У Нарві естонців лише 3,9%, решта росіяни і російськомовні, натомість у Донецькій і Луганській областях українців, відповідно, 56,9% і 58%, тобто майже в 15 разів (!) більше, аніж естонців у Нарві. Але у Нарві ніхто навіть і близько не мріє про якусь Нарвську народну республіку. З якого б це дива? Тим більше, що нагінки на росіян у Балтії не бутафорські, як в Україні, а цілком реальні і дієві, про що неодноразово їм, балтійцям, тицяв носом Євросоюз. Представники місцевого русского міра жаліються, що там вони «третина не громадяни», бо не знають естонської чи латиської, дев’яностолітні дідусі-енкаведисти сидять у в’язницях і т. п. Уявляєте, який би був в Україні сморід, якщо б такого дідуся-вєтєрана за злочини проти людяності посадили до цюпи? А в них це нормально, хоча там росіян вдвічі більше, аніж в Україні. Чому ж багатостраждальні росіяни Балтії навіть не мріють звільнитися від влади «фашистів»? А тому, що у «фашистів» зарплати і пенсії вдвічі більші, ніж у рідній Росії, і життя набагато культурніше і цивілізованіше. Ось і все, інших варіантів немає.
Хто б сумнівався у тому, що якби 2014 року зарплати і пенсії в Донецькій і Луганській областях разом із Кримом були вдвічі більші, аніж в Росії, ніхто б від «кровожерливих бандеро-фашистів» не тікав, а трималися б їх, як воша кожуха. Не знаю, чому ніхто навіть жодним натяком не згадує про те, що основною причиною втрати Україною територій і людей була російська матеріальна «замануха». У заможній українській державі і донеччани, і кримці всі як один стали б на захист своєї Батьківщини, і жоден ватник не посмів би навіть вимахувати якимось триколором. Але сталося інакше: зрештою кримці таки досягнули омріяних зарплат і пенсій – але мешканці ордлівщини, на жаль, залишилися у дурнях.
Річ у тім, що більшість народу завжди аполітична, такі питання, в якій країні жити чи яку ідеологію сповідувати, не є для цієї більшості головними. Для них найголовніше – це матеріально добре жити. Щоправда, галицькі українці завше складали у цьому правилі виняток, але й серед них є красномовні винятки. Один мій знайомий із типової української галицької родини, де дідусі і бабці були репресовані й вислані «на білі ведмеді», поряд із прокльонами москалів все частіше (я це від нього чув принаймні тричі) починає видавати такі меседжі:
– Я за совєтів працював інженером на 125-му заводі, мав велику зарплату, «Жигуля», жив як людина, а цей пі***ас Горбачов розвалив таку країну.
– Ти що, чувак, на старості років поїхав мозгами? – кажу я йому.
– Ніфіга я не поїхав, а за Януковича я мав пенсію триста п’ятдесят долярів, а зараз маю сто п’ятнадцять, цей пі***ас Порошенко за п’ять років вкрав у мене чотирнадцять тисяч долярів. Знаєш, що за ці бабки можна купити?
Я його намагаюсь привести до тями, врешті він каже:
– Так, москалі пі***аси, але ж ти бачиш, як я збіднів.
Інший мій знайомий, теж галицький українець зі Львова, вже років із двадцять живе у штаті Небраска. Напередодні президентських виборів у США 2016 року я намагався йому втовкмачити, що Трамп – це агент Путіна, а він мені:
– А ти хіба не знаєш, шо українська діяспора завше голосує за республіканців? Нам не дуже до вподоби обамівсько-клінтонівський гнилий демократичний лібералізм.
– Так вони ж голосують за республіканців, бо ті завжди відстоювали українські інтереси, а цей Трамп – агент Кремля.
Минуло два місяці по виборах. Я йому знову про українські інтереси в діяльності Трампа, а він зовсім про інше:
– А ти знаєш, у штаті Небраска гальон бензини потаньшав на 18 відсотків, і робочих місць побільшало, і тих чиканосів поменшало. Це реальна діяльність Трампа, недарма ми за нього голосували.
І ось це «гальон бензини потаньшав на 18 відсотків» він вимовляв з таким піднесенням і натхненням, немов би говорив про те, що Україна перемогла Росію, а українські війська дійшли до Тихого океану.
Кажуть, що гарно жити не заборониш. Гарно й багато жити хоче більшість, переважна більшість – лише незначна меншість, активна частина громадянського суспільства, жертвує матеріальними благами, здоров’ям, а то й самим життям заради високих ідеалів. Але більшість приймає ідеали за принципом "куди вітер подує і що мені з того буде".
Деколи в історії народ погоджується віддати своє вічне первородство за матеріальне сочевичне вариво сьогодення. Так сталося з Німеччиною 1930-х років. Після важкої економічної депресії 1932–1933 років завдяки політиці Гітлера і його уряду економіка країни рвонула вперед небаченими досі темпами. ВВП до кінця 1930-х зріс у рази, зникло безробіття, шаленими темпами будувалися промислові підприємства, автобани, вироблялися «народні автомобілі», найпередовіші в Європі технології створювали справжні дива. Німці, осліплені своїм матеріальним благополуччям, неначе не помічали, що відбувалося знищення унтерменшів – євреїв, ромів, комуністів, всіх тих, кого вважали ворогами юберменшів. Німецький народ зробив ставку на матеріальне благополуччя, нехтуючи загальнолюдськими цінностями, і це, зрештою, був провальний вибір, бо за декілька років усе це матеріальне благополуччя було дощенту знищене англійською і американською авіацією і радянськими військами, а загинуло до дванадцяти мільйонів юберменшів. Німеччина втратила третину своєї території.
Але найстрашнішим було те, про що занотував Станіслав Лем зі слів німецького лікаря і графа, «віруючої людини», про безчинства російського кодла, яке крокувало переможеною Німеччиною: «Отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи й нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності… вони обсирали все – салони, шпитальні зали… срали на книжки, килими, вівтарі… ґвалтували й вбивали… вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали…»
Зрештою, людині не можна дорікати за прихильність до матеріального достатку – окрім тих випадків, коли ця прихильність протирічить загальнолюдським цінностям. Те, що росіяни в Балтії терплять «знущання фашистів-чухонців» лише заради свого власного добробуту, річ позитивна, бо вона обмежує терени функціонування людиноненависницького русскава міра. Але немає жодного сумніву, якби у Нарві зарплати і пенсії були вдвічі менші, аніж у Пскові, жоден п’ятий пункт Статуту НАТО, навіть сотні таких пунктів, не допомогли б втримати територіальну цілісність Естонії.
Згадаймо також і референдум про незалежність України 1991 року. Донбас – понад 80% "за" (!). Що писалося і говорилося тоді щодня перед референдумом? Україна – сьома у світі держава за розміром ВВП (цю бздуру донині повторюють навіть і деякі проукраїнські політики). Ось відділимось від СРСР, не будемо платити грабіжницьких податків до союзного бюджету – одразу за рівнем життя опинимось десь між Канадою та Італією. У нас і чорноземи, й золоті пшеничні поля, і донецьке вугілля, і криворізька сталь, не те, що та бідота – лапотна Росія! Якби тодішні поціновувачі заможної і процвітаючої хлібно-сально-ковбасної України могли зазирнути на 28 років наперед, не треба навіть і ворожити, якими були б результати референдуму про незалежність 1991 року.
Тому українським політикам треба втямити, що матеріальний чинник для більшості людей є головним, і що якщо не буде реального поліпшення добробуту українців, то навряд чи можна буде сподіватися в майбутньому на, м’яко кажучи, якісь позитивні сценарії розвитку української держави. Бо такою є людська природа, і тут нічого не поробиш.