Светлана Кирстен: Я вперше в Україні і говоритиму на фестивалі Місяць авторських читань французькою мовою. Для мене це справжній перформанс.
Поетка, перекладачка, культурна оглядачка, журналістка, кураторка, арт-менеджерка. Перший вірш Светлани був опублікований в колективному збірнику. Вірш, який зараз уже став легендою. 1995 рік. Того ж року Светлана Кирстен закінчила філологію в Бухарестському університеті, є магістром теорії літератури. Її перша книжка зветься «Цвіт лещат», вона з’явилася 2008-го. Реакція була шалена: схвальна критика, переклади, нагороди. Премія СП, журналу «Румунська література», Державна премія ім. Міхая Емінеску, Премія Радіо Румунія тощо. 2015 року вийшла книжка «Гравітація», ще один вибух.
Ганна Улюра
– «Цвіт лещат», вірш, котрий згодом дав назву збірці. Це вірш про дорослішання дівчинки ?
– Так, можемо так вважати. Або це радше шлях людини, котра є дитиною, але повинна подорослішати. Людина, котра трохи плутається у своєму гендері хоча врешті стає жінкою. І весь цей процес відбувається у комуністичному контексті.
– Я пам’ятаю, що таке дорослішати в ситуації несвободи фізичної та інтелектуальної. Вашому молодшому читачу, котрий не має цього досвіду, потрібно це пояснювати?
– Передовсім, хочу сказати, що моя генерація – це період 80-90-тих років. Я не можу сказати, що ми не розуміли, що відбувалось у той час, – початок революції, але водночас ми не були надто заангажовані у політичні процеси, котрі були в Румунії. Наша генерація знаходилась між двома історичними періодами Румунії. Для нас світ змінився у лише у 1989 році. Будучи молодими авторами, ми намагалась осмислити своє минуле та історичну спадщину, а згодом перенести усі ці спогади у власні тексти. Хоч у тренді на той час була політика та політичні процеси. Тому пишучи «Цвіт лещат», я не ніколи не думала, що ця збірка стане певною кардіограмою комунізму та буде тим чи іншим чином пов’язана із румунською політикою. Я просто писала, не вкладаючи жодний політичний підтекст.
Згодом, я глибше усвідомила своє письмо і весь його контекст. Через декілька років я зустрілась із своєю шведською колегою – Аттеною Фаррохзад, і ми з нею разом перекладали цю книгу: кожен слово, речення, абзац. Це відповідь на ваше запитання, Ганно, що означав комунізм для нас.
Відтак, дати відповідь на це запитання я змогла лише через декілька років, перекладаючи книгу «Цвіт лещат» разом із своєю шведською колегою, котра нічого не знала про комуністичний режим. Тому пояснюючи їй багато деталей комуністичного менталітету, я для себе знаходила відповідь на запитання «чим був комунізм для мене». Наприклад, я пояснювала, що тодішня студентка філологічного факультету (тобто я) повинна була раз в тиждень служити у війську і щомісячно під час своїх канікул. Чи, скажімо, про назву тістечка в тодішньому комуністичному бістро, яке носило у собі дуже расистський характер «негер».
Було ще безліч схожих деталей і всі вони були тими, котрі чітко характеризували комунізм для мене особисто. Згодом Аттена сказала, що в моїй книзі «Цвіт лещат» вона вивчила про комунізм більше, аніж в будь яких інших документах історії. Відтак це була дуже інтимна робота.
– Молодшим треба пояснювати, для них це дуже екзотично. А як бути із старшим поколінням? Як сприймали ? Бо коли ми ці деталі пояснюємо, ми так чи інакше згадуємо своє дитинство. Чи не виникає бажання ностальгувати за тим, де хорошого було не так вже й багато ? В одній з рецензій цієї збірки я натрапила на фразу, де було сказано, що авторка оплакує своє дитинство. Де взяти сили плакати над власним дитинством?
– Вважаю, що писати – це і є оплакування мого комуністичного дитинства. Не знаю, як для інших, але для мене – так.
– Навряд чи письменник отак легко сідає і починає писати книгу про диктатуру. У вашій книжці я побачила тексти радше про диктатуру тіла. Тіло дорослішає, і ти над ним невладний. Жінки-поетки не так часто пишуть про досвіди дорослішання. Мене персонально дуже дратує коли про дівчат-підлітків пишуть чоловіки. Чи повинна поезія обмежуватись досвідами, які ми пережили ?
– Дякую вам за те, що ви щойно сказали. Це геніальні міркування. Будь-яка поезія базується на певному пережитому досвіді. Правда в тому, що моя книга «Цвіт лещат» - це книга про тіло, а не про комунізм, навіть якщо критики кажуть, що це книга про комунізм. Пишучи цю книгу, я перш за все хотіла зрозуміти своє тіло. Якби ви запитали мене про це, коли мені було 23 і я писала вірш «Цвіт лещат», то мені було байдуже думати про комунізм. Я не думала про нього так глобально, як от зараз. Я писала про тіло, намагаючись його зрозуміти.
– «Я був маленьким хлопчиком, у якого одного дня почали рости груди». Один з фрагментів віршів. Чи можна розповідати про жіноче тіло, не порівнюючи його з чоловічим ?
– Здебільшого, я розповідаю про бісексуальну ідентичність. Я не говорю про конкретно жіноче чи чоловіче тіло. Я говорю про табуйоване тіло, про освіту щодо розуміння тіла, якої нам не вистачало ще в часи комунізму. Персонаж у моїй поезії, він(вона) вирішує бути або робітником, або солдатом. І все таки ніяк не може визначити, ким бути. Це також про вагання невизначеного гендеру людини.
– «Інструкція з використання тіла» - ще один ваш вірш. У Светлани зазвичай у всіх віршах є сюжети. Інструменти захисту – окуляри, щитки, шлеми…Тіло також є інструментом захисту, яким треба навчитись користуватися ? Як за допомогою тіла захиститись від зовнішнього впливу, а не навпаки? Бо інструкції у вірші таки немає.
– Письмо і є для мене інструментом. Між мною та тілом – це література. Це мій захист. Тема тіла була дуже важливою темою під час комуністичного режиму. Бо людина завше була позаду революції свого тіла, вона поза процесом. І про сексуалізоване тіло ми теж ніколи не говорили вголос. Але коли на тілі з’являються груди, це свого роду тілесна опозиція, відтак потрібно щось з цим робити, розуміти цей процес. Відома французька філософиня та теоритикиня фемінізму Елен Сіксо запропонувала такий термін як «жіноче письмо», відтак у такий спосіб намагалась зробити своє тіло письмом.
– Тіло, яке народжує. Чи народження дитини впливає на письмо? Я знаю, що ви брали участь у колективному проєкті, де мами- поетки.
– Це був проєкт, ініційований Аліною Поркару. Спільну книгу написали письменниці, котрі мають дітей, щоб поділитись різним досвідом. Хоча не всі поголились взяти участь у проєкті, я також долучилась. Пізніше в цій спільний книзі з’явилось дуже багато цікавих текстів і більшість думали, що це книга для дітей. Але це було зовсім не так.
Відповідаючи на запитання: насправді процес народження дитини ніяк не може пошкодити літературі, це точно. Я говорю про народження моєї рідної дитини. Відома французька письменниця Маргеріт Дюрас колись сказала: «Незалежно від того, що би сталось, на першому місці – завжди є дитина». Я б ніколи не була такою письменницею, якою є зараз, якби не було б мого сина. І саме йому я завдячую своїм письмом. У мене ніколи не було потреби пояснювати своєму сину, що його мама – письменниця. Оскільки він завжди був присутній у процесі творення моїх текстів. Це є наш природній стан. Перефразовуючи цитату Пауля Целана, то можна сказати, що я вигодовувала свого сина і білим і чорним молоком порівну.
– Ви переходите з прози на поезію і багато граєте із ритмами. Це і є жіноча поезія, де важить ритм ? Ви пишете тілом?
– Я не думала про це. Думаю, що через літературу ми створюємо тіло. Така тілесна інвестиція. В результаті ти отримуєш тіло, яке живе та дихає. Має органи та функціонує.
– Коли ви згадали Маргеріт Дюрас, я внутрішню аплодувала. Читаючи вашу «Гравітацію», згадала «Біль» Маргеріт Дюра. Тож, запитаю про «Гравітацію». Там дуже багато болю. У чому його мета?
– Треба сказати, коли я працювати над цієї книгою, то її попередня назва була «Біль», а потім я її змінила. І це було невипадково. В результаті, книга, котра несла в собі багато болю, стала книгою вдячності. Книгою звільненням. Це була інша робота, аніж із «Цвітом лещат». Інша технічно, лірично, структурно. Більш мінімалістична. Як інша епоха. Це поєднання поезії та прози.
– Між вашими книжками велика відстань. Книжка писалася після Революції, а видали, коли результати революції закріпилися, так би мовити. Нащо така дистанція для поезії, а не історіографії? Чому книжка мала «відлежатися»? Ви свідомо не видаєте книги після того одразу як написали ?
– Це дуже різна робота, різні ситуації. Коли я писала книгу «Цвіт лещат», то досить зволікала із її публікацією, бо це не було пріоритетом для мене. Натомість іншу книгу ( «Гравітація») я писала два з половиною роки, і найскладніше в цій роботі було правильно викристалізувати її структуру. Бо книга – це не просто нагромадження поезії, текстів, слів. Це – передусім її структура.
– Ви маєте мати чималий досвід у структуруванні книжок. Знаю, що ви – кураторка поетичних серій двох видавництв майже уже десять років. Ви вирішуєте, коли книжки готові до друку, очевидно. Але я хотіла спитати ось що: чи змінюється румунська поезія?
– Мені здається, що румунська поезія – це найкращий літературний продукт, який ми маємо зараз. Мені дуже тішить той факт, що з’являється все більше і більше жінок –поеток. Я видала багато збірок жіночої поезії. І це не якийсь маніфест, це природній стан румунської поезії зараз.
Румунська поезія – це феномен, який зараз є дуже живим. У нас дуже багато чого змінилось в поезії від двохтисячних років аж до нині. Лобі румунської поезії – це альтернативні видавництва, лекції та живі мистецькі акції. Соціальна залученість. Я публікую чотири книги поезії в рік, це колекція поезій, котра видається в одному з найбільш відомих видавництв Румунії «Неміра».
Натомість існують також інші видавництва, котрі видають тільки і лише поезію, що з їхнього боку є дуже хоробро та сміливо. На фестивалі зі мною присутня колега Юлія Мілітару, котра має власне видавництво під назвою «Фракталії», друкуючи дуже якісну румунську альтернативну поезію. Це такий собі румунський авангард.
Отож, щоб завершити відповідь на запитання, скажу, що поети багато боролись за поетів. І продовжують боротись до сьогодні. Приблизно в кінці двохтисячних ми зрозуміли, що ніхто окрім нас не боротиметься за поетів. І ніхто не зрозуміє поезію так, як розуміємо її ми. Структуру, контекст, сюжет.
– Якісний продукт іде на експорт. Наскільки вдало перекладають румунську поезію і наскільки вона потрібна у перекладах? І ще одне: про політичну солідарність. Хочу поговорити про вашу третю книжку «Традо» у співавторстві зі шведською авторкою Аттеною Фаррохзад. Отож, ви перекладали один одного не знаючи мови ?
– (Я зрозуміла ваше питання без перекладу і готова відповісти). Так, я не знаю шведською, а вона не володіє румунською. Розумієте як це працює ? Це механізм.
Традо – це зрада. Слово латинського походження. Ми вирішили, Аттена і я знайти слово, яке б існувало в усіх мовах, або яке б можна було перекласти.
– Що для Вас означає означає це слово?
– Я зараз почуваюсь як на консультації у терапевта.(Сміється) Зрада – це те, що приходить після любові.
– Ми знаємо ще й політичний контекст слова «зрада», жодних психотерапій – просто уточнення.
– Це моя історія дружби з Аттеною. Зрада була сюжетом, про який ми говорили з самого початку. Це була наша одержимість. Чи ми маємо право говорити про травматичний досвід наших батьків ? Чи маємо ми право про це писати? Те, що було секретне та існувало у різних політичних контекстах для мене та Аттени. Про який жанр вірності у літературі ми пишемо? І в чому ми є вірними у літературі?
Отож, це була наша спільна травма, тобто моя та Аттени. Дві дівчини, котрі зустрілись досить випадково, обоє такі різні, але водночас з дуже схожими історичними травмами. Наші родини сповідували різні політичні ідеології. Я – наслідок споживацького комуністичного суспільства, а її батьки вірили в ідею марксизму та боролись за цю ідеологію. Більше того, батьки Аттени були революціонерами під час революції в Ірані. У нас з нею різний вік, наче дві різні генерації, але стільки спільних травм та досвідів.
– Ви задоволені результатами спільної книги? Думаєте продовжувати з кимось іншими чи з тією ж людиною?
– Я завжди мрію про іншу людину. (Сміється) Коли ти завершуєш з кимось, починаєш думати про іншу. Ця зустріч із Аттеною, пройдений досвід, книга. Увесь наш життєпис спільний та індивідуальний дуже змінив мене. Якби я не зустріла Аттену, я б не була зараз тут і не говорила про це все. Процес продовжується, лише в іншій формі. З іншими людьми, у інших розмовах. Коли кожна з нас видала по книжці – ми дуже запанікували. Не знали, що робити далі. Згодом, коли видали спільну книгу – теж були в паніці. Запитували одна одну: «Це все? Тепер ми просто розійдемось?» Ми разом дуже плідно працювали, це була дуже тонка та інтимна робота.
– Я читала, що Ви пишете перший роман?
– Ніхто про це не знає в Румунії. Як ви про це знаєте? (Сміється). Це просто була думка, що я хочу написати роман. Зараз я більш уважна зі словами у пресі, особливо про те, що я пишу роман. Та ні, я не пишу роман.
– То Ви не пишете роман одна чи з у співавторстві ?
– Я більше з ніким не пишу роман. З Аттеною це була випадковість. (Знову сміється).
Спілкувалась Ганна Улюра.
Текст і переклад з французької – Єва Райська.
Фото: з офіційної сторінки МАЧ та відкритих джерел