Прошенисьмо о умѣщенье слѣдующого выимка зъ листу дня 6/18 Юлїя зъ Перемышля писаного.

Будучи одного разу въ Червню въ Перемышли за своими справунками, оучувємъ въ будный день звукъ звона великого въ нашôй церквѣ. Цѣкавость мене зôбрала зобачити, що то за набоженьство. И чуть бувємъ на площади школьнôй и оувидѣвємъ, ѩкъ школѧри выходѧчи зъ оучилища роздѣлѧлисѧ при дверехъ. Одни ишли до латиньскои кадедры, то погадавємъ собѣ суть запевно Полѧки, а другїи ишли въ праву сторону до церкви кадедральнои... а тото Русины. Длѧ того чимъ борше поспѣшивємъ запытатисѧ студентôвъ, щобы то було за набоженьство — и сказали менѣ, же то є Празникъ шкôлный, або иначе день памѧтный заложенїѧ оучилища Перемыского и зъ тои причины буде ôтправлѧтисѧ Служба Божаѧ. Пришовши до церкви оувидѣвємъ школѧрôвъ по класахъ пороздѣлѧныхъ, одни стоѧли, то певно зъ низшихъ, а другїи сидѣли въ лавкахъ, то були зъ высшихъ клѧсъ ґїмназїѧльныхъ. За ними стоѧвъ молодий свѧщенникъ, то бувъ, ѩкъ сѧ довѣдавємъ, Г. катехета. Службу Божую ôтправлѧлъ оденъ зъ Всеч. Крилошанôвъ Перемыскихъ, а прочїи Всеч. Члены Капїтулы сидѣли въ крилосахъ. Хоръ спѣвакôвъ заведенїѧ приснопамѧтного Єпископа Снѣгурского спѣвавъ складно; не було безъ того, щобы и молодцѣ школьнїи не були въ тôмъ хорѣ , бо то ôтъ давна оуже хоръ по найбôльшôй части изъ нихъ складавъ сѧ. Була то Служка Божа благодарственна, ѩкъ зъ єктенїй и євангелїѧ дôзнавємъ сѧ. Особлившоє, що на мене враженье здѣлало, була пѣснь „Слава во вышныхъ Богу“ возставшими молодцѧми шкôльными єдноголосно ôтспѣвана. Бо ледво що ôтчиталасѧ молитва благодарственна по заамвонной, заразъ всѣ воскликли: „Слава во вышныхъ Богу и на земли миръ во человѣцѣхъ благоволенїє.“ Тїи слова пѣсни изъ оустъ молодцѣвъ взрушили мене не мало, такъ, же и ѩ получаючи сѧ съ ними мимовôльно мусѣвємъ спѣвати. Нагадавъ бо ѩ собѣ перешлый рôкъ, ѩкъ то молодь зведена безвѣрными ворохобниками, по оулицѧхъ выкриковала слова ненависти ко инноплеменникамъ, и навѣть свôй власный рôдъ безбожно ганьбила, а вправлѧючисѧ въ оружїю цѣлому свѣтови вôйну выдавала — а нынѣ наши русскїи дѣти, тїи цвѣти народа нашого всѣ єдиноголосно пѣснь спокою спѣваютъ и славу голосѧщи Богу желаютъ мира на земли и ѩкбы годили (мирили) народы повасненїи кажутъ „во человѣцѣхъ благоволенїе.“ И такъ заохоченый тыми любыми выразами спокою спѣвавємъ зъ цѣлого сердцѧ — ажъ мене слова пѣсни, котру и молодь не безъ взрушенїѧ спѣвала , слова мовлю! „Гдѣ къ тебѣ прибѣгощъ, научи мѧ творити волю твою, ѩко Ты єси Богъ той Ѩко оу Тебе єсть источникъ живота: во свѣтѣ твоємъ оузримъ свѣтъ“ до слезъ пронѧли и духъ ми заперли, такъ, що не могучи спѣвати въ кутъ оуступивємъ щобы слезы льючїи сѧ менѣ по лици обтерти. Видѧчи бо молодь а межи ними зъ молодшихъ клѧсъ єще дѣти спѣвати слова выражаюшїи намѣренїє, въ ѩкôмъ пришли до церкви, до дому и престола Божого, щобы Госп. Богъ ихъ просвѣтивъ и научивъ волю свою творити, ихъ котрїи глѧдаютъ свѣтла, оу Того, що єсть источникомъ правдивой жизни, и благаютъ , щобы тôлько черезъ свѣтло науки єго могли оузрѣти свѣтло, могли просвѣтитисѧ правдиво. Що за взнесена мысль, що за прекрасна пѣснь длѧ молоди образующои сѧ. По сконченôмъ набоженьствѣ пôйшовємъ за своими справами, а маючи ихъ много ôтѣхавємъ домôвъ, и заклопотавши собѣ голову тыми а потому овобѧзками парафїѧльными, не мавємъ вôльного часу тїи мои чувства, Вамъ, Честный Друже, описати — булибы помало може и выгасли при щодневныхъ старанѧхъ господарскихъ, кобы була знову не надала менѣсь способность ихъ ôтновити. Приѣхавши бо знову до Перемишлѧ трафивємъ щастливо на набоженьство подобное первому. А довѣдавшисѧ ôтъ знакомыхъ менѣ студентôвъ, же завтра зачинаютсѧ єксамина и ретористи просили Г. Катехету о Службу Божую о призванїе помощи св. Духа, вставємъ на другїй день раненько и пôйшовємъ за моими интересами, щобы посправлѧвши тїи мôгємъ бути о семôмъ часѣ на набоженьствѣ. А коли оуже зближаласѧ высше означена хвилѧ пришовємъ до церкви а ставши собѣ въ кутику ждавємъ Службы Божои. И заразъ на голосъ звôнка кадедрального сталисѧ сходити студенты и гнетъ була и повна церковъ. Прибули єще до того и нормалнїи клѧсы со своими учителѧми — и очѣковали всѣ тихонько Службы Божои. Въ такôй свѧтôй тишинѣ давъ сѧ чути голосъ звôнка заповѣдающого початокъ св. Литургїи и брѧскъ кадильницѣ, и заразъ поприкланѧла всѧ молодь колѣна и съ чувствомъ приспѣвала пѣснь: „Царю небесний.“ Потому цѣлу службу Божую на всѣ єктенїѧ отповѣдаючи сами съ наводѧщим ихъ питомцѧми Семинарїи пречудно ôтслужили. Тутъ знову щось длѧ мене нового, неслыханого. Нигде бо не чувємъ по селахъ, щобы люди всѣ спѣвали, не маютъ бо такого просвѣщенїѧ, въ мѣстахъ заступаютъ ихъ штучнїи хоры, а ту всѧ молодь дость численна, бо на око выдавало сѧ менѣ ихъ бôльше ѩкъ 200 — такоє мовлю число оучути єдиноголосно молодыми, чистыми голосами славу Богу спѣвати, то менѣ сѧ въ житю моємъ не придало. Длѧ того занѧтый ихъ набожностно спѣвавємъ вразъ съ ними. И такъ нынѣ молодцѣвъ прикладъ до набоженьства мене восхитивъ. Оуважавємъ, же они тымъ набоженьствомъ були дуже занѧтыми и за честь собѣ мали, бути причастниками такъ великои офѣры, Посланїє бо Апостольскоє и Симболь Вѣры двохъ отчитало оученникôвъ ґїмназїѧльнихъ, хотѧйємъ въ крилосахъ сидѧщихъ Алюмнôвъ бачивъ. Але що мене знову ажъ до слезъ взрушило то була пѣснь: „Да испольнѧтсѧ оуста наши и пр.“ особливо, же ѩкїйсь тоненькїй, дѣтинный голосъ меже иншими ôтличавсѧ, а надôвсе слова пѣсни тоижь: „и насъ Боже соблюди во твоєй свѧтыни всѧ дни поучатисѧ въ правдѣ твоєй“ благаючимъ голосомъ отспѣванїи, ѩквы особливо о тоє молилисѧ, щобы Госп. Богъ ихъ невиннїи сердцѧ заховавъ въ свѧтости, и щобы обучаючисѧ въ школѣ по всѧ дни поучалисѧ въ правдѣ (справедливости) Божôй и що день въ ней взрастали. Ту нагадавємъ собѣ: „Изъ оустъ младенецъ сущихъ совершалъ єси хвалу.“ — Многолѣтствїе найѧсн. Монарсѣ закôнчило тоє такъ чудноє , въ тыхъ часахъ незвычайноє набоженьство. Жаль ми було що такъ борзо закôнчилосѧ, а хотѧй цѣлу годину тривало, выдавало менѣ сѧ лише коротеньковъ хвильковъ. А коли сѧ всѣ розôйшли поспѣшивємъ до моєй свѣтлицѣ въ гостинницю, а взѧвши паперъ и перо списую Вамъ, Честный Друже, тоє, щоби знову взрушенье чувствъ моихъ не загладили и не знищили щодневнїи прикрїи житѧ справы и пр.   

Г. Т.

[Зоря Галицка, дня 3/15 серпня 1849, ч.65, с.388—390]