Вже далї рік буде тому, як став посол Романчук морочити Русинам голову своєю полїтикою. Дійшовши до того переконаня, що лагідним, уміркованим і вирозумілим поступованєм ("прихильно вижидаючим становиском") не зможе нїчого осягнути для Руси, пустив ся він в опозицию (заняв "відпорне становиско") до правительства. Против того ми би врештї нїчого не мали, найби собі посол Романчук вів полїтику опозицийну, коли вже таке єго переконанє. Але-ж бо він захотїв заразом перевести консолїдацию (поєднанє) всїх Русинів. І се, як ми вже нераз казали, дуже гарна річ, коби то о самих лиш Русинів ходило, та лиш сук в тім, що пос. Романчук що иньшого собі думає під народностю рускою, а ми що иньшого. Після думки посла Романчука і редактор "Ґалїчанїна" п. Марков є Русином і то навіть уміркованим елєментом серед Русинів, що аж запрошено єго на з'їзд руских мужів довірія; а ми знов п. Маркова і всїх тих людий, що належать до "Ґалїчанїна" зовсїм не уважаємо за Русинів. Хочуть вони собі бути Москалями, нехай собі здорові будуть, най говорять, нaй пишуть по московски, най собі встаючи й лягаючи вздихають до "єдиної непоборимої матушки" Москви, ми їм в тім не перечимо, але до руских справ їм зась, і най не підшивають ся під імя Русинів, бо Русинами вони не є. Уважати Маркова і єго компанїю за Русинів значить уважати нас Русинів за Липованів з Білокерницї за одно і те саме, але хоть кождий з нас, хто лиш бачив на власні очи якого Липована, знає, що се не правда, то все є такі люди, що завсїди наново набивають руским людям голову такими нїсенїтницями; ба, маємо між Русинами таких людий, що таки доконечно хочуть бути такими Москалями, як ось наші Липовани, а при тім кажуть, що вони Русини, бо походять з руского роду. Коли вони Русини, то міністер Яворский і князї Санґушко, Сапіга і т. д. Русини, бо также походять з руского роду, і Морар-Андриєвич і Калїнеску і Чунтуляк і всї, всї перевертнї, яких у нас завсїгди ще тьма тьменна, также Русини. Не походженє з руского роду рішає, чи хто Русин, чи нї, а те, чим він себе чує, чим він сам хоче бути, чим він дїйсно після свого визнаня і дїланя є.

Так отже посол Романчук не обмежив ся на те, аби поєднати до спільної працї народної самих тілько Русинів (така робота не дуже так була і потрібна, бо справедливі Русини були досить сконсолїдовані), а сягнув і до наших домородних Москалїв; а причина тому така, що серед Pyсинів (послів народовцїв) не находив він підпори для своєї опозицийної полїтики, отже хотячи своїй полїтицї надати більше ваги, покидає він народовцїв, їх ідеали і їх справи на Божу волю, а сам шукає зносин з опозицийними елєментами в Галичинї, такими-ж як раз є москвофіли і радикали (одні і другі з иньших причин). Таким чином сам посол Романчук перший виломлює ся із солїдарности з послами народовцями і замість ще більшої консолїдациї Русинів народовцїв вводить своїм поступованєм цїлковитий розклад між них, а зміцняє силу їх противників. Притім всїм мали, Богу дякувати, Русини ще тілько щастя, що послови Романчукови вело ся доси з єго плянами консолїдациї Русинів з Москвофілами так як тим, що будували вавилоньску вежу. Найсамперед хотїв він, щоб руский і москвофільский клюб в соймі галицкім погодили ся — се не удало ся. Тодї скликає він мужів довірія і хоче, щоб на тім з'їздї "партиї" погодили ся. І се не удало ся. Бо як же огонь і воду з собою погодити?! Другий пізнав би вже з того ясно, що така робота до нїчого, бо не доведе до жадного кінця, хиба лиш ще більше внесе баламуцтва в справу, але пос. Романчук нї! Він все ще не покидає своїх плянів і ось недавно виступив в "Дѣлї" в "Отвертім письмі" в оборонї тої своєї роботи, а властиво своєї "Сізіфової" муки; він все ще не покидає надїї, що єму удасть ся "сконсолїдувати'' нас Русинів з москвофілами.

Ми спершу гадали і не споминати про се письмо посла Романчука, бо нїчого в нїм нового, а ми ту цїлу справу докладно і то нераз вже обговорили; але годї мовчати! Особливо відповідь "Ґалїчанїна" пос. Романчукови досить цїкава, що на ню хочемо звернути увагу, аби всїх тих народовцїв, що разом з послом Романчуком вірять ще в поєднанє Русинів з москвофілами, спаматяти.

Пос. Романчук про свою консолидацию пише так: "Я при укладаню проєкту спільної проґрами, котра мала ще доповнити ся инструкциєю переведеня єї в практицї, дивив ся не так на те, котра партия має в нїй свої засади більше заступлені, як на те що буде найбільше відповідати интересам загалу Русинів і фактичним обставинам, а з другої сторони уважав, щоби проґрама нїкого не насилувала, нїкому не накидувала противних єму пересьвідчень або прямовань. З тих практичних а не з партийних взглядів вийшло, що проґрама єсть вправдї в сущности народовска, але в нїй взято взгляд і на старо-Русинів і на радикалів. Іменно від перших проєкт не жадає, щоб они малоруску народність виразно признали за зовсїм окрему від великорускої, тілько щоби в практицї давали розвивати ся нашому народови самостійно на єго власній основі, а не тягнули єго до обєдиненія. Радикали атакують все точку о вірі; однакож она не вяже особистих пересьвідчень, а змисл єі в сїй проґрамі, як і в моїй деклярациї в соймі 1890 р., єсть такий: Не тикаймо справ релїґійних нашого народу, нехай він лишить ся при своїм status quo та не буде предметом аґітациї в користь чи то латиньства, чи православія. На такі точки обі партиї не тілько можуть згодити ся, бо тим они ще не відрікають ся своїх специяльних засад, але і мусять згодити ся, єсли взагалї о якійсь спільній акциї в рускій коалїциї може бути бесїда, а не має на кождім кроцї один дїлати против другого. Жаданє декотрих народовцїв, щоби стара партия і радикали попросту приймали цїлу проґраму народовцїв і тим способом заключила ся згода, єсть жаданєм нової капітуляциї, якої жадна партия себе шануюча не приймає а до котрої і в сїм случаю ті обі партиї не мають поводу". — Ось цїла мудрість пос. Романчука! Треба ще лиш додати, що пос. Романчук жадає "тїснїйшої і щирійшої звязи лише межи близшими собі елєментами, складаючими однакож весь загал Русинів а з полишенєм на боцї тілько деяких крайностий". Розберім же те все докладнїйше.

Перед усїм в тім представленю річи впадає нам в очи страшна непрактичність рос. Романчука. Він так представляє ся нам як той єнерал, що комендирує армією мов фіґурами на шахівницї, не зважаючи на природні перешкоди, на гори, ріки, дороги, живність і т. д., а все лиш комендирує. Такий єнерал ще нїколи війни не виграв. Загал Русинів се у него немов малі дїти, що пісочком грають ся і з пустого в порожне пересипають. Воно в великій мірі так і є, але хто опираючи ся на тім загалї, хоче переводити свої полїтичні пляни, той будує на піску. Се вже і мужики у нас добре знають, що суспільність руска подїлила ся на Русинів-народовцїв, т. зн. справедливих Русинів, на москвофілів, що лиш руского роду, але не хочуть бути Русинами а Москалями, і на радикалів, котрі хочуть бути лиш просто людьми а не і Русинами. Всяка людина, що у нас сяк так думає і застановляє ся над справами полїтично-народними, пристала або до одних або до других або до третих; велика часть руского народу, так люду як і інтелїґенциї, немає найменьшої сьвідомости справ полїтично-народних і не належить до жадної партиї, і се хиба єсть ті "близші собі елєменти, складаючі весь загал Русинів", на котрих хоче оперти пос. Романчук свою полїтику, і хиба сему "Загалу Русинів" і сим "фактичним обставинам" має найбільше відповідати та єго полїтика. Кого иньшого годї під "тим загалом" розуміти, бо всї більше сьвідомі елєменти рускої суспільности сконсолїдували ся більше або меньше в трох партиях, і саме зачерез те, що засади тих партий, особливо москвофілів і народовцїв, одна другу виключаючи, собі на розріз противні, і ті елєменти не є собі близькі, а дуже, дуже далекі, так що годї і подумати о їх поєднаню. Коли-ж отже пос. Романчук виключаючи тоті дальші собі елєменти, робив свою проґраму з огляду на той несьвідомий загал, на тоті власне тою несьвідомостию близші собі елєменти, то поперше ми не віримо, щоб пос. Романчукови удало ся так таки зараз розбудити "той загал" до полїтичного житя, так щоб на нїм можна оперти якунебудь політичну акцию; "той загал" лишить ся ще довший час неспосібний до всякого полтичного житя; а по друге не була-б се консолїдация руских сил, а лиш витворенє нової партиї.

Мати надїю, щоб теперішні більше сьвідомі і сконсолїдовані, і длятого дальші собі елєменти рускої суспільности "тїснїйше і щирійше з собою звязали ся", не можна, як се вже два рази показало ся, і сам пос. Романчук не вірить в то, щоб теперішні партиї, полишивши свої засади, злили ся в одну; він і сам виключає ніби то скрайні елєменти від консолїдациї — мимоходом сказавши, ті скрайні елєменти се найбільше сьвідомі і найбільше дїяльні члени кождої партиї, котрі нїколи на таку консолїдацию не пристануть; він справедливо каже, що жадна партия, шануюча себе не може відступити від своїх засад, хоть і вимагає, щоб супроти противних пересьвідчень і прямовань бути байдужним, безчинним. Що-ж лишає ся?

Лишає ся ще тота можливість, що від всіх трох руских "партий": від народовцїв, москвофілів і радикалів відорве ся якась часть і пристане на спільну проґраму пос. Романчука (Притім очивидно може бути одних більше, других меньше, і тота більшість певно не залишить скористати з своєї більшости, аби цїлій партиї надати свій характер.) Хто-ж то може відорвати ся? — Очивидно, найслабші елєменти в тих партиях, на котрі і так ті партиї не могли нїколи на певно числити, а котрі звичайно становили лиш кайдани для кождої полїтичної акциї. Самі-ж ті "партиї", як ми вже показали, не перестануть жити, хиба лиш ще більше скріплять ся у своїм нутрі і сконсолїдують ся на підставі тепер ще виразнїйше і яснійше зазначуваних засад. Що-ж з того вийде? — Те, що до трох теперішних "партий" прибуде ще на якийсь час четверта партия, котру би ми позволили собі охрестити вже тепер партиєю руских нїгілїстів, а то длятого, бо вона після думки пос. Романчука повинна бути без всяких зазад, а кождий в нїй буде міг собі мати і визнавати пересьвідченя, які сам схоче, і очивидно не сьміти ме бороти ся за свої засади, лиш буде мусїв сидїти тихо; в однім лиш мають члени тої нової партиї бути згідні, а то: мають займати віпорне становиско супротив правительства. Ось який можливий конець тої грімко проголошеної консолїдациї руских сил! Замість трох партий буде хиба штири, а що найсумнїйше, що дійшли ми вже врештї аж до того, що може у нас повстати партия, котрої засада буде: ширити беззасадничість!

Буде-ж се консолїдация?! Після своєї натури зможе ся нова партия бути або лиш чисто неґативною, або навіть шкідливою розвиткови рускої народности. Бо о що ходить в нашій боротьбі парляментарній? — О справи економічні і о справи народности рускої. В справах економічних і теперішні партиї виступають, можна-б сказати, всі з однаковим завзятєм, і ріжниць між партиями нема майже жадних, не треба-б отже на се творити аж нової партиї. Лишають ся отже справи народности рускої. В тих справах нова партия пос. Романчука не зможе розвинути жадної позитивної акциї, бо при кождій такій акциї наткнуть ся ріжнородні елєменти тої партиї на себе і будуть себе посполу паралїзувати; а в тім разї, коли-б головна сила тої партиї складала ся з москвофілів, на що судячи із слів "Галїчанїна" (інїциятива пос. Романчука найде в цїлім краю (т. зн. у москвофілів) одобренє і піддержана буде всяким "русским патріотом") заносить ся, зможе та партия заняти навіть вороже рускій народности становиско; — становиско, яке в тій справі займає "Ґалїчанїн"; тодї мусїв буде пос. Романчук крутити копіє за всяких паломників, Купчанків і иньших пройдисьвітів, за Книшів, Муринів і т. д., буде мусїв жадати зміни мови і правописи в школах, буде виступати против руских ґімназий і т. д. Правда, пос. Романчук жадає від москвофілів, щоб "в практицї давали розвивати ся нашому народови самостійно на єго власній основі а не тягнули єго до обєдиненія"; але сказавши се по просту в зрозумілій всїм мові, значить: вимагати від москвофілів дійсно, щоб вони вирекли ся своєї обєдинительної роботи, а тим самим і своїх обєдинительних засад і стали "в практицї", т. зн. дїйсно Русинами, стали в "Ґалїчанинї" і у всїх своїх ґазетах писати дїйсно по руски, перестали на своїх зборах говорити по московски і т. д. Теория москвофільска без рівночасного практичного єї переведеня нам зовсїм не страшна, але на саму теорию москвофіли не обмежують ся і не обмежать ся, бо то значило-б підтяти собі самому жили, і тому то "Ґалїчанїн" і відповідає пос. Романчукови, що саме він стоїть на народній основі і не залишить "в практику" переводити своїх теорий, ба, вимагає навіть від пос. Романчука, щоб він того зовсїм таки не жадав, і притім ясно каже, що наша руска народність се лиш польска інтриґа, що вона повстала "тілько з тої пори, коли противники русского народа прийшли до впливу, що се "польскі полїтики змагають до того, щоби на Руси витворити лїтературний і полїтичний сепаратизм", що всї народовцї "стоять на службі польских полїтиків" і т. д., і т. д. Може бути, що і по тій виразній відповіди "Ґалїчанїна" пос. Романчук все ще гадає, що з Марковим і з єго москвофілами згода можлива, бо, мовляв "вони все таки пишуть по руски, хотьби і з кепска", але ми народовцї нїколи не подамо руки людям, що так зневажливо говорять про нашу народність, не подамо руку тим наймитам московским, що за гроші і другі особисті користи вирекли ся свого роду і напосїли ся знищити руску народність! Се наші найбільші вороги, з котрими не згода, але боротьба на житє і смерть! Ми зовсїм не потїшаємо ся тим, так як пос. Романчук, що москвофіли пишуть "з кепска по руски", т. зн. властиво, уживають в письмі тих самих руских букв, що і ми; се вони сьвідомо пишуть з кепска, се-ж їх цїль, не дати усталити ся нашій письменній мові, аби відтак кождий міг горлати, що Русини не мають письменної мови; се є як найбільше ворожий чин супроти рускої мови, і волїли-б вони собі писати по польски, по нїмецки, чисто по московски, нїж мають так каляти лице нашої рідної мови, і ту свою писанину виставляти ще в додатку за руску мову. Ба, не конець на тім. Зогидивши так до непізнаня руску мову, вони закликають науку до суду над нею, і кажуть: най наука рішає, яка мова руска. і чи Русини є. і чи їх нема! Се вже остатна нечесть, на яку лиш можуть здобути ся наші вороги. Ми чейже не трупи, щоб над нами наука рішала, що ми за одні; ми живий нарід, ми самі за себе можемо сказати, що ми за одні, і за нашу народність зумієм постояти. Не злякає нас "Ґалїчанїн" тим, що Москва загадала подавити ся Україною (вона справдї скорше подавить ся, нїж єї проковтне), і що там руска мова не вживає ся в школах, урядах і т. д. І в Австриї перед кількома десятками лїт мала руска мова ті самі права, що тепер в Росиї, а прецїнь часи змінили ся, і нинї всюди вона в поважаню. Так само і Росия слушного часу буде мусїла попустити! А навіть як би нас Русинів мало лишити ся всего на всего лиш тих три мілїони, що під Австриєю, і тоді не покинемо ми рідної мови і будемо єї плекати для духової потреби саме тих трох мілїонів, і все таки будемо горді на то, що ми ще і тодї не найменьший нарід словяньский. Припустім навіть, що сповнило-б ся якимсь чудом горяче бажанє "Ґалїчанїна" і ми опинили-б ся нараз під росийским царем, то і туда внесли-б ми з собою вже стілько інтеллєктуального і морального засобу, що певно остались би Русинами, і хоть там "Сибір непроходимая", то і там були-б ми Русинами.

І тому то против всїх заходів такого "сконсолїдованя", де би другим можна було безкарно доптати ногами те, що нам найсьвятїйше, нашу рідну мову, треба нам виступити як один муж. Що иньшого опозиция, а що иньшого така для нас зневажлива і упокоряюча "консолїдация"! Консолїдуймо ся, єднаймо ся до спільної працї для нашого народу, але самі Русини між собою, а супроти ворогів нашої народности станьмо як один муж! Не позвольмо їм зневажати те, що становить саму істоту нашого народу! Ширім нашу народну ідею, стіймо кріпко при нашім народнім пропорі, а будучність певно наша, а не тих, що кпи собі бють із нашої працї!

Великий жаль маємо проте до пос. Романчука, що саме він, колишній проводир народовцїв, своїм теперішним поступованєм таку велику шкоду наносить народній справі, що всї нас на глум беруть. Побачивши себе майже одиноким в соймовім клюбі народовцїв і в рускім клюбі Ради державної, треба єму було скорше все иньше зробити, нїж лучити ся з ворогами народної справи, з такими нанятими саме на те наймитами як Марков і др. (не було-б нам так дуже і жаль, як би пос. Романчук не знав тих людий докладно, котрим він тепер руку подає, але-ж бо добре він їх знає!), аби поборювати послів народовцїв. І за що? За те, що вони лиш в тім не годять ся з пос. Романчуком, що иньшою дорогою мають повну надїю осягнути для Руси всї єї права, не зрікаючи ся анї одного з них. Все иньше, що пос. Романчук наводить на оправданє свого поступованя як: що нам плекати дають нашу национальнісгь тілько в рамах ідеї державної польскої, а не конституциї австрийскої (а в рамах ідей Маркова, то добре?); що сьвідомий рух, розвій після нашої волі спиняють; що до австрийского правительства Русинам галицким можна дістати ся що йно через польскі ворота, і що тому всякий здобуток национальний нас не тїшить (также причина!!); що хочуть нас зробити повільними, уляглими, немічними, відбирають заборола і твердинї народні, терроризують интелїґенцию, що через і те ширить ся деморалїзация, — все те не має ваги. По коли се все не є пересада, а щира правда, то є се лише наслїдки давної і теперішної нашоі полїтичної немочи, а нїяк не завинили сего теперішні посли народовцї, анї загал народовцїв; противно могли-б ми навести докази на се, що теперішні посли народовцї богато дечого з того вже усунули, і що они всїх своїх сил і свого знаня як найсильнїше докладають, аби всякі кривди руского народу устали; длятого то і не мож всю вину спихати за всї наші лиха на тих народовцїв і аж з завзятими ворогами лучити ся, аби їх поборювати. Зрештою тою задуманою "консолїдациєю" веде нас пос. Романчук дїйсно з дощу під ринву. Заперечуючи право Полякам, мішати ся в наші народні справи, надає він Москвофілам те право — а чи се лїпше? А що до тої глубокої деморалїзациї, що то так страшно тепер на ню нарікає пос. Романчук і другі, то радили-б ми, щоб самі Русини перед усїм не прикладали своїх рук до деморалїзациї народу. І так пр. свого часу вимагало ся цїлком справедливо від Русинів, аби узнавали якийсь авторитет в справах виборчих. В тій цїли завязано центральний виборчий комітет. Чому-ж тепер ті самі, що так дуже на те били, виступають против ухвал виборчого комітету? Чи се не деморалїзация і чи не гірша се деморалїзация ніж та, яку ширить хто иньший?!

На кождий спосіб тяжка се хвиля для народовцїв, але і вона промине, і "експеримент" пос. Романчука з народовцями не удасть ся, бо нїхто не годен знищити народної рускої ідеї, котру саме визнають одні народовцї; остане ся лиш сам жаль...

Але аби серед тої тяжкої хвилї проби для народної ідеї зберечи народні ідеали, аби вийти з того заколоту з побідою, мусять самі народовцї взяти ся до своєї консолїдациї, аби нїхто з народовцїв не ходив самопас, не знаючи, що єму почати, аби ясно знав, які наші цїли, які дороги, щоб нїхто не міг сїяти баламутства між нами.

Але-ж бо скажуть ним: прецїнь "Народна Рада" у Львові одобрила полїтику Романчука, чому-ж другі народовцї виломлюють ся з під тої ухвали, чому не йдуть за Романчуком? — Причина нам ясна. Сей збір народовцїв не відбув ся, як то давнїйше бувало, спокійно і поважно. Зачерез попередущі подїї зійшли ся народовцї на сей збір розгарячені, з упередженєм до своїх найбільше заслужених дїячів, з підозрінями підлоти, віроломства, зради. Річ ясна, що і ухвали такого збору не можуть мати тої ваги, яку повинні мати, особливо коли супроти ухвал збору стоять противні ухвали одного і другого руского клюбу. Ми прикладаєм далеко більше ваги ухвалам руских клюбів, в котрих засїдають прецїнь наші щонайлїпші люди, до котрих ми доси завсїди відносили ся з найбільшою вірою, але не маловажимо также і голосу загалу народовцїв; думаєм лиш, що в тім разї загал народовцїв зовсїм це розібрав і не застановив ся над користями і шкодами опозицийної чи неопозицийної полїтики, а рішала пристрасть. Загалови тому не одно зовсїм не знане, що іменно посли, котрі зносять ся з полїтичними чинниками, добре знають, а чого нераз з тактичних причин годї навіть прилюдно розбирати. Якже-ж тут загал має рішати, не знаючи докладно всїх полїтичних обставин? Треба більше віри супроти своїх людий, не можна зараз підозрівати своїх щирих людий в підлотї, зрадї і т. д. Правда, скажуть: а кому-ж тут вірити, Романчукови, чи другим? Ми міркуємо, що ріжниця в поглядах на наше теперішне положенє невелика; і Романчук і Барвіньский і другі видять і признають, що те положенє незавидне. Питанє лиш, котрою дорогою лїпше з того положеня вийти на чисте. Отту суперечність треба між своїми полагодити, а в завзятю не удавати ся за підпомогою для свого переконаня до завзятих ворогів нашої справи, бо очивидно завзяте родить завзяте. Головно загал народовцїв покликаний як раз до того, щоб до такого розладу не допустити, суперечности в своїм таборі вирівнати, лагодити, а не ще більше заострювати, роз'ярувати. Cегo це стало ся на послїднім зборі "Народної Ради" і через то тілько лиха скоїло ся.

Що-ж тепер народовцям перед усїм робити? — Треба всїми силами старати ся полагодити розлад у власнім таборі, а се удасть ся, коли знов в гору підоймемо сьвітлий та ясний наш народний прапор — під ним всї щирі Русини зберуть ся назад довкола, в імя ідеї народної запанує єдність, а тодї полагодимо мирно всї наші народні справи, тодї покаже ся, що то, що Маркову добре, то нам не лївить. Нїкому чужому не сьміємо позволити морочити нам голову своїми рахунками. Ми Русини, повинні мати єдино свої власні рахунки на умі! Особливо не повинен народовець жаден зважати на голос москвофілів в справах народних, а треба іти своїм розумом. Той заколот, що у нас є, повстав головно зачерез москвофілів. Вони мають свої цїли і для тих своїх цїлий підбехтували вони доти нарід і інтелїґенцию в пригожім їм напрямі, доки не повстав заколот, доки вони з одного боку не затріюмфували по поводу, що пос. Романчук "розкаяв ся", а з другого боку не втїшили ся, що народовцї розбиті! Отже перед усїм обтрясаймо ся із всякого кацапства в наших поглядах на справи народні і в нашім дїланю!

Буковина