В тяжкій годині українського народа, в хвилі коли рішається його судьба, коли він оточений з усіх сторін ворогами, останками сил бореться зa свою державну самостійність, не маючи ні відкого помочі, — стаємо і ми отце в ряди його борців.

 

Воєнні відносини зложилися так, що нашу нелегку роботу розпочинаємо не серед своїх на рідній землі, але далеко на чужині.

 

Страшна хуртовина іде від довшою часy на українські землі із півночі  та з заходу і хоче заморозити молоду і ще нерозвинену, а всім нам дуже дорогу ростину — нашу самостійну українську державу.

 

Недовгій ще вік Української Народньої Республіка, та історія її вже вельми богата. Зродилася вона на руїнах тюрми народів, московського царату і на звалищах дряхлої австро-угорської монархії., в обстанові незвичайній, революційній. І там над Дніпром в золотоверхім Києві, матері наших городів, і тут у Львові, давній столиці могучої української держави Данила і Льва, підйом української національно-політичної думки був почином великого діла, державного воскресення українського народа.

 

Та не судилося нам спокїйно класти основи і вести дальшу будову. Наші історичні вороги — Москалі і Ляхи кинулися на нас оружно з наміром припинити нам нашу будову, і збуривши в цілости все досі нами збудоване, загарбати нашу площу тільки для себе та унеможливити нам і на будуче будову державного даху над нашою головою.

 

Poзгopілaся московсько-українська і польсько-українська війна. Не виповідав її український народ, не бере він за неї ніякої відвічальности.

 

Совітська Московщина показалася на практиці не гіршою грабіжницею чужих областей та підбивання других народів під московську власть, як це робили царі самодержці. Під вивіскою пановання пролєтаріята ватажки московських більшовиків хотіли привернути назад Московщині области немосковських народів, що вже зажили своїм самостійним державним життям. Творення немосковських радянських республік — між ними і української — було тільки блахманом, щоби тим лекше було можна відзискати утрачені землі. під видом боротьби з протиреволюційними чинниками, на які новочасний більшовицький царь Лєнін узнав всі національні організаціі без розбору — навіть чисто культурні — набігши отце в друге українські землі, стараються замазати і знищити все, що нагадує нашу народню окремішність. Були навіть закази друку українського слова і вживання yкpаїнської мови.

 

Цей набіг узброєних московських рот зруйнував нам наше державне будівництво і захопивши важнійші  осередки нашої даржави, пострахом і силою кулеметів держиться єще  досі на значній области східно-українських земель. Українські маси — себто селянство — не держали з більшовицьким рухом, пpоти якому ідуть отце в ріжних місцях України народні повстання; треба тільки міцної руки ними покерувати і згуртувати, чим положиться кінець панованню наїздників.

 

Маємо тепер і другий московський набіг на українську землю. Давні царські прислужники і їх приятелі, одержавши чинну підмогу від держав антанти, з окрема Франції і Анґліі, виступили з оружним пляном повалення більшевиків і віднови Росіі в давних її границях — тільки без Польщі і Фінляндіі. Переведення діла взяли на себе бувший царський адмірал Колчак і бувшої царський ґенерал Денікін, перший від Ураля, другий від Дону. Війська Денікіна вступили на українську землю і заняли вже значну її частину. Тепер як раз іде там люта боротьба ніж московськими добровольцями і московськими більшевиками. На щастя, українське селянство не глядить байдужно на набіг червоних і чорних Москвичів і повстає проти одним і другим. Ціла давня російська Україна горить нині народним повстанням проти чужинецькому панованню і маємо надію, що розірве накидувані її чужі кайдани.

 

На західні українські области пре знова другий наш історичний противник — Поляки. Коли розвалилася стара Австро-Угорщина і як на її звалищах утворено українську державність на українських етноґрафічних областях в формі Західно-української Народньої Республіки, що в дни 3 січня ц. р. злучилася з своїм матірним пнем — Надніпрянською Україною, повстали проти цему Поляки і оружною силою старалися прилучити ці землі до Польщі. Поміч знайшли в антанті. Франція власним коштом зорґанізувала у себе значну армію з польських полонених і добровольців, і умундуровавши її та узброївши, кинула її в бій проти нам. Італія доставила до цеї ціли гармат і муніціі, Сполучені Держави поживи для польських міст і польської арміі: навіть Анґлія дала Польщі дещо поживи і сирівців для відбудови господарського життя. Нас, що довгими місяцями боролися з московськими більшевиками і боремося з ними досі, проголошено після польських вказівок більшевиками і доручено Польщі очистити західні українські землі з українських більшевицьких банд, бо таким іменем охрещено нашу правильну армію.

 

Польсько — українські змагання, головно за так звану східню Галичину, тревали сім місяців. Тисячі і тисячі найкрасших синів України зложили свої молоді голови в обороні рідньої землі перед оружною ляцькою навалою; веред великою перевагою мусіла однак наша галицька армія податися за Збруч. Оружна розправа ще досі не скінчена і нам ще прийдеться зложити нові жертва для відзискання занятих нині Поляками українських областей.

 

І инші наші сусіди, ласі на українську землю, скористали з нашої хвилевої немочі і маючи за собою попертя антанти, забрали значні простори українських земель.

 

Ми опинилися самі без можливих опікунів. Держави антанти, передовсім Франція, стали осередком найстрашнійшого назадництва. Їхні керманичі — це дійсні вороги всякої народницької думки і поступової народницької орґанізаціі. За це, що ми в дни 9 лютого 1918 заключили мир в Берестю, до чого мали неоспориме право, поставлено нас в дійсності на рівні з Німцями. Париська мирова нарада і її рішення є нетільки насильством над справедливістю, її рішення є поручення для Поляків заняти східню Галичину, з її чинною підмогою для Колчака і Денікіна і з ще більшою для Поляків, котрі без цеї підмоги не держалибись і кількох тижнів, — є також страшним насильством над цілим українським народом.

 

Зрозуміння і прихильности в Парижі ми не знайшли.

 

Та це нас не засмучує, ані не знеохочує. Віримо, що невдовзі прийде час, що рішення париської мирової наради, о скільки ними заподіяно насильства цілим народам — як от нам — розпадуться і не остане в них нічого, бо цілих народів ніхто не всилі поневолити.

 

В Парижи скривджено нас безмежно і почуття заданої най кривди не легко затреться.

 

Самими однак почуваннями заданого нам лиха не усунемо і держави не збудуємо. До цего треба діла, треба посвяти, треба вкінці повної єдности в нашій діланню. Сміливо мусимо піднести в гору український прапор і іти під ним до нашої остаточної ціли — до збудовання і укріплення одної самостійної Української Народньої Республіки зі всіх областей, де живе суцільно український народ. Для нас не істнують ніякі давні ані нові кордони, що розділювали, або розділюють наше живе народне тіло.

 

Стреміти мемо до створення одної одноцільної державної власти, свідомої задач державного будівництва. Заступаючи найпоступовійші народницькі думки, не підемо в службу вузким партійним орґанізаціям, але доложимо всіх наших сил для піддержки всіх тих, хто є в службі під українським прапором, хто працює над відновою і утреваленням української державности.

 

Доля судила нам розпочати нашу нелегку роботу далеко від рідньої країни, на непривітливій політичній еміґрації. Воєнні подіі і набіг ворогів на нашу землю викинули тисячі наших людей на чужину. Тисячі і тисячі мучаться ще досі в воєннім полоні, не зникли ще і бараки для воєнних втікачів; чимало наших людей опинилося за границею в державних інтересах і не може нині передістатися до своїх. Судьба їх всіх знайдо у нас як найщирійших оборонців.

 

Не падаємо духом і других хочемо на дусі піддержати. Хочемо гуртувати, не розєднувати. В нинішній хвилі тяжкої для нас історичної проби не сумнiвaємося, що кров, пролита нашими геpoями в обороні української держави на українських землях, не пропаде без сліду.

 

Держачи непохитно прапор української державної самостійности, непротивні ми тісним союзам з сусідними державами, в першій мірі з відновленою народньою московською державою, а дальше з сусідною нам чесько-словацькою республікою, коли тільки ці держави вважають на практиці і для українського народа право самоозначення, коли признають Українську Народню Республіку на всіх етноґрафічних українських областях. Тоді самі собою упадуть причини нинішньої ворожнечі, тоді запанують лад і порядок на славянськім сході Европи, тоді двигнеться гаразд народніх мас і піднесеться культура не лишень у нас, але і у всіх наших сусідів, з котрими тоді жити мемо в дружбі і згоді.

 

Український прапор

 

08.08.1919