У рамках Місяця авторських читань у Львові літературознавиця та критикиня Ганна Улюра з авторами Артемом Полежакою та Іваном Семесюком обговорили роль гумору в творчості, експертизу фікуса — у самооцінці та полічили, скільки потрібно книжок, аби законно вважатися письменником.  

 

 

— Артеме, ти лауреат премії Олеся Ульяненка, що це для тебе значить?

 

А. П.: Мабуть, це було важливо для підвищення моєї самооцінки. У мене є вірші різнопланові, але веселих віршів більше, через це мене називають гумористом. Я це слово не люблю, я, радше, іроніст, але це все одно звучить досить несерйозно. А коли ти лауреат премії — можеш почувати себе більш впевнено.

 

— У нас мало авторів, які вміють писати смішно. Іване, як тобі це вдається?

 

І. С.: Це моя спецоперація, культурологічна боротьба. Українці думають, що мають почуття гумору. Мені здається, що в нас проблеми зі щирим, опуклим, чесним гумором. Я хотів читати українською смішне й сучасне. Довелось писати це самостійно.

 

 

—  Артеме, чомує тексти, які ти не любиш читати на публіці і визнавати своє авторство? Чому не виходиш на публіку із серйозними текстами?

 

А. П.: Я виходжу із серйозними текстами, але часто переді мною на читаннях виходять поети й думають, що чим вони серйозніше будуть, тим краще. Люди вже засинають у залі, тому не читаю їм серйозне. Перед військовиками теж не читаю, бо їм треба покращувати настрій. Я їздив виступати з різними «арт-десантами» перед військовиками. Зазвичай там виходять співаки й починають: «Україна, Україна…». Я б взагалі наклав табу на таких концертах на слова «Україна», «патріотизм» і на інші такі пафосні слова. Потім дві жіночки в чорному виходять і починають читати листи солдатам із тилу й там: «Милий мій, сину, повертайся живим, молимося за вас хлопчики». Це гнітюче звучить. Не мотивує до життя.

 

 

— Ви епатажні? Це свідомий епатаж?

 

І. С.: Звісно, ні. Це «хуліганка», назвати це епатажем не можу. Матюки сьогодні — це творчий інструмент, без якого неможливо проартикулювати те, що з нами відбувається.

 

 — Епатаж — це коли аудиторія до вас ворожа. Ви любите, щоби вас любили?

 

І. С.: Я прагматично до цього ставлюся. Я намагаюся все комерціалізувати. Я не ходжу на роботу: живу суто з мистецтва, з того, що я роблю. А роблю я тільки те, що хочу. Тому так — мені подобається, що мене люблять, бо люди, які мене люблять, вкладають у мене свої гроші. Але неврозу в мене з цього приводу нема. Є багато людей, які мене не люблять.

 

А. П.: Нам перед концертом дівчата принесли пакуночок із шоколадками й коньячком. Тому звичайно ми любимо, коли нас люблять. Спасибі вам, дівчата, на вас тримається поезія й живопис.

 

—  Іване, яка різниця між лірикою й хуірикою в «Серці Апачі»?

 

І. С.: В ліриці переважно про смерть і любов, а «Хуірика» — це автобіографічні замальовки. Це про фізкультуру, про алкоголізм. З одного боку я оспівую алкоголь, а з іншого — можу написати вірш про гантелю.

 

—  Артеме, поема про порнокарти дуже ніжна, про порноакторку — про старішання. Це чесне щось про чоловіків, чи в принципі щось чесне? Які в тебе стосунки з порно?

 

А. П.: З порно ми любимо одне одного. А поеми ці різні: «Колода порнокарт» — кумедна, про «жизнь», а «Джена» — про смерть. Просто в «Джені» така форма вибрана, що це міг бути хто завгодно. Я люблю Джену Хейз, вона талановита акторка, природньо грає. І в цій поемі, я зазирнув у такі глибини, у які не хотілося зазирати, бо вони потім починають на тебе дивитися. Але її потрібно було написати, бо я б себе зараз не почував так гарно.

 

 

— Ти в поемі був відвертий. Наскільки були відверті твої читачі?

 

А. П.: Коли я питаю в публіки чи знають вони Джену Хейз, то зал ділиться на дві частини: одні — дивилися відео, а інші просто — соромляться зізнатися.

 

—  Іван не дивився?

 

І. С.: Ні, я взагалі в іншій площині перебуваю. Подібний гумор я ціную, але ця тема мене не надихає на творчість. Я скоріше некомпетентний антрополог. Люблю мавп і українців.

 

—У вас достатньо чітка громадянська позиція. Мистецтво — це спосіб антицензури?

 

І. С.: У мистецтва є функція фіксації та архівації цивілізаційного досвіду. Я займаюся мистецтвом, бо хочу стисло й опукло зафіксувати стан справ. Хочеться, щоби міфи, меми, які народжуються в сучасній українській культур,і фіксувалися, друкувалися, щоби вони не розвіялися.

 

— Артеме, тобі зручно бути в позиції опіньонмейкера? Немає протиріч у громадянській позиції й  у позиції поета сатирика?

 

А. П.: Та ні, просто в мене все це виходить природно. Ці пости, які я пишу, за духом не дуже відрізняються від того, що я пишу у віршах. Звичайно, від того, як я поводжуся в реальному житті — це все теж трохи відрізняється. Я не роблю із себе кількох людей — це все одна й та сама мавпа.

 

 

— Ви обоє пов’язані з музикою.

 

А.П.: Пишу тексти для українських виконавців. Бумбокс, Козак Систем, Орест Лютий виконують пісні на мої вірші.

 

— Є хтось, кому ти б хотів написати пісню?

 

А. П.: Іван зможе заспівати пісню про папіломавірус. Йому вона дуже подобається.

 

І. С.: Дуже подобається. Я в поезію прийшов через музику: мав технічне завдання — написати кілька текстів під пісні. Я спробував — і мені сподобалось думати, що я поет. У мене нема експертності, щоб оцінити свої здібності, але в цій книзі багато текстів було написано для пісень, вони краще сприймаються з музикою.

 

—  Хто має оцінювати твої здібності?

 

І.С.: Ну, Полежака шарить.

 

— А хто зі спільноти?

 

І. С.: Я довіряю естетичній чуйці Андрія Гончарука, бо він філолог, людина начитана. Мої смаки збігаються із його. Я не маю ніякого стосунку до спільноти: я живу в кімнаті, у мене є фікус, я його поливаю, його експертизи мені достатньо.

— Артеме, чи є зовнішня оцінка, яка тобі важить, якої ти потребуєш? Чи ти її вже отримав?

 

А. П.: Той кульочок із шоколадками й коньячком отримав. Взагалі, премія була важлива для самооцінки. Я свідомо не видавався до 2016 року сольно, був проти цього. У мене була установка, що поезія — жива, її не цікаво запирати в книжечку. Але якось я знайшов в інтернеті свій віршик «Садок вишневий коло хати…», він був записаний так, ніби хтось його переказав, а той, кому переказували, записав його ще по-своєму. Тоді я вирішив, що потрібно зробити «палату мєр і вєсов». Хотів, зафіксувати свої тексти, щоби мені не приписували чужі. Коли назбиралося достатньо текстів для другої книги, то моя самооцінка піднялася ще більше, бо раніше я казав: «У мене є книга», а тепер можу сказати: «У мене є книжки».

 

І. С.: У книжки є функція фіксації не тільки текстів, а й письменника як письменника. У мене вже є більше 3-х книжок, можу сказати, що я письменник. Хоча, якщо чесно, за 40 років я так и не зрозумів, ким я є.

 

Занотувала Інна Федотова.

 

Фото: Анастасія Іванова, МАЧ

22.08.2019