До мого рідного Орявчика більше не йде пряма маршрутка зі Львова, кінець епохи бідності. І вроді для інших це може бути щось незначне, але ж вона мала таку історію, вона сама була історією, бо навіть на її станцію та годину відправлення іноді було годі втрафити.

Маршрут Львів-Завадка йшов тричі на добу: зрання о 7-ій, перед полуднем об 11-ій, пополудні о 17-ій. Ще до революції він відправлявся з Головного вокзалу, потім – з Привокзального, пізніше – з маршала Рибалки, вкінці – з Стрийського автовокзалу, щоб потім перенестись на вокзал у Стрию, а звідти зникнути в небуття його окружної. Коли я вперше їхала тим маршрутом, проїзд коштував 30 з копійками гривень, востаннє – майже 100, точна ціна залежала від водія, бо міг і відняти 5 гривень, а міг і додати. Три з половиною години в задусі – влітку та стільки ж в холоді – взимку, 20 хвилин зупинка в Стрию, а потім стільки ж у Скольому. Біля водія все були образочки і невибагливий плакат котроїсь зірки української естради, по радіо чи магнітофоні незмінні коломийки. Впродовж усієї поїздки підсідали втомлені чоловіки, від яких пахло одеколоном “Смерека”, дешевим пивом і які все голосно жартували; в Скольому завше було багато жінок із великими клунками, від них пахло коров’ячим молоком, але вони все одно носили золоті кульчики, медальйони Матінки Божої і перстені-вервечки. Вони всі однаково чемно хрестились біля кожної церкви, каплички чи просто хреста. Завше був хтось, хто знав іншого: вуйки, цьотки, похресники, куми, шварґри й братові – всі пов’язані одною дорогою Стрий-Сколе-Козьова, а далі вже як Бог пошле. Вони все радо ділились своїми хворобами й бідами, вони все знали як їх лікувати, вони все знали, шо коли вкусе гадюка, не тре їхати в лікарню, а ліпше йти до знахарки. Ще вони точно знали: коли впаде дощ, коли буде перший сніг, коли ліпше садити цибульку і кріп, до якого священика ліпше йти на Службу Божу, розклад всіх тих Служб Божих у церкві кожного села, в яке свято не можна робити і коли прийде кінець Світу. Вони завше щиро сміялись і сварились, вони завше щиро казали: “Слава Ісусу Христу”. І та дорога поміж старими хатинками, які все ще рихтують перед каждим великим святом, вимальовують брами і висаджують квіти попри пліт, незрівнянна ні з чим. 14 років їздила нею і все помічала щось нове, тільки висохле дерево перед поворотом на Тустань лишалось незмінним.

Три з половиною години особливого стану споглядання, вслуховування, вдивляння в ландшафти, заглядання на подвір’я, наздоганяння фір і переганяння часу. Три з половиною години незручності, після якої виходиш, ніби очищеною простотою, без жодного патосу, жодного зверхнього ставлення, жодної думки “фу, селюки”. Бо три з половиною години серед людей, які не знають, що таке криза інтелектуалів, політика ідентичності, гендерні стереотипи, політкоректність і толерантність. Вони жиють в своєму просторі инакших дискурсів, які, попри зовнішню простоту мають складну систему правил і поведінки, що тримають цей малесенький світ вкупці. Завдяки тим правилам, які мудровані зі столиці назвуть упередженнями, провінційністю чи відсталістю, їхній світ функціонує краще, ніж наш. Вони точно знають, що робити, коли стається біда, вони точно знають як радіти добрій звістці, вони точно знають, що робити в суботу і неділю, в них немає “вигорання”, хоч фізично працюють значно більше, в них нема потреби кидати все і їхати в Індію шукати просвітлення. Вони свідомі свого місця в світі, вони вміють співіснувати із самими собою. В них нема депресії, екзистенційної кризи, їм не треба займатися сексом з усіма підряд, щоби щось там дослідити і щось собі довести, їм не треба знимкувати свою їжу в інстаграм, щоб бути ситими, їм не треба check-in в церкві, щоб бути духовними. Я буду сумувати за можливістю їхати з ними в одній брудній і поламаній маршрутці три з половиною години поспіль.

Тим не менш, з пересадками зі Львова до Орявчика все ще можна добратись. Якщо в першу половину села, то з сусідньої Козьови взагалі можна дійти пішки, хоча й до кінця за годину теж дочалапаєш. Але чи тепер воно того варте?

Сусід мене підбирає автом з тої ж таки Козьови, питає: “Чо так довго не приїздила?”, відповідаю: “А як тут з тими дітисками? Далі так шумно?”, а він: “Йой, та нема вже з тим ради, але приїздив один зі Львова, казав, що на наступний рік розбереться з тими таборами”.

А табори, хоч і не концентраційні, все ж продовжують діяти на нерви не згірше, ніж коменданти Дахау своїм в’язням. Однак в них трохи змінена система, бо доводять до сказу не своїх ув’язнених, а всіх навкруги. Їм все ще здається, що гірський відпочинок – це гучне вмикання музики о 7-ій ранку і проведення зарядки через гучномовець чи то мікрофон (хоча, здається, якщо не в Дахау, то в колонії Дігнідад таке точно було). Замість табірних блоків у них щось на кшталт куренів з назвами відомих готелів Hilton, 4 seasons, Rixos (цікаво чи вони тепер там бавились в ігри-симулятори на кшталт зібрання “Слуги народу”) тощо, які в мене завше викликають питання: це ще якийсь прояв комплексу меншовартості чи просто діти пізнього капіталізму не можуть інакше спати? І ще мені цікаво, чого ті діти не співають пісні напам’ять, а мусять їх слухати тільки через гігантські колонки? Бо хіба ж не в тому смак, особливо в горах, не стидаючись нікого, взяти гітару, витягнути співаник, сісти коло вогню чи просто піднімаючись на гору, співати улюблені пісні? Я свідома того, що не всі діти будуть знають Пікардійську Терцію і Плач Єремії, але ж тих своїх Imagine Dragons могли би бодай щось одне вивчити, перший куплет і приспів? І мені цікаво, чи взагалі вони бодай щось знають напам’ять, не конче Отченаш чи Чубая, а бодай дописи якісь улюблених блоґерів чи щось таке. І ще мені цікаво, для чого вони їздять так далеко в ці табори в Карпатах, бо ж не для того, щоб пізнати нову культуру і відпочити від асфальтованого міста, шум якого вони так старанно відтворюють тут. І точно, щоб не відпочити від комп’ютерів і телефонів, бо я бачила, що вони ходять весь час з мобілками. Що їм сниться вночі? Відео-звернення Зеленського, Billie Eilish, 3-ій сезон серіалу “Школа”? Чи знають вони, що зараз Персеїди, і вночі треба вилазити у вікна і загадувати бажання? Чи розуміють вони жарти 95-ого кварталу? Чи знають вони, що скоро Форум Видавців? Вчора по телевізору побачила рекламу: “Теорема Піфагора тобі точно не знадобиться в житті, а от ноутбук – завжди!” (дай Бог пам’яті чи правильно пригадала закінчення з ноутбуком), так от, чи важливіший тим дітям ноутбук, чи Піфагор? Чи знають звідки той Піфагор родом? Чи думають вони про нього, коли їдять грецький салат?

Я плекаю ненависть до табору, в якому живуть ті діти, тому так хочу їх зрозуміти, але вони таки лишаються незбагненною загадкою. За кого голосували їхні батьки, чи пов’язано це з тим, що вони чхати хотіли на права інших? Чи вони усвідомлюють те, що своєю невихованістю породжують нетерпимість? Чи розуміють, що через них російськомовних знов хочеться називати бидлом? Що їм говорять батьки, коли ті повертаються додому?  А, може, з ними батьки взагалі не говорять?

І ще стільки питань, але замість того, аби про все в них розпитати, я сиджу на терасі, слухаю їхнього коменданта (чи хто там в них), який щось кричить російською і думаю, коли знов випаде дощ, щоб вони не змогли товктись на вулиці?

Бо більше нема ні тої маршрутки, яку я так любила, ні того села, в якому все було так спокійно. Я вже не маю надії, що з тими дітьми і їхніми комендантами хтось розбереться. Для мене вони вже врослись у цей літній ландшафт, як ті борщівники, завезені ще за Радянського Союзу. Вони дратують, їх остерігаєшся, але згодом перестаєш на них звертати увагу. Мені вже навіть не йдеться про те, звідки вони, бо маю більше питання до нас самих. Коли ми стали такими безхребетними? Коли ми теж стали тими, за яких щось вирішить дядько з міста? Коли ми вирішили, що простіше перечекати? Коли нам стало зручніше тишком-нишком ненавидіти і обзивати за спиною, замість того, щоб вголос крикнути “Нам так не подобається!”? Вигода від туризму породила лицемірство чи ми просто таки більше любимо нарікати на русскій мір, попиваючи кавусю в австрійських квартирах? Може, нам так і треба? Semper fidelis, семпер гівняліс. Втрачати власну землю – це те, що ми вміємо найкраще. 

Якщо так, то наша епоха скінчилась, пора ділитись територіями, історію потім легко перепишуть. І всі так само легко повірять в байки на кшталт “та тут і так були раніше тільки поляки і німці, то не їхня земля”. І ніхто не спитає “А чиї ж то тоді дерев’яні церковці?”