Слабка ланка "Великої сімки"

Михайло Басараб – український політолог, кандидат політичних наук. Народився в Дрогобичі. 42 роки

Окремі західні лідери стали навдивовижу компліментарними щодо Росії. Президент Франції Емманюель Макрон і президент США Дональд Трамп синхронно виступили з пропозицією повернути Росію до «Великої сімки», не дочекавшись від Москви виконання вимог, оголошених їй при вигнанні із G8. А Макрон за підсумками переговорів з Путіним іще й розлився в солодких компліментах у бік Росії: «дуже глибоко європейська країна», «Європа від Лісабона до Владивостока» etc.

Ідея передчасного повернення Росії до G7 була фактично дезавуйована лідерами Великої Британії, Німеччини та Канади. Втім, виникло передчуття: Захід стоїть уже дуже близько до того, щоб пробачити Росії Україну.

Говоримо з політологом Михайлом Басарабом про те, що стоїть за заявами Трампа та Макрона, про тактики примусу України до миру і про здатність Зеленського чинити опір.

«РОСІЯ ВБОЛІВАЛА НЕ ЗА ЗЕЛЕНСЬКОГО, А ЗА СЛАБКІСТЬ ЗЕЛЕНСЬКОГО»

Зустріч Путіна та Макрона перед самітом G7

– Пане Михайле, як ви оцінюєте заяви Трампа та Макрона про перспективи повернення Росії до «Великої сімки»? Наскільки правдоподібно, що країни Заходу вже мають певний узгоджений із Росією план «замирення» з Україною, який згодом передадуть Києву?

– Відповідь на складні запитання найлегше шукати на поверхні. Втім, це не завжди правильний шлях.

Ми достеменно не знаємо, чи існує якийсь конкретний план, узгоджений між західними лідерами, зокрема між Макроном і Трампом. Принаймні, самих заяв недостатньо для такого висновку. Але мені здається, ми можемо окреслити комплекс глибших факторів, які обумовлюють поведінку західних лідерів.

Передусім треба говорити про те, що Захід переживає певну етичну кризу. Цінності, на яких будувався сучасний західний устрій, перетворилися радше на формальність, аніж на імператив внутрішньої і зовнішньої політики. Заможні західні суспільства зараз перебувають у полоні матеріалістичного гедонізму – вони намагаються насолоджуватися цими хорошими часами комфортного життя. Так само корупція – це не лише про Україну, а й про західних політиків. Росія успішно використовує корупцію для впливу і тиску на політику держав Заходу.

Таким чином, у зовнішніх відносинах часто переважає дуже прагматичний підхід: західні еліти замість того, щоб діяти згідно з нормами міжнародного права, часто чинять так, як вигідно їм і як вигідно агресору. Будь-які проблемні питання мають вирішуватися за чужий рахунок, якщо цього достатньо для того, щоб якнайшвидше повернутися до зручного і комфортного життя. На жаль, ми відчуваємо це по собі: у зовнішній політиці цінності не витримують конкуренції з егоїзмом.

Наступний важливий фактор – інституційна криза у Європейському Союзі. Успіх Європейської Унії як великого наддержавного проєкту під великим питанням. Ми бачимо явний конфлікт між інтересами окремих держав та ЄС як наднаціональною надбудовою. Додаймо сюди Brexit і великі вливання Кремля у пропаганду демонтажу Євросоюзу (йдеться не лише про медіа, а й про публічних агентів впливу на Заході).

Третій чинник – Сполучені Штати Америки і Дональд Трамп. Президент США негласно сповідує «доктрину Монро», або доктрину американського ізоляціонізму. Трамп зациклився на материкових проблемах і намагається вибудовувати дуже егоїстичні стосунки зі своїми європейськими партнерами. Безумовно, для України було б краще, якби президент США був послідовником «доктрини Трумена». Гаррі Трумен фактично убезпечив слабку Західну Європу від подальшої експансії Радянського Союзу і заклав підвалини для побудови заможної повоєнної Європи. Так склалося, що Сполучені Штати Америки є єдиним гарантом сьогоднішнього світового порядку. Спроби уникнути ролі глобального арбітра нічим добрим не закінчаться – ні для США, ні для планети.

– Десять місяців тому Трамп скасував свою зустріч із Путіним, заплановану в рамках саміту G20, через напад Росії на українські кораблі. Сьогодні він є поблажливішим до Росії і вже радий Путіну не просто в рамках G20, а навіть у G7. Як пояснити зміну поведінки?

– Треба відштовхуватися від того, що в Трампа – дуже давня історія стосунків із Росією. Очевидний факт: Росія втручалася в перебіг президентської виборчої кампанії у США [на боці Трампа]. В оточенні Трампа і до виборів, і під час виборчої кампанії були люди, яких пов’язують із Росією. З іншого боку, він перебуває під сильним тиском американського суспільства та політичного істеблішменту. Якими б не були його власні симпатії та антипатії чи навіть персональні залежності – в Америці існують сильні центри впливу, думку яких він мусить враховувати, наприклад, Конгрес США чи медіа. Отож непослідовність Трампа я пов’язую з тим, що він постійно мусить озиратися на думку суспільства чи настрої Конгресу й намагається узгодити їх із персональними залежностями і симпатіями. Звідси і беруться суперечливі дії Трампа, коли він задля того, щоб не наражатися на критику в США, щоб скинути підозри у взаєминах із Москвою, здійснює якісь антиросійські заяви чи кроки, але згодом робить по-іншому, вже зважаючи на бекграунд своїх взаємин із Кремлем та власні інтереси.

– Фактори, про котрі ви згадали вище, напевне, й раніше мали вплив на зовнішню політику. Чи можна сказати, що був і український чинник? Чи могли президентські вибори виступити тригером для задіяння Заходом нових підходів до українсько-російських стосунків?

– Звичайно ж, чинник Зеленського також значною мірою заохочує західних лідерів шукати швидкі і прості рішення в українсько-російському питанні – за рахунок України. Мабуть, це сталося через те, що західні політики сприймають Зеленського як непідготовленого і слабкого керівника, на якого можна натиснути, яким можна легко зманіпулювати. Тобто маємо цілу сукупність несприятливих чинників, які можуть призвести до активізації антиукраїнського порядку денного на Заході.

Раніше відбулося повернення Росії до ПАРЄ. Зараз дискутується можливість повернення Росії вже й до «Великої сімки». Логічним продовженням може стати скасування санкцій проти Росії, ну й інші наслідки.

Французька карикатура часів початку російської аґресії

– Що здатен запропонувати Зеленський у відповідь, втілюючи свою зовнішню політику? Пригадується, коли Росія повернулася до ПАРЄ, то він просто відповів: це «заслуга» Порошенка. Така заява Зеленського, мабуть, годиться як для виправдання, але загалом від неї віяло смиренністю.

– Минуло ще занадто мало часу для того, щоб сформувати цілісне уявлення про зовнішню політику Зеленського. Втім, деякі заяви оточення Президента та представників його команди про те, нібито ми спостерігаємо нові підходи у зовнішній політиці, виглядають смішно. Особливо тоді, коли йдеться про ситуацію на Донбасі і про українсько-російські відносини. Абсолютно не погоджуюся з такою оцінкою. Тому що Зеленський насправді діє в рамках тієї ж парадигми, котра була побудована Порошенком. Теперішній Президент іде коридором «мінських домовленостей», постійно повторюючи твердження попередника про безальтернативність «Мінська».

Зеленський, користуючись небувалим рівнем електоральної підтримки, мав шанс запропонувати новий підхід. Але все, що ми бачимо, – це бажання продовжити рух в напрямку «мінських домовленостей». Це величезна небезпека, тому що в «Мінську» закладено міни сповільненої дії, які можуть зруйнувати українську державність.

Ми мусимо усвідомлювати, що Росія вимагає саме безумовного і буквального виконання «мінських домовленостей». А якщо «Мінськ» виконувати буквально, то результатом стане капітуляція України.

«Мінські угоди» не передбачають визнання російської збройної агресії проти України. Вони трактують конфлікт на Донбасі як громадянську війну. «Мінськ» абсолютно виносить за дужки питання Криму. Виконання цих угод призведе до утворення в Україні незалежного від Києва, але контрольованого Москвою анклаву, який дозволить Росії дестабілізувати цілу Україну.

Врешті-решт, «мінські домовленості» не передбачають ніякої матеріальної відповідальності агресора за війну проти України. Збитки, завдані російською агресією та окупацією, вже сьогодні обчислюють десятками мільярдів доларів. Деякі українські та західні експерти стверджують, що ця сума вимірюється навіть сотнями мільярдів.

А от Зеленський замість того, щоб відхреститися від «спадку», який був підставою для серйозної критики попереднього Президента і великою мірою руйнував популярність Порошенка, – продовжує йти в тому ж фарватері. Велика помилка Петра Порошенка в тому, що він не захотів обрати інший підхід.

– Який?

– Усе мало «крутитися» довкола того, що ОРДЛО і Крим однаково окуповані Росією і вона несе повну відповідальність за те, що там відбувається. Ці положення, а не «мінські домовленості», мали бути основою його політики щодо держави-агресора. І саме це мало б бути основою для санкцій. Тільки повернення захоплених територій і відшкодування Україні збитків за війну та окупацію мало би бути умовою припинення війни і досягнення миру. Зеленський зараз міг би взяти за основу цей підхід. Суспільна підтримка дозволяє йому говорити про це із західними лідерами.

– Штука в тому, що Порошенко перетворився зі симпатика «мінських угод» на саботажника. В останні роки «мінський процес» застиг і нікуди не рухався.

До речі, входження Зеленського у президентство багато чим схоже на Порошенкове: він теж декларує бажання припинити війну, він пропонує «мирний план», він так само, як і попередник, вирішив оголосити перемир’я. Але є сумнів: чи дійсно Зеленський зможе зупинитися?

– Ми можемо скільки завгодно вважати Порошенка «саботажником мінських домовленостей» – цілком можливо, що його політика такою і була – але сама зацикленість на «Мінську» свідчила про те, що ми вперлися у глухий кут. Порошенко задовольнився цієї формулою. Можливо, що з метою саботувати та не виконувати – втім, як на мене, це далеко не факт.

Хай там як, ця риторика спричинила до того, що перестали розглядати будь-які альтернативи. «Мінські домовленості» стали основою для глобального дискурсу з вирішення українсько-російської проблеми. Тепер вони сприймаються як загальне благо і як єдино можливий шлях до миру.

Ну ok, припустимо, Порошенко саботував – але тепер це міна сповільненої дії, яка може вибухнути будь-якої миті. Всі зациклилися на тому, що є «мінські домовленості», підписані між Україною і так званими «ДНР» і «ЛНР» (що дозволило спекулювати, що Росія виступає свідком або симпатиком цих подій, але не винуватцем). Зараз маємо ситуацію, коли ці напрацювання, котрі, слава Богу, не вдалося втілити при Порошенку, можуть бути втілені його наступником. Зацікавлені сторони просто використають його недосвідченість і відсутність системного уявлення про події, які відбувалися в Україні впродовж минулих п’яти років.

– А сам Зеленський матиме виправдання.

– Звичайно, у відповідь на будь-яку критику він скаже, що «мінські домовленості» підписав суперпатріотичний Президент Порошенко. «Я виконав те, що підписав Порошенко…». Власне, в цьому я бачу небезпеку.

Якщо ми незабаром станемо свідками міжнародного примусу України до втілення «мінських домовленостей», я вважатиму, що солідарна відповідальність лежить і на Зеленському, і на Порошенку.

Зеленський тримається «Мінська»

– Як ви оцінюєте перші окремі кроки Зеленського в «Мінську»: повернення Кучми, розведення сил біля Станиці Луганської, «хлібне перемир’я»?

До речі, Кучма під час свого першого брифінгу в АП говорив про те, що він хоче нових підходів до «мінських угод». Він казав, що українській владі так не личить: обіцяти – і не виконувати.

– Це був абсолютно антидержавний вчинок з боку Кучми. Він у такий спосіб фактично знімає відповідальність із Росії за невиконання «мінських домовленостей», перекладаючи її на Україну. До речі, схожі заяви пролунали і від Зеленського. На недавньому брифінгу, скликаному після загибелі чотирьох українських морпіхів, Президент сказав, що Україна ніби теж причетна до обстрілів (Прим. Z: На брифінгу 7 серпня Зеленський розповідав про свої переговори з Путіним: «Я кажу, що наших людей вбивають, а мені кажуть, що там є якісь місця, де наші люди стріляють по цивільних людях. Всі говорять, що хочуть миру, але, крім слів, ми маємо рухатись швидкими кроками»).

Повернення Кучми в «мінську групу», «хлібне перемир’я», відбудова моста в Станиці – все це й подається як нові підходи до «врегулювання конфлікту»... Насправді жодного перемир’я нема. Обстріли тривають, наші солдати гинуть, українці потрапляють до російських в’язниць.

Скажу більше: я припускаю, що нас може чекати ще масштабніша ескалація на Донбасі. Росія може піти шляхом примусу Зеленського до миру, розуміючи, що обіцянка припинити війну була центральною у його виборчій риториці. Таким чином, Москва може ще сильніше тиснути на цю точку, усвідомлюючи чутливість Зеленського до цього питання, щоб зробити його ще поступливішим. Існує ризик, що Президент може вдатися до поспішних рішень і неадекватних поступок для того, щоб припинити обстріли. Тому варіант примусу до миру, коли з одного боку спостерігатимемо ескалацію на Донбасі, а з іншого боку – політичний і дипломатичний тиск на молодого українського Президента з боку наших західних партнерів, є досить вірогідним.

– Поки що ми є свідками доволі сприятливого періоду в переговорах між Україною та Росією. Ідуть дуже сильні сигнали, що найближчим часом відбудеться обмін поневоленими.

– Питання обміну заручниками (чи полоненими) залишається одним із найдієвіших інструментів тиску на Україну. Росія виходить із того, що потенціал «обмінного фонду» Путіна – фактично невичерпний. Москва завжди зможе поповнити цей «фонд» для того, щоб «вибити» із України поступки. Ця тактика застосовувалася і щодо Президента Порошенка, а зараз вона застосовуватиметься при Зеленському.

Невипадково, що саме на цій темі «воскрес» Віктор Медведчук, фактично як диспетчер маніпулювання цією проблемою. Незаконно утримувані співвітчизники – це не лише інструмент тиску на Президента України, а й засіб для постійного стресування українського суспільства. Росія прекрасно це розуміє і застосовує цей дуже негуманний, але дієвий інструмент для шантажу України. Козир лежить у руках Медведчука, «Опозиційної платформи – За життя», які пропонуватимуть себе як альтернативний центр вирішення проблемних питань і налагодження стосунків із Росією.

Щодо Зеленського, то ми можемо згадати: Росія вболівала за його перемогу на президентських виборах. Москва була зацікавлена в приході до влади недосвідченого політика, яким можна буде легко маніпулювати, на якого можна буде легко тиснути, з яким можна буде досить просто знайти спільну мову, зважаючи на його світоглядну позицію (яку можна було легко визначити за творчою діяльністю). Так-от, Росія дійсно вболівала за його перемогу, але аж ніяк не за успіхи Президента Зеленського.

Стає дедалі очевиднішим, що російські сили починають усе більше тиснути на Зеленського для того, щоб наголосити на його некомпетентності й слабкості. А паралельно фокус суспільної уваги виводиться на Віктора Медведчука – як на людину, яка може принести обіцяний Зеленським мир. Остаточною метою цієї комбінації може бути прихід до влади проросійського колаборанта. Я прогнозую, що надалі Росія робитиме все для того, щоб маргіналізувати і делегітимізувати Зеленського, аби встановити зв’язки з Україною вже руками відверто проросійських політиків на зразок Медведчука. Однак я впевнений на тисячу відсотків, що сучасна Україна не змириться з очевидним російським колаборантом при владі. Такі плани Москви приречені.

– Сценарій із приниженням Зеленського Росією мав би передбачати, що Президент України раніше чи пізніше переживе прозріння. Якими можуть бути наслідки?

– Поки що за діями Зеленського ми не бачимо, що він усвідомлює реальні загрози. І навіть більше. Щоразу, коли Президент і представники його команди говорять про перегляд політики декомунізації, про зміну мовного законодавства, це теж дає підстави припускати, що Зеленський ще не до кінця усвідомлює реальні причини війни та загрози.

Скільки часу піде на це «прозріння»? Сказати важко… Судячи з заяв окремих західних лідерів і поведінки Москви, найважливіше – не допустити швидкої капітуляції України. Буквально в найближчі тижні чи місяці на Україну розпочнеться шалений тиск – дуже важливо, щоб ми вистояли. Якщо Зеленському вдасться вистояти впродовж найближчих пів року-року, то, будемо сподіватися, з’явиться шанс на зміни у зовнішній політиці. Якщо він справді є самостійною фігурою, якщо він має політичні амбіції, якщо він хоче залишитися Президентом з позитивною репутацію, то пів року-рік йому буде достатньо для того, щоб зрозуміти, що відбувається, хто винен у цій війні, що треба робити для протистояння Росії і як убезпечити Україну від агресії.

Розмовляв Володимир Семків