парох в Стопчатові, посол сойму краєвого, член товариств руско-народних упокоїв ся дня 8 н. ст серпня с. р. в 44-ім роцї житя а 23-ім священьства.
Смерть сего видатного патріота тронула нас глубоко, а так само мусїла тронути і всїх наших читателїв. Несподївано й передчасно, бо в самій силї мужеского віку, зійшов у могилу муж, що ще міг богато доброго зробити для свого народу в вузшім і ширшім крузї свого дїланя — в громадї, в повітї і на поли парляментарнім. А мав до того услівя: любов люду і свого народу, охоту й енерґію до працї для справи людової й національної, а вкінци визначні спосібности, бистрість ума і дари вимови...
Покійний Николай Сїчиньскій родив ся 1850 року в Нижбірку з вітця Лукіяна, пароха нижборецкого [мати єго була пасербицею о. Шанковского з Копичинець].
Школу народну скінчив покійний в Копичинцях, a до ґімназії ходив в Тернополи. Скінчив там сїм кляс а испит зрілости зложив в Чернівцях. Вже яко ученик визначував ся покійний здібностями і горячим патріотизмом руским. В Тернополи належав до україньскої громади ученицкої, котра виховала спору громаду мужів патріотичних і характерних.
По скінченю богословія у Львові, де в семинарії рівно-ж належав до круга горячих народовцїв [і за-для того терпів неприятности при тогдїшнім ворогованю з Юра против идеї руско-україньскої], подружив ся з дочкою священика, Корнїївною, і висвятив ся в роцї 1871.
Ставши священиком, покійний довгій час був на посадї сотрудника в Копичинцях, відтак на парохії в Чернихівцях в повітї збаражскім, аж отсе торік перенїс ся до Стопчатова в повітї коломийскім.
Уже на першій своїй посадї в Копичинцях здобув собі покійний повагу посеред рускої интелєґенції і велику симпатію й довіріє у люду цїлої околицї; всюда знали єго яко щирого борця за интереси люду. Тож коли прийшли вибори до сойму в роцї 1883-ім, виборцї повіта гусятиньского вибрали єго своїм послом.
В соймі і в рускім клюбі, під проводом пок. о. Качали, був він побіч посла Романчука найповажнїйшою силою парляментарною, з котрою числили ся і свої і противники. Покійний нїколи не занехав виступити рішучо за кождий раз, де ходило о добро люду й народу руского, а кождий виступ єго звертав на себе увагу. А найважнїйшим его дїлом з парляментарної дїяльности був єго проєкт реформи дорогової; тим проєктом звязав він имя своє з многоважною справою дороговою, так що й по єго смерти имя єго все буде згадувати ся, кілько разів справа дорогова увійде на дневний порядок в соймі.
На другу каденцію соймову увійшов покійний о. Николай Сїчиньскій до сойму яко посол вже не гусятиньскій, але збаражскій одержавши почестний мандат по смерти незабутного о. Стефана Качали. Хоч мав тут поважного суперника, п. Тадея Федоровича, легко потрафив здобути собі той мандат, бо яко неустрашимий борець за интереси люду в соймі і в збаражскій радї повітовій, мав велике довіріє і симпатію у селян цїлого повіта.
Під конець сесії соймової 1890-ого року покійний о. Николай Сїчиньскій належав [побіч Телишевского і Романчука] до тої трійцї послів, котрі рішили ся навязати зносини з правительством. Покійний так само як пос. Романчук, дуже вагав ся, а коли вкінци рішив ся, то з одної сторони завзято звернув вістрє против партії т. зв. старої, хоч з другої сторони супротив правительства і Поляків виразно застеріг ся, що Русини отсе послїдний раз роблять — пробу.
І не довго прийшло ся покійному ждати на пізнанє: чи проба удала ся. А пізнав се на своїй власній особі. За кілька місяцїв розписано вибори до ради державної, а коли головний комітет рускій поставив єго кандидатуру, правительство й Поляки виступили против него з цїлою форсою, зовсїм так само, як в роцї 1885-ім, коли то він першій раз кандидував до ради державної в окрузї Тернопіль-Збараж-Скалат. Та й взагалї вибори в цїлій всхідній Галичинї а відтак цїле поступованє правительства й Поляків по настаню т. зв. "нової ери" дуже огірчувало покійного і він при різних нагодах се висказував, однак від прилюдного рішучого зазначеня свого становища здержував ся до послїдної хвилї. — Не допускаємо, щоби задумував був так і усунути ся мовчки з арени політичної, а догадуємося, що дожидав відповідної пори... В антрактї подумав покійний о получшеню — не собі, але своїй численній родинї, своїм вісьмом необезпеченим дїтям, биту матеріяльного, а хоч лучшу парохію. Стопчатів дістав при опозиції Консисторії станиславівскої, то він сміло міг сказати о собі, що на сю парохію вповнї заслужив — він, що жертвував для справи рускої [чотирократні вибори!] послїдний крейцар; він, що стілько наборов ся за нарід і неодно потерпів гоненіє; він, що при тім всїм і яко священик дбав о моральне добро церкви і своїх парохіян.
В Стопчатові за короткій час покійний довершив великого для тої громади дїла: всемогущого а зненавидженого війта, котрий десятки лїт кривдив громаду, удалось єму здемаскувати і звалити. Громада в подяку Богу поставила хрест на память тої важної подїї в лїтописи Стопчатова. При посвященю того хреста покійний набавив ся тяжкої недуги і не видержав єї, хоч сильний орґанізм єго досить довго не піддавав ся. Яко борець за правду і за добро свого люду зложив голову як той вояк на боєвищи... Жаль великій! Жаль і такого борця за справу руску й за справу люду, жаль і тої осиротїлої громадки дїточок, що остались нинї на руках бідної вдовицї...
Похорон покійного відбуде ся завтра в Стопчатові. Духом будемо ми всї при тій могилї і з глубини серця виголосимо дорогому покійникови : Память Твоя від роду в рід!
Дѣло