Серцевий атак

 

Старший мужчина з переділу першої кляси звернув був на себе увагу подорож­них уже тоді, коли всідав до вагону, підтри­муваний гарною дівчиною (може це була його дружина).

 

Коли поїзд задержався на граничній стації, почули всі з заслоненого переділу тихі стогони старика та успокоюючий голос його приятельки.

 

Нараз в менті, коли до вагону увійшли митні урядники, дівчина бліда як смерть ви­бігла на коридор, розглянулась безпомічно довкола і хотіла відчинити вікно, з тою дум­кою, щоби кликнути кондуктора, що стояв перед поїздом.

 

До неї приступив якийсь мужчина з су­сіднього переділу.

 

— Чи можу вам у чомусь помогти?

 

— Це... мій батько — простогнала — ді­став серцевий атак і стратив память...

 

Незнайомий відповів:

 

— Дозвольте... я лікар... Доктор Гайлінґ.

 

Дівчина глянула на нього вдячним зором.

 

— Як добре воно склалося — сказала — увійдіть зі мною до переділу. Я дала вже йому строфантіс, але це нічого не помогло.

 

Коли це сказала, відчинила двері пере­ділу. За нею увійшов лікар.

 

Кілька хвилин пізніше вернувся доктор Гайлінґ до свойого переділу, в якому саме урядовці переводили митну ревізію.

 

Лікар виняв зі свойого куфра чорну торбу й сказав до митних урядовців.

 

— Робіть панове ревізію, я мушу зро­бити кофеіновий застрик панові, що їде в су­сідньому переділі.

 

— Серцевий атак?

 

— Егеж.

 

Доктор Гайлінґ пішов до хворого.

 

Згодом запукав осторожно до дверий один з урядовців.

 

Лікар відхилив двері так, що урядник міг крізь шпару побачити хворого, що лежав на лавці.

 

— Хворий мусить мати абсолютний спо­кій.

 

— Прошу тільки пашпорти.

 

Молода дівчина подала їх крізь двері.

 

— Дякую.

 

Двері тихо зачинились, а урядовці пішли дальше.

 

Застрик д-ра Гайлінґа викликав надзви­чайний успіх, бо коли лише поїзд залишив граничну стацію, хворий піднісся, позіхаючи протягнувся, усміхнувся до лікаря та до мо­лодої дівчини і закурив папіроску.

 

— Відчини хоча вікно, щоб вийшов дим і покладись ще на хвилину, бо кондуктор не оглядав ще білетів.

 

— Страх тебе огорнув. Найгірше уже за нами.

 

— Осторожність є матірю мудрих!

 

Старий здвигнув плечима, але таки по­клався на лавку.

 

— Моє признання! — сказав др. Гайлінґ — Лідія зробила це знаменито!

 

Молода дівчина вдоволено усміхну­лася.

 

— Була навіть смертельно бліда!—сказав старий мужчина.

 

— Теж штука, коли мій „батько" лежить в агонії.

 

Притишений сміх трійки спільників пе­рервало знову стукання до дверей.

 

Ще заки відчинив двері, хворий уже спо­кійно спав на свойому місці.

 

Лікар дав знак кондукторові, щоб хво­рого не будив.

 

— Попрошу білєти — шепнув кондуктор.

 

Дівчина подала йому два білєти, а лікар витягнув свій.

 

— Дякую.

 

Кондуктор вийшов і замкнув за собою двері.

 

— Небезпека число два — пройшла.

 

— Богу дякувати!

 

Зі страшною скорістю гнав тепер поїзд через поля сповиті густою темрявою ночі.

 

— Коли приїдемо?

 

— В одинацятій трицять.

 

— Там знову будеш грати серцево хво­рого?

 

— Певно! Стереженого Бог стереже!

 

— Чи передтим є ще якась стація?

 

— Так, місцевість С... одномінутний по­стій — вичитав з розкладу їзди др. Гайлінґ.

 

— Лємака повідомлено?

 

— Так, чекас на нас з ношами і карет­кою поготівля.

 

— Страшне!

 

— Але конечне!

 

— Звичайно!

 

Хвилину пізніше хтось нагло запукав до дверей.

 

Хворий положився на лавку.

 

— В чому діло?

 

— Прошу відчинити.

 

Доктор Гайлінґ неохоче піднявся.

 

Через шпару тихо відчинених дверей по­бачив високого мужчину в темному одязі з короткостриженими вусами і малою близною над лівим оком.

 

Цей чоловік сидів перше в тому самому переділі що й він.

 

— Я з кримінальної поліції!

 

— Чого собі бажаєте? Тут лежить дуже хворий чоловік. Я лікар.

 

Незнайомий увійшов до переділу і зам­кнув за собою двері.

 

— Так? Ви лікар? — сказав глумливо.

 

— Я є агентом поліції для боротьби з пачкарями наркотиків.

 

— Чогож ви шукаєте?

 

— Вашої торби з ліками, пане докторе!

 

— Моєї...

 

— Цеж...

 

— Тихо гарна панночко! Отжеж? Де ма­єте свою шприцку до кофеїнових застриків?

 

Хворий зірвався нагло з місця, а в тій самій хвилині дістав удар у щоку й назад повалився на лавку.

 

В руках поліцїйного урядовця блиснув револьвер.

 

— Руки в гору!

 

Др. Гайлінґ і Лідія послухали приказу, лівою рукою здіймив агент із сітки на клун­ки чорну торбу, яку негайно відчинив. Торба була повна пробівок наповнених білим по­рошком.

 

— Героїна?

 

Ніхто не відповів.

 

— Дуже гарної Спритно перевезли ви це через границю! Лише один блуд ви попов­нили: ця пані говорила, що дала хворому стро­фонтіс, успокоюючий середник, а ви „ніби лікар" кофеїну, побуджуючий середник. За­раз прийдуть по вас мої підвладні. До поба­чення !

 

Дедектив залишив переділ.

 

В тому самому менті станув поїзд на ста­ції С... Дедектив зариґлював двері ззовні.

 

Кілька хвилин сиділа трійка спільників тихо у гарячковому вичікуванні.

 

Щойно коли поїзд рушив, Лідія глянула крадьком крізь вікно.

 

— Перед дверима нема нікого шепнула.

 

— Подивись на коридор.

 

Коридор був пустий.

 

— Це дивно!..

 

Нараз на кінці коридора показалась зна­йома постать.

 

— Лємак! — крикнула Лідія.

 

— Лємак?

 

— Егеж, це я! — і увійшов до переділу. — Я боявся за вас і виїхав назустріч.

 

— Чомуж ти боявся?

 

— Конкуренція довідалась про наш тран­спорт і вислала за вами Біля, не бачили ви його? Високий з близною над лівим оком.

 

Гучний регіт відповів Лємакові!

 

— Дедектив!

 

— Деж він?

 

— Висів у С... з моєю течкою на ліки.

 

— З пересилкою?

 

— Ох ні — відповіла Лідія — з порош­ком до зубів. Героїна є тут. І подала Лєма­кові валізу з дорогоцінною пересилкою.

 

З німецького пер. Ром. Ан-ч. [Роман Антонович]

 

 

 

[„Неділя" 12 серпня 1934,   Ч. 31, с.4—5]

 

 

10.08.2019