Документальна історія КМБ Олега Криштопи: версія для широкого вжитку
Одразу двома творами на тему Кирило-Мефодіївського братства збагатилося цього року українське письменство: Олександр Гаврош видав роман «Донос», зосередившись на постаті зрадника товариства О. Петрова, натомість Олег Криштопа написав роман за матеріалами слідства над братчиками. Обидва тексти є взаємодоповнювальними.
Виникає закономірне запитання: чому письменників хвилює нині тема Кирило-Мефодіївського братства, що не належить до малодосліджених? Здається, особливих відкриттів тут очікувати не доводиться. Адже на цю тему писали М. й О. Грушевські, М. Возняк, Ю. Голомбек, В. Міяковський, Д. Сидорук, П. Зайончковський, С. Козак. У 1990 р. було видано 3 томи архівних матеріалів, зокрема всі слідчі справи учасників Кирило-Мефодіївського братства й осіб дотичних до нього, «Справу про слов’янофільство та українофільство» й «Журнал слідства», який фіксує слідство день за днем. Останній став для хроніки Олега Криштопи основним джерелом.
Дехто ставить під сумнів повноту згаданого видання, одначе сьогодні кожний охочий може прочитати слідчі справи навіть тих осіб, яких в ході слідства виправдали; кожний охочий може ознайомитися з матеріалами перехресних допитів, із супровідними записками, з доповіддю шефа жандармів й очільника ІІІ відділення О. Орлова Миколі І про діяльність слов’янофілів, в якій чітко сформульовано тезу про те, що в Києві слов’янофільство переродилося в українофільство.
Саме ця обставина і стала мотором слідства й причиною досить суворих вироків тим українським інтелектуалам, які начебто захоплювалися усілякою вченою маячнею, але насправді розхитували основи Російської імперії.
Загалом думка братчиків про міждержавне об’єднання слов’ян зразка сучасного Євросоюзу у ХІХ ст. свідчить про те, що українські інтелектуали значно випереджали свій час. Прикро, що віра братчиків в історичність слов’ян, яка витримала випробування часом, бо нині практично всі слов’яни утворили власні незалежні держави, завершилася російським панславізмом, росіяни ж узагалі монополізували інтелектуальну течію слов’янофільства.
Олег Криштопа, щоправда, не зачіпає цих проблем, зосереджуючи свою увагу на іншій доповіді О. Орлова цареві ‒ про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і пропозиції щодо покарання його членів. Цією доповіддю без коментаря завершується книжка, тобто О. Орлова і його контору можна певною мірою уважати співавторами рецензованого твору. Безперечно, з сучасної перспективи цікаво, що справа братчиків так і не дійшла до суду, бо Микола І сам був законом. Одначе попри непублічність процесу покарання братчиків мало стати відомими в імперії, щоб покласти край заняттям слов’янством в дусі, який суперечить уряду.
Інтерес до першої української політичної організації, яку було викрито так швидко, що вона не встигла набрати чітких організаційних рис, являючи собою передусім коло однодумців, є багатоаспектним. Адже у ній знаходимо і зародок української політичної програми, головну думку якої братчики сформулювали в романтичному дусі: воскресне Україна, саме вона, як той камінь, що його відкинули будівничі, буде наріжним каменем у зміненій конфігурації світу. Олег Криштопа про це взагалі не згадує.
Братство трактуємо як ластівку українського національно-визвольного руху, і як знак нової української ідентичності, того українського проекту, що розвивався паралельно з російським.
Тарас Шевченко у колі однодумців
Братство засвідчило й появу першого покоління світської української інтелігенції на Наддніпрянщині.
Цікаво, що ті 12 осіб, яких зазвичай залічують до братства, а це М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, Г. Андрузький, О. Навроцький, П. Куліш, О. Маркевич, О. Тулуб, Д. Пильчиків, М. Савич, І. Посяда були лівобережцями, правобережцем виявився Т. Шевченко. З лівобережців переважно складатимуться згодом й громади. Це говорить про благодатний вплив Гетьманщини, у якій був найвищий рівень освіти на етнічних українських землях, доки Росія не змінила освітню ситуацію докорінно, внаслідок чого українці перетворилися на майже всуціль неписьменну націю. Попри це організаційний, інтелектуальний вплив Гетьманщини відчувався в Україні з Галичиною включно ще й у ХІХ ст., особливо у 1860-их роках. Галицька інтелігенція сформувалася під впливом лівобережців й отримала перевагу вже на межі ХІХ‒ХХ століття, про що переконливо написав І. Гирич. Прикро, але цього розуміння, погляду на братство з часової перспективи, а не з перспективи царських казематів авторові роману бракує. Він все ж не показав, із якого макового зернятка виростала українська національна ідея, яким важливим було самозбереження її носіїв.
Олег Криштопа назвав свій роман «Братство», хоча науковці використовують й назву «товариство», саме останнє визначення зустрічається в документах слідства. На користь «братства» свідчить те, що його в одному з листів згадав Т. Шевченко, найбільше ж популяризував «братство» П. Куліш. У незалежній Україні дослідники дедалі частіше називають таємну огранізацію братством (вдаючись до абревіатури КМБ) за аналогією до церковних, переважно православних братств, що у ХV‒XVII століттях виконували важливу культурно-освітню роль, захищаючи українців від полонізації. Цим підкреслюється тяглість національної традиції.
Зрозуміло, сучасні дослідники акцентують у вивченні КМБ на національному моменті, тоді як радянські зосереджувалися на соціальному. Прикметно, що й самі братчики намагалися не роздмухувати національних суперечностей, обтяжуючи історичною відповідальністю передусім еліти, а не нації. Парадоксально, але найфундаментальнішою працею про товариство й досі лишається книжка радянського часу пера П. Зайончковського. Оскільки нинішніх українських істориків тема братства не захопила, цю прогалину заповнюють митці.
Олег Криштопа, автор документального роману «Братство».
Можна сказати, що Олег Криштопа написав полегшену версію слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства, версію для широкої публіки, яка хоче читати коротко про головне та ще й на емоційному тлі.
Він пише про М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Гулака, Г. Андрузького, залишаючи поза увагою, очевидно, менш цікаві постаті. Саме в цьому і криється найбільший недолік твору, адже картина братства виявляється неповною, хоча треба віддати авторові належне: він згадує усіх військовиків, що проходили у цій справі, бо військо вирішує все. А як же слово?
У випадку з романом про КМБ, зокрема документальним, письменник мусить провести значну підготовчу роботу, бо історія КМБ багаторівнева, розгалужена, складна. Автор має опанувати біографії всіх учасників процесу ‒ не тільки тих, хто перебував під слідством, а й тих, хто слідство провадив, ознайомитися з життєписом замовника справи, що ним був сам Микола І, принаймні повинен знати, що сина російського імператора звали Олександром, а не Олексієм. Олег Криштопа, вочевидь, переплутав Миколу І із Миколою ІІ, адже це син останнього звався Олексієм. Письменник має чудово орієнтуватися в історичній епосі, бути обізнаним з тогочасним побутом, з історією Києва і Петербурга, бо тільки так вдасться скласти з розрізнених клаптиків цілісний пазл.
На жаль, історія у романі «Братство» постає «сирою», автор не переосмислив її, тому постійно вдається до цитування відомих дослідників чи публіцистів: О. Герцена, О. Кониського, В. Петрова, Є. Сверстюка або й шефа жандармів. Звісноо, ми маємо справу з документальним романом, але цей жанр не передбачає компіляції з цитат. Документальний роман передбачає добре знання документів й толкову інтерпретацію цих документів на тлі епохи й їхню оцінку з часової перспективи.
Олег Криштопа зайняв конструктивну позицію ‒ вирішив іти протореним шляхом слідства, показуючи, як обвинувачувані змінювали свої покази під незначним тиском, принаймні ніхто до них не застосовував тортур чи фізичної сили. Жандармам вистачало сирих казематів, а підозрюваним ‒ знань про гуманізм російських царів‒християн.
На думку письменника, братчики погодилися зі скоригованим слідством варіантом власної ідеї, коли ішлося вже про федерацію слов’ян не як вільних, демократичних і рівноправних правових держав, а про федерацію слов’ян під орудою російського монарха. Отже, українофіли плавно перетворилися на російських слов’янофілів. І це був свідомий компроміс, продиктований самозбереженням.
Фотографії Тараса Шевченка останніх років життя поета і художника.
Найбільші симпатії в автора викликає Тарас Шевченко. Хоча його й не визнали причетним до братства, проте він заплатив чи не найвищу ціну за вірші, повернувшись із солдатчини старим дідом-невдахою ‒ саме таким його змальовує Олег Криштопа. І це правда. Але не вся. Бо, повернувшись із заслання, Тарас Шевченко опанував гравюру, став академіком, написав свою «Марію», зрештою з його труни, як казали пізніші дослідники, виросло життя ‒ почала розвиватися українська нація.
Найвідразливішим в Олега Криштопи постає Куліш, що просить царя про помилування й на очах читача перетворюється з козакофіла на козакофоба й ренегата. Напевно, письменник все ж погарячкував з такою чорно-білою оцінкою Пантелеймона Олельковича, який був чи не найорганізованішим і найосвіченішим серед братчиків, який швидше за все й був ідеологом українців 1840-х років. Адже, як зазначалося в «Журналі слідства», цей братчик вище всього ставив свою Малоросію на противагу М. Костомарову, що турбувався передусім про слов’ян.
Про україноцентризм й ідеологічність П. Куліша свідчить його листування цього часу, зокрема листи до М. Костомарова, якого він просив бути українцем, якого переконував в тому, що українська душа зовсім не мізерна, а також його «Повість про український народ». Обвинувачення інтелектуала будувалося саме на підставі цього твору. Слідчі дійшли висновку, що ця повість могла викликати в українців думки про їхнє право на відокремлене існування в імперії. Фактично слідство інкримінувало сепаратизм винятково П. Кулішу. Т. Шевченку натомість ставили в провину нахабні вірші, в яких поет зневажав імператора й імператрицю.
Фотопортрети Пантелеймона Куліша.
На мою думку, автор роману надто спрощено пояснює українство П. Куліша його зустріччю з волиняком Хильчевським, бо насправді процес усвідомлення себе українцем у П. Куліша є набагато складнішим. Ще в гімназії Пантелеймон вивчив напам’ять усе друге видання «Українських пісень» М. Максимовича й постійно цитував ці пісні своїм товаришам. З Ольгою Плетньовою він не одружився передусім тому, що вона відмовилася вивчати українську мову, а О. Білозерську цінував, бо вона знала вірші Т. Шевченка.
Ризикованим є також твердження, буцім антикозацькі погляди П. Куліша були наслідком зради КМБ. Це також спрощення, бо козацтво ‒ явище складне, в історії козацтва були різні сторінки, зокрема й ганебні. П. Куліш, який еволюціонував до культурника, що відкидав варварство й намагався прищепити українським інтелектуалам думку про потребу будувати українську цивілізовану націю, вкотре випередив свій час. Нехай галицькі народовці, які щойно стали запеклими українцями, не зрозуміли П. Куліша, зокрема його погляду на народні повстання типу гайдамаччини як на трагічну жорстокість, але ж ми маємо вже критичніше ставитися до народу й не ідеалізувати його, як це було притаманне народникам.
Чомусь Олег Криштопа випускає зі свого поля зору й ту колосальну роль, зокрема з українізації Галичини у 1860-х роках, що її відіграв П. Куліш, хоча, звісно, у цей же час він русифікував Холмщину, протидіючи в такий спосіб полякам. Зрозуміло одне: суперечлива постать П. Куліша потребує стереоскопічного, а не одновимірного погляду.
Пантелеймон Куліш.
Олег Криштопа уважає, наче ідея товариства належала М. Гулаку, який, навчаючись у Дерптському університеті, був поведений на різних товариствах. Можливо, це й так, але не варто забувати, що М. Гулак навіть не знав української мови. Саме для нього М. Костомаров переклав «Книги буття українського народу» російською. Олег Криштопа також помиляється, коли ототожнює статут братства з «Книгами буття…» або «Законом Божим». Це різні документи.
Письменник успішно залучає до своєї історії так званий людський фактор. Йому вдається створити досить точний портрет М. Костомарова, жваво описати стосунки між М. Костомаровим й А. Крагельською, П. Кулішем й О. Білозерською. Одначе й у цій тонкій матерії особистих стосунків не обійшлося без неточностей. М. Костомаров справді читав у Києві лекції в Інституті шляхетних дівчат. Одначе з А. Крагельською він познайомився не в цьому навчальному закладі, а в пансіоні мадам де Мельян, де також викладав історію. А. Крагельська, з точки зору О. Криштопи, була особливо нещасною, коли приїхала за своїм заарештованим судженим до Петербурга. Адже вона на відміну від О. Білозерської, котра була вже одруженою з П. Кулішем, так і не обвінчалася з М. Костомаровим й не відчула родинного щастя. Складно порівнювати рівень щастя загалом, особливо складно це робити у випадку О. Білозерської, яка втратила у Варшаві дитину на тлі арешту чоловіка. Зрештою вона з П. Кулішем так ніколи й не матиме дітей, навіть із вихованкою їм не поталанить.
Чимало неточностей зустрічаємо й у викладі шевченківської лінії. П. Куліш познайомився із поетом у 1843 році у Києві, до того часу ніколи з ним не зустрічався. Обоє цікавилися історією, але якщо для Т. Шевченка Б. Хмельницький був антигероєм, то для П. Куліша антигероєм виступав І. Брюховецький. Саме Чорну раду, на якій його обрали гетьманом, цей письменник трактував як переломний момент української історії, тоді як для Т. Шевченка таким моментом був Переяслав. Олег Криштопа стверджує, що у 1845 р. постали усі найважливіші речі Т. Шевченка. Одначе це не так. Найважливіші твори були написані в період «трьох літ», зокрема «Розрита могила» ‒ у 1843 р., «Чигрине, Чигрине…» і «Сон ‒ У всякого своя доля» ‒ у 1844 р. «Заповіт» Т. Шевченко написав не в Закревських у Березовій Рудці, а в А. Козачковського в Переяславі. Досить вільно О. Криштопа поводиться із хронологією Шевченкової творчості, плутається з душами у «Великому льосі». Мікроцитату на позначення Миколи І «неудобозабываемый Тормоз», що її О. Криштопа перекладає як Гальмо й трактує як оригінальну, насправді Шевченко запозичив у О. Герцена.
Розворот поліграфічного видання роману Олега Криштопи «Братство».
Документальний роман «Братство» видано розкішно: з ілюстраціями й рукописними вставками, але текст все ж потребує коректури: Т. Шевченко сватався до Феодосії Кошиць, а не Кошиці, спосіб думок мати не можна, можна, напевно, просто думати так чи інакше, «налита кров’ю історія не надто єднала поляка й українця» звучить претензійно й кострубато. І «приклади з історії, настільки ж помилково зрозумілі», доводиться передусім відредагувати, а вже потім пояснити.
Олег Криштопа довів, що документальну історію КМБ можна написати доступно. Він популяризує історію, уникає заідеологізованості, подає чимало цікавої інформації про особисту долю й характер найвідоміших братчиків. Однак прагнення бути зрозумілим запрограмоване на спрощення. Власне спрощення, як на мене, Олег Криштопа й не уникнув, а хочеться складної простоти.