачав: «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя»), ‒ усе це стає основою колективної міфологізації його постаті. Для міфологічної свідомості важливою є знаковість певних вчинків культурного героя, й саме такі важливі вчинки вона бачить, конструює та поціновує.

Після перегляду стрічки режисер Роман Бровко сказав, що постать Стуса є добре знаною для 1 % українських глядачів (тих, хто був із ним особисто знайомий і хто добре ознайомлений з його літературною спадщиною) і малознаною для решти 99 %. Відповідно, завдання його як режисера полягало в тому, аби зробити картину, яка б балансувала на межі тих 1 % і 99 %. Під час роботи над картиною режисер в інтерв’ю журналісту «Радіо Свобода» сказав, що він орієнтується насамперед на молодіжну аудиторію. Бо саме ця аудиторія найбільше ходить до кінотеатрів і, варто додати, саме для її духовного формування необхідне засвоєння певних культурних знаків ‒ а кіно за сучасних умов є наймасовішим медіатором культурних повідомлень.

Отож «Заборонений» знімався і для тих, хто добре знає Стуса, і для тих, хто про нього знає мало, або не знає майже нічого. Можна сказати, що і одні, й інші, і ще інші знайдуть для себе чимало цікавого та художньо промовистого.

Одні упізнаватимуть у зошиті з темною коленкоровою обкладинкою із поезіями Стуса ‒ цей зошит так і не вдалося передати «на волю» ‒ останню збірку поета «Птах душі», про яку є тільки кілька скупих згадок співкамерників Стуса і яка, як вважають дослідники, зберігається десь в архівах КДБ у Росії. Вони також розпізнають на стіні в помешканні Алли Горської її справжню фотографію з батьком. Також їм буде знайомий ракурс, у якому головний герой відчиняє оббиті дерматином високі двері й виходить із кабінету директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка у довгий коридор. Інші упізнаватимуть бійку героя в їдальні міста Горлівка з двома шахтарями, які насміхалися з того, що той із приятелем говорять українською. Також вони розпізнаватимуть значущий момент Стусового визрівання як людини суспільно відповідальної в написанні листа до Андрія Малишка, де адресант виявляє тривогу щодо русифікації, яка відбувається в Україні, і висловлює намір цьому якось протидіяти.

Ті ж, хто не знає про Стуса майже нічого, матимуть змогу відкрити для себе цю постать, побачити значущі епізоди її трагічного і водночас героїчного життя. Для всіх цікавим буде спостерігати те, як із часом Стус доростає сам до себе, як виявляється його характер і як він долає спокуси «людського, надто людського». Сюжет фільму побудований так, що він тримає глядача в напрузі, особливо коли йдеться про перебування головного героя в таборі, де все гранично увиразнюється, а ситуації є промовистими і екзистенційно, і художньо.

Узагалі фільм цікавий як з погляду представлення / конструювання життя та творчості Стуса, так і з огляду на певні кінематографічні прийоми, використані під час зйомки стрічки. За жанром це біографічна картина, ознакою якої є розповідь про долю відомої особистості і в якій дозволено іноді відходити від реальних фактів та моделювати дещо інші життєві ситуації ‒ у дусі того часу і відповідно до характерів героїв.

У «Забороненому» одним із проявів такого моделювання стає прикінцевий епізод, коли полковник КГБ Віра ставить Стуса перед вибором: або він пише каяття і тоді виходить на волю й отримує назад свій зошит із віршами збірки «Птах душі», або він, серйозно хворий, лишається в таборі й надалі, а цей його зошит згорить у вогні. Для поета це є найбільшою спокусою. Адже для нього образна дійсність у віршах є важливішою та більш значущою, аніж та дійсність, яку він безпосередньо бачить довкола себе. Він виклався в ці вірші цілковито, у них ‒ найкраща частина його душі, саме тут він поєднується з універсальним.

І Стус долає цю спокусу.

Й у такому доланні він утверджує себе як Людину етичну, для якої, як стверджував Серен К’єркегор, характерними є чіткий розподіл на добро і зло, прийняття позиції морально відповідальної людини.

Я не буду говорити, наскільки важливим у поезії Стуса було відчуття естетичного та релігійного начал (це тема окремих розмов), однак наголос на етичності його життєвої постави виглядає загалом вдалим і переконливим. І саме завдяки художньому домислу авторів сценарію глядач має змогу виразно побачити те, що значною мірою рухало Стусом, визначало його життєву долю.

Окремо варто сказати про гру акторів. Виконавець головної ролі Дмитро Ярошенко, як на мене, вдало передав внутрішню силу Стуса, його міцний та незгідливий характер, з одного боку, а з іншого ‒ його вразливість та поетичну натуру. Ярість і ніжність у цій постаті органічно співіснують одне з одним. У заломах брів персонажа вгадуються заломи брів прототипа.

Діана Розовлян ‒ актриса, що виконувала роль дружини Стуса Валентини Попелюх ‒ зуміла передати почуття кохання до чоловіка, готовність йти за ним туди, куди його веде доля (і це вже її особистий вибір, уже її доля), шанобливе ставлення до поетичної творчості Стуса. Образ Валентини Попелюх промовляє про люблячу і в той же час стриману в висловах дружину, яка більше робить, аніж говорить. Але інколи акторка переграє у прояві своїх емоцій. Знаковість представлення у неї відбувається коштом психологічної достовірності (і таке домінування знаковості над життєвою достовірністю спостерігається, на жаль, в низці епізодів першої половини фільму). Зокрема це видно у фрагменті її знайомства з Василем у метро. З іншого боку, актрисі вдається добре зіграти сцену ревнощів до Алли Горської, коли вона, стоячи на кухні, хапає качан капусти і вмить просто скришує його на січку.

Карина Шереверова добре зобразила постать Алли Горської ‒ жінки, як то кажуть, із драйвом. Вона ‒ безстрашна та рішуча ‒ підтримує Василя Стуса, який, за сюжетом картини, їй трохи подобається. У фільмі є цікаво зіграний епізод, коли до Алли приїжджає батько ‒ Стус тоді сидить у вітальні її помешкання ‒ і попереджує, що така її поведінка добром не закінчиться. Й Алла відразу якось стишується, вона не наважується голосно перечити батькові, який і далі є для неї авторитетом. Але Алла вже сповідує інші цінності, аніж її батько.

Особливо хотілося б відзначити образ полковниці КДБ Віри, роль якої виконує Євгенія Гладій. Вона, на мою думку, чудово зіграла досконалу кадебістку. Віра ‒ вродлива й добре збудована, у неї є відчуття естетичного смаку, вона пластична в рухах. Героїня добре відчуває людей і вміє знайти до кожного відповідний підхід. Вона розумна та метка, тому є доволі успішною маніпулянткою. До самого останнього епізоду (коли вона палить вірші Стуса) у глядача існує враження, що вона, хоч і працює в такій організації, проте в глибинах своєї душі щиро хоче якось допомогти Стусові, полегшити його життєву долю. Саме Віра одного разу врятувала життя головному героєві, перевівши його до іншої камеру. Але все це виявляється ілюзією. Вона рятує його життя, бо Системі не потрібен Стус мертвий; їй потрібно, аби він написав каяття і таким чином визнав правильність радянських ідейних основ.

Системі потрібен не мертвий Стус, а Стус-в-Системі. Тому ціль Віри не вбити, а зламати поета-дисидента. Віра ‒ досконалий інструмент Контори Глибокого Буріння, у якій, як їй однозначно зауважили телефоном, «незамінних людей нема». На згадку приходить типологічно схожий образ старшої медсестри Мілдред Ретчед із фільму Мілоша Формана «Політ над гніздом зозулі». І Віра, і Мілдред за усієї своєї природної досконалості та вивершеності є тими жінками, які знищують життя. Але Стуса Вірі обіграти не вдається, там само як не вдається цього зробити Мілдред щодо Рендла Патріка Макмерфі. Стус є сильною особистістю, яка вміє відрізняти в житті головне від другорядного, і різноманітні маніпуляції на нього просто не діють. На противагу кадебістці Вірі у фільмі виступає дружина Валентина, а також інші жінки, які підтримували Стуса.

Загалом представники каральної табірної системи у фільмі постають вельми колоритно. Олег Масленніков у ролі начальника табору Журавльова та Віталій Салій у ролі його помічника Кузнецова вдало передають добре вгодованих, цинічних, упевнених у своїй безкарності служак системи. Вони виліплені зовсім з іншої глини, аніж Стус, тому не розуміють і не хочуть розуміти його. Кузнєцов із садистською насолодою прискіпується до Стуса, провокуючи того на гостру реакцію і тим самим збільшуючи йому час перебування в карцері.

Журавльов відчуває себе повним господарем табору та людей, які в ньому перебувають. Це він кричить Стусові, що «я тебе знищу!!!» І Журавльов справді стає призвідцем смерті головного героя, висмикнувши шворінь, який утримував нари при стіні карцера. Важкі нари падають на Стуса і вбивають його (автори сценарію використали версію можливої загибелі Стуса, яку запропонував Василь Овсієнко).

Ще одна промовиста деталь: начальник табору та його помічник є коханцями. У Радянському Союзі за мужолозство існувала кримінальна стаття; і ті, хто вдавалися до відповідних сексуальних практик, ризикували потрапити до в’язниці. Але за сюжетом фільму начальник зони та його підлеглий стоять над законом.

У фільмі також зображено тих лакеїв Режиму, які не мучать дисидентів, не знущаються з них, а просто «діють у рамках чинного законодавства». Таким є клерк, який повідомляє Стусові, що його звільнено з посади кочегара, бо є циркуляр про те, що людина з вищою освітою не може бути кочегаром. Узагалі сцену із повідомленням зіграно бездоганно: клерк ‒ такий собі пещений канцелярський служака ‒ розуміє Стуса, співчуває йому, але, на жаль, існує припис, і він (клерк) має слідувати інструкції.

У картині можна побачити образ ще одного потрібного для функціонування системи «гвинтика». Ним є адвокат Стуса на другому судовому процесі у 1980 році. Цим адвокатом насправді був Віктор Медведчук, і в обрисах актора, який грає роль адвоката, можемо вловити риси реального Медведчука.

Варто сказати, що після зйомок фільму з’явилася інформація, що одіозний Віктор Медведчук намагається вплинути на те, аби сцену з його «обстоюванням» прав підсудного було вирізано з фільму. Таке втручання збурило громадськість. І навіть на самій презентації стрічки режисер у своєму виступі підкреслив, що відповідної сцени не тільки не вирізали з фільму, а навпаки ‒ її передали у більшому обсязі, аніж планували спочатку.

Так-от, на суді адвокат «не чує» свого підзахисного, «не розуміє» того, про що він говорить (як цього також «не розуміє» суддя). Адвокат фактично не робить того, що мав би робити за своїм призначенням: вибудовувати ефективну стратегію захисту обвинувачуваного. Він діє в рамках закону та правил Системи й таким чином домагає відправити Стуса за ґрати удруге. Творці фільму дають зрозуміти, що режим тримається на тих, хто приймає його правила, і серед них є різні постаті ‒ ті, хто ревно й із садистською насолодою служить Режиму; ті, хто просто діє «згідно із законом»; ті, хто спритно «вмиває руки» у певних небезпечних ситуаціях, та зрештою й ті, хто тихо та бездіяльно засуджує Систему.

У картині є чимало цікавих і промовистих мізансцен. В одній із них Стус-кочегар кидає лопатою вугілля у піч. Його мокре від поту обличчя у вугільній пилюці. Камера якусь мить наче перебуває в самій печі й вихоплює його обличчя крупним планом. Воно постає у відблисках вогню... Це обличчя сильної людини... В іншій Стус під час другого ув’язнення сидить у напівтемному карцері, дивиться у віконце й бачить навпроти фрагмент викладеної з цегли стіни…

До цікавих композиційних рішень можна залічити поділ фільму на частини, кожна з яких має свою назву і супроводжується уривками з віршів поета, що мають відповідну промовлюваність. Також вдалим є прийом умонтовування у фільм фрагментів, що були зняті в Києві десь у той час, коли відбуваються події в кінокартині. Ці фрагменти до певної міри передають дух того часу. Їх плавно заступають інші фрагменти, в яких чорно-білий фон зображення змінюється насиченою колористичною гамою. Такий візуальний прийом покликаний створити враження автентичності зображуваного.

Вдалим також видається звуковий супровід зображуваних сцен. Так, в одному з епізодів стрічки звучання «Місячної сонати» Бетховена викликає велике емоційне враження. Цей найвідоміший твір німецького композитора нерідко можна почути під час перегляду кінофільмів. Але тут фрагмент «Місячної сонати» лунає, як на мене, особливо вдало. Він увиразнює трагічну долю Стуса, який прямує до смерті. І до Вічності. У його життєвій ході є щось магічне, дивовижне, незбагненне…

Коли після перегляду картини передали мікрофон Дмитрові Ярошенку, він сказав, що говорити нічого не буде, бо найголовніше висловив у самій картині. І додав, що, можливо, глядачі після перегляду хочуть посидіти в тиші й подумати над фільмом. «Заборонений» вартий перегляду й того, аби опісля глядач посидів у тиші і поміркував над тим, що він побачив на екрані. І, можливо, над своїм життям також…

Фото: кадри фільму «Заборонений»