Між Прагою і Бердянськом

У рамках Місяця авторських читань у Львові відбулася зустріч з чеською письменницею та перекладачкою Терезою Семотамовою.

 

Публіцистка, авторка радіоп’єс, Тереза написала дві прози: «Почонг, або Про каторгу людського існування» (з Ї. Вітком, 2015) та «У шафі» (2018). Народилась 1983 року у місті Босковіце, вивчала сценаристику і драматургію в Брно. За словами членів журі премії «Magnesie Literа», її новинка «виражає прозірливість, через яку сприймає своє життя», «відмовляється від стереотипів родинних і робочих успіхів» і «саркастично розкриває поверховість і штучність». Головна героїня «У шафі» повертається з Німеччини в Чехію, але не має там місця, не знає, де їй жити, і тому живе у шафі. Оповідь ведеться від першої особи. Роман одразу охрестили «голосом покоління теперішніх тридцятирічних».

Модерувала розмову з гостею Ірина Забіяка, розшифрувала відеозапис та відібрала найцікавіше зі сказаного Юліана Лесняк.

 

Здається, кажуть, що цей роман я писала про тридцятип’ятирічних, але насправді я писала його про себе. Тобто коли я пишу, або коли будь-який автор пише, він не пише про своє покоління, про свою ґенерацію, а пише про себе.

 

Я відчуваю відповідальність щодо себе, а також щодо людей, про яких ідеться в цій книжці, героїв цього твору, але сказати, що я відчуваю відповідальність перед всім світом, я не можу. Мені завжди здавалося, що в мене погана інтуїція, і що мене інтуїція кудись не туди веде, що мене недостатньо, щоб щось створити, але врешті, як на мене, ця книжка – це найбільше досягнення моєї інтуїції, найбільше досягнення, на яке вона була здатна до теперішнього моменту.

 

Мені здається, що говорити про всесвіт не можна, не кажучи про індивідуума, про якусь особистість, оскільки ця особистість і розповідає якусь частинку про всесвіт, великий і загальний.

 

Автор як інститут виник досить недавно, це продукт нашого останнього часу, це навіть така концепція останнього сторіччя. Власне, тепер він є таким важливим; я вирішую питання цього зв’язку індивідуального і колективного так: жодне індивідуальне існувати без колективного не може, так що коли нам, нашому еґо здається, що воно існує поза колективним, це насправді не так.

 

Героїня «У шафі» кілька разів намагається сказати, навіть одного разу говорить, що вона живе у шафі, але людина, якій вона це говорить, думає, що це один із районів міста Брно, і не розуміє всієї глибини ситуації. Мені здається, що це такий тип людини, якій взагалі важко звернутися по допомогу, і, крім того, вона, напевно, сама не усвідомлює, наскільки це серйозна ситуація, і що їй ця допомога потрібна.

 

Не існує інструкції, як подолати самотність. Я не хочу повністю розкривати суть роману, але одна із його ліній – це стосунки із сестрою героїні, які, з одного боку, дуже товариські, близькі, а, з іншого боку, не аж такі близькі. І, можливо, моя інструкція звучала б так: треба розібратися з найближчою родиною, з тими людьми, з якими ви пов’язані, навіть якщо це іноді дивні люди для вас. Якщо ви вирішите ці найближчі для вас стосунки гармоніювати, то потім, можливо, вдасться розібратися і з іншими стосунками навколо вас. Я не хочу сказати, що в мене погана сестра, ми просто дуже різні, а в цій книзі ця різниця ще більш поглиблена і, таким чином, ця історія була і для мене таким особистим способом отримати катарсис.

 

В мене вже був готовий рукопис і мені треба було почати його редагувати, але в Празі кожного разу, коли я відкривала цей рукопис, я починала або плакати, або сердитися. Тому я звернулася до Ірини [Ірини Забіяки – Ю.Л.], і вона мені сказала, що потрібно поїхати кудись дуже далеко і запропонувала мені Бердянськ. І так я опинилася в Бердянську. У цій книжці трохи фігурує Бердянськ, але ніхто цього не відчує. В Бердянську я жила в маленькій квартирі, а в сусідів був кіт, якого звали Малик. Він завжди до мене приходив, ми з ним співіснували разом, і цей кіт став прототипом кота Мео, про якого читаємо в романі, який живе у в’єтнамця. І також у Бердянську я захворіла, мене дуже боліло горло, і це є наприкінці роману – хворе горло героїні; все так пов’язане між собою. Реальність і книга переходять одна в одну. У Бердянську я вела такий спосіб життя, що просто читала, писала і ходила на пляж – і більше нічого не бачила і не помічала.

 

І письмо, і переклад є легкими і складними водночас. Як перекладачка я є таким собі рабом автора, я нічого не додаю, я просто служу авторові. При цьому можна вивчити краще мову, як свою, чеську, так і німецьку, а також вивчити щось, дізнатися щось про літературу, про те, як створити якийсь більший цілісний текст. Як письменниця я малопродуктивна, я мало пишу. Для того, щоб почати щось писати, мені треба створити для себе такі собі мікротеатри, тобто вдавати, що я варю багато чаю, що ходжу по квартирі, тобто що я не пишу насправді. Часу на писання я витрачаю мало, але з цим автор мусить змиритися.

 

Зреферувала Юліана Лесняк.

Фото: Анастасія Іванова.

12.08.2019