Народня інтернаціональна творчість любить і славить лєґендарних героїв, прикрашуючи їх атрібутами сильної волі. В арійських казках знаходимо дуже інтересний літературний мотив. Герой, якому потрібно здобути живущу і цілющу воду, щоби, покропивши нею трупи убитих ворожими силами братів, воскресити їх до нового життя, дістає від прихильного собі чарівника вказівки, слідуючи за якими, він може досягти мети.
Чарівник вказує йому місце, на якому знаходиться джерело цілющої і живущої води, описує шлях, який до нього веде, але не затаює також тих труднощів і перепон, з якими він зустрінеться на своїм шляху. Високі, снігом і кригою окутані гори, широкі і глибокі річки, далекі моря — належать до найменьших ще перепон. Позаду його будуть відзиватись, кричати, вищати, гомоніти, гудіти проразливі голоси страшних почвар. Від цего галасу і крику волосся ставатиме дубом, герой дріжатиме цілим тілом. Він повинен одначе побороти жах і не оглядатися. Оглянеться — пропаде. Його цілу душу повинна заповняти одна ідея. Серце і розум повинні скоординуватись і додати йому сили йти вперед, все вперед, не оглядаючись ні назад ні на боки. Тільки під тою умовою він дійде до джерела, а поворот його до дому буде тріюмфальним походом.
Ми всі чули від старенької беззубої бабусі в довгі зімові вечері такі казки, захоплювались ними, хоч наші дитячі мозки не могли збагнути цеї глибокої психольоґічної і фільозофічної правди, яка міститься в таких казках.
Герой, сам по собі людина прімітивна, може навіть не дуже розумна, має в своїй психольоґії одначе щось незвичайно цінне і велике, що відріжняє її від буденних людей: віру в свою справу і в справедливість своїх стремлінь і сильну волю. Він йде вперед зціпивши і закусивши зуби, неоглядаючись, до своєї мети і осягає її. Колиж по слабости своїй оглянеться, не тільки перестає бути героєм, але морально і фізично гине в щелепах почвар а разом з ним на віки гинуть і убиті брати.
Глибоку правду, яка міститься в казці, повинні зрозуміти наші політики і наші дипльомати, на яких історія вложила велику відповідальність за майбутнє нашого народа. Вони повинні зрозуміти, що зараз людство переживає дійсно героїчні часи і повинні від великого чарівника — історії запитати поради, де лежить джерело цілющої і живущої води, яка вилікувала-б наші довголітні рани, і як до того джерела дійти.
Не має ніякого сумніву, що ворожі сили імперіялізму і експльоататорського капіталізму, зранили людство, яке тепер такої цілющої і живущої води потрібує, щоби загоїти свої рани. Не має сумніву, що цілюща і живуща вода — це всесвітня солідарність широких трудових мас селянства і робітництва, тих двох поранених братів, які повинні йти під проводом смілої, героїчної, повної посвяти інтеліґенції, оцього мозку націй — це всесвітня демократія, — це всесвітній соціялізм. Тільки там лежить спасення нашого обездоленого народа.
На жаль, серед нашої інтеліґенції, яка взяла провід в нашім національнім руху, знаходяться люде, що не розуміють духа часу, які ще все таки не з'уміли звязати соціяльного питання з національним і злити наші соціяльні і національні стремління в одну, так сказати-б, хемічну формулу. Є ще деякі, котрі думають, що національне питання може бути розвязане без національного і навпаки.
Звідціля походить та нерішучість, це хитання, це оглядання на боки і назад з боку деяких наших інтеліґентів, що тільки розбиває наш єдиний фронт, що тільки допомагає ворожим силам. Особливо великий розлом повстав між галицькими і наддніпрянськими інтеліґентними провідниками нашого народу. Наддніпрянські провідники за весь час революції кидали масу революційних гасел, щоби розбурхати широкі маси. Ті революційні гасла мали підклад соціяльний: національне питання в тих гаслах було менше марковане, бо наддніпрянські провідники розуміли, що раз буде розвязаний цілий комплєкс питань: аґрарне питання, робітниче питання, відношення до чужоплемінних неукраїнських трудових меншостей на Україні, відношення трудової інтеліґенції до народу, то тим самим буде розвязане і українське національне питання, бо це-ж українська нація взяла в свої руки трудність розвязки цих питань.
Тим пояснюється незвичайна лівість українських наддніпрянських партій. Не треба забувати, що Наддніпрянці мають більше як трьохсотлітню революційну традицію. Починаючи від повстань Косінського, а кінчаючи Залізняком і Ґонтою, на Наддніпрянщині все нуртували думки соціяльних реформ і відбувались перевороти за переворотами. Дуже активний український демос не консервативний. Він може бути, набув "штокання" і "какання", служачи при російському війську, але через це він не затратив своїх революційних прикмет, своєї революційної енерґії. І це прекрасно зрозуміла та частина української інтеліґенції, котра ніколи не поривала з одного боку звязків з українським демосом, з другого не забувала доповнити образования европейською соціяльною наукою.
Ми не можемо також не помянути добрим словом прекрасних прикмет галицько-українського типу. Є це безперечно тип консервативний, але консервативний в добрім значінню. В своїм характері має галицько-український тип так звану "руську впертість". Він твердий і непохитний і зберігає дуже вперто всі останки своєї індівідуальної окремішности, які дістав в спадщину від своїх дідів і прадідів. Галицько-український тип, особливо на захід від Стрипи, т. є. меньше більше там, куда не дійшли соціяльні заворушення Хмельниччини і Коліївщини, не такий активний, як його східний брат, не такий широкий, щоби вмів вести маневрову війну, але за те незвичайно твердий і витрівалий "окопник".
Ця прикмета галицько-українського народа показалась особливо за останніх пять років. На нещасну Галичину звалився весь тягар війни. Як в калєйдоскопі, просовувались Мадяри, Москалі, Турки і Поляки, вішаючи і розстрілюючи невинних. Шостий рік живе галицько-український народ в пеклі, перед яким бліднуть образи дантейського пекла. Здавалось би, що на тім місці, де пройшла поворотна хвиля війни нескінчену скількість разів, повинно би завмерти життя і лишитись тільки руїни і пустиня. Здавалось би, що український селянин в Галичині повинен би покинути оцей проклятий край і перенестись за Збруч, до своїх рідних братів, котрі не відмовили-б йому своєї гостинности. А одначе цей твердий тип не покинув рідної землі, приссався до неї, видержав пробу гарячої любові до неї.
Коли прийшла революція і розпалась Австрія, не було між українським трудовим народом ні одного сепаратиста. Всі Галичане на своїх вічах заявилися за безоглядним приєднанням до України, не відстрашуючись ні гетьманською реакцією, ні большевицькою анархією і своїм здоровим інстинктом почуваючи, що це все мине.
Та показалось, що найбільш активні провідники або вийшли на Україну, або дальше коротали свій вік в Сибірі, Туркестані, або жили на еміґрації. Лишились в краю тільки недобитки української галицької інтеліґенції, які зденервувались довголітньою війною і відірвались від народа, пірвавши з ним безпосередні звязки. І ось ті герої, яким прийшлось будувати нове державне життя, оглянулись назад, коли то твердою і нудною позіційною війною здобувалося приватні ґімназії, учительські семінарі, коли то боролись вони за українські залізничі білєти, коли то закладалось українські читальні "Просвіти". Вони затужили за ладом і спокоєм, за тихою, хоч і тяжкою орґанічною працею, забуваючи, що довголітня війна зруйнувала до-щенту і читальні і ґімназії і іхні кооперативи і "Сільського Господаря" і "Молочарську Спілку" і що для тихомирної орґанічної роботи не має тепер бази.
І ось галицько-українські інтеліґентні недобитки думали, що їм вдасться здушити оцю революційну хвилю, яка прийшла із сходу, що їм вдасться відгородитись від цього революційного котла, де змагаються з собою дві ґрандіозні сили: реакції і контреволюції та червоного імперіялізму з одного боку, і українського соціяльно-політичного і державно-правового ідеалу з другого і тому вони мали нерозум проголосити "Західньо-Українську Народню Республику", фальшуючи тим самим волю народа. Вони думали, що в огні революції пропаде, згорить Україна і що тільки вони вратують "Піємонт".
Тимчасом тепер настав такий мент, коли ліквідується всякі "Піємонти" і от галицьким інтеліґентам їхній "Піємонт" зліквідували дощенту Поляки. Причина галицької катастрофи лежить, що галицькі провідники, післані по живущу і цілющу воду, оглянулись назад за своїм дрібноміщанським передвоєнним змійком, за проминаючою вже гетьманською реакцією і настрашились почвари большевицького червоного імперіялізму і тому вони впали і їх упадок неславний.
Та не в тім біда, що вони оглянулись, але кличуть оглядатись також і наддніпрянських провідників, кличуть їх до всяких можливих орієнтацій: антантської, румунської, польської, колчаківської, большевицької, кличуть їх покидати українські революційні маси.
Коли до наддніпрянсько-української делєґації в Парижі долучилась також делєґація західньо-українська, вона застерігла собі право, що в справах Західньої Української Народньої Республіки тільки вона має рішаючий голос.
Це, звичайно, тільки розбило загально український революційний фронт, і тому ми таке застереження вважаємо прямо національним злочином. В міру того, як військове становище в Галичині ставало що-раз то трудніщим, західньо-українська мирова делєґація почала що-раз то більше денервуватись. З краю, з над Дністра і над Дніпра приходили що-раз то сумніщі вісти. На Наддніпрянщині повстання проти большевиків, проти Денікіна, проти Французів, проти всіх ворогів українського віддродження, на Наддністрянщині — польський терор.
В нашій тяжкій дорозі по цілющу і живущу воду самовизначення товаришить нам какофонічний хор прихильників реакційної Ягайлонії і так само реакційної "єдіної і недєлімої Росії", які кричать нам дико і жорстоко: вернись, вернись, оглянься, оглянься.
Звичайно, що цей похід на парижськім ґрунті по цілющу і живущу воду самовизначення відбувається в повній темноті. Страшна анархія на Сході і в Угорщині, реакція в Польщі і Румунії, відірвала нашу делєґацію від краю, позбавила її інформацій і тим самим утруднила її становище.
Перша налякалась західньо-українська делєґація. Коли антантський імперіялізм, потураючи апетитам "малих" своїх годованців, віддав Полякам "мандат пацифікації", частина української делєґації, як повідомляє "Nowa Reforma", зробила "скок в темноту".
"Nowa Reforma" пише, неначе-б то д. Панейко, др. Томашівський і др. Т. Окуневський відвідали Маклакова і зложили заяву, що вони резиґнують з української самостійности, домагаючись тільки культурної автономії для України за ціну, що Галичина не буде віддана Полякам, але приєднається до Росії.
Тим самим, коли вірити польській інформації — а невірити неможна, бо польські інформації з Парижу завсігди показувались вірними — то маємо до сконстатування сумний факт, що західньо-українська мирова делєґація відлучилась від наддніпрянської, від якої дістає кредити на свою "дипльоматичну" діяльність і пристала як філія цеї, як її називає згірдно французький публіцист Ґастон Ґаярд, "Conference politique panrusse", котра, як відомо, нікого не заступає, нікого за собою не має, а тільки репрезентує політичного трупа "єдіну і нєдєліму".
Західньо-українська делєґація, з діяльности якої крутійський і незвичайно блідий звіт ми мали нагоду чути тут, поповнила прямо злочин державної зради, розуміється, коли правдива інформація "Nowo-ї Reform-и", (а що вона правдива, показує факт, що делєґація не здементувала її офіціяльно), і ми з глибоким обуренням пятнуємо і осуджуємо цей її злочин, поки український дежавний суд не буде мати змоги сформулувати приговір в цій скандальній справі.
Річ дуже сумнівна, чи панове західньо-українські делєґати мають право говорити від людности західньої України, волю якої вони і ті, що їх висилали, сфальшували, але вже в ніякому разі їм не вільно забирати голосу від імені наддніпрянської України, яка їх не посилала і не давала мандату. І нас незвичайно дивує, що ті скомпромітовані панове ще сидять в Парижі. Звичайно кишеня української нації може витримати ще, удержуючи цих політичних неврастеніків і слабовільних "парляментаристів", може навіть витримає ще й їх виступи, але факт лишається фактом, що згадані панове Панейко, Томашівський і Окуневський скомпромітували українську справу, хоч вони за-малі і за-слабі на те, щоби убити і погребати українську волю і українську силу.
І тут пригадується нам один дуже влучний анекдот. Жидівська дитина захворіла. Мати прикликала львівського професора, який поставив діяґноз, що дитина хвора на кір, і в тім напрямі почав її лічити. Дитина поправлялась, але дуже поволі. Мати привезла її до віденського професора, який, оглянувши дитину і рецепти свойого львівського товариша, сказав, що львівський професор поставив фальшиву діяґнозу, бо дитина має дифтерит. Мати здивувалась, чому одначе дитина почала видужувати. Професор на це сказав: "Це зрозуміле. Дитина сильніща від лікаря."
Те саме можна сказати про Українську Народню Республіку. Її "лічили" і Німці, і большевики, і Денікінці, і Антанта, і Поляки, і випробувані галицькі парляментаристи, і дипльомати в роді Штейгелів, Дашкевичів—Горбацьких, Панейків і т. д. і т. д. і недивлячись на це, дитина жиє і поволи поправляється. Вона сильніща від своїх лікарів, хоч і перебуває тепер страшну крізу.
В чім же лежить ся сила? Секрет цеї сили і невмірущости української державної ідеї лежать як раз в тім, що знаходяться провідники які мають непохитну віру в справедливість своєї справи, мають непохитну віру в українські демократичні маси, засягають поради в своїй тактиці від прихильного нам чарівника — всесвітньої соціялістичної демократії, а не від тих капіталістичних "Zauberlehrling-ів", які вміли викликати духа всесвітньої війни і революції, але не вміли його загнати, бо вони забули маґічне слово соціялізму.
І нехай в нашім нестримнім поході йдуть за нами і середньовікові ягайлонські опирі, нехай на хвилину встають з гробу духи царату і монархізму, як на приклад на Угорщині, ми знаємо, що це тільки страхіття, яке утрудняє наш шлях, гартує нашу волю і впертість в наших національних стремліннях, на те тільки, щоби тим більший був наш тріюмф.
Нам не має чого оглядатись, нам тільки боротись, боротись, боротись і йти твердо вперед до джерела цілющої води: до соціялізму і демократизму.
Воля