[Текст 1947 року до п'ятдесятих роковин смерті Пантелеймона Куліша]

† 1897

На долю видатної особистости припадає майже обов’язково більш або менш напружена боротьба з сучасниками й суспільством. Ця неуникнена „пря” триває часто й по смерті. Та проходять десятиліття, народжуються нові покоління, слабне гострота почувань, блідне пам’ять.

Забувається Шевченкова згадка про „капусту головату”. Рідше згадуємо про „паралітиків з блискучими очима” Лесі Українки. Пробачаємо Франкові в свій час таке голосне, та ще й до чужих сказане, „нє кохам Русі”...

Одного лишень не можемо забути. Одному йому лишень не пробачаємо. Не можемо пробачити. З цілого його величезного творчого доробку, з тієї бібліотеки книжок завше пам’ятаємо тільки той один рядок: Народе без пуття, без чести, без поваги — рядок, що болить, як незагоєна рана, що горить і пече, як образливо-болючий поличник, що ножем крає наше серце. Тоді, як і тепер. Донині.

І думаємо, що це є саме добрий знак. Думається, що в цьому явищі, на тлі нашої майже безнадійної долі, коріниться наша надія: значить, сумління наше не приспане, чуйність наша чатує, серце наше — живе.

І.

Півстоліття минуло оце, як навіки склепилися очі несамовитого Панька Олельковича (як він себе любив називати), чоловіка, навіженого бурею повсякчасної діяльности, того, що, словами Зерова кажучи, —

      І навіть в смертнім часі агонії

      В повітрі пише ще його рука,

тому, який народу нашому подарував будь-що-будь Біблію й Шекспіра, хоч про це ми так рідко згадуємо, що залишив нам перший національно-історичний роман, що залишив нам мову, вже не ту, що „конала”, як здавалося Метлинському чи Боровиковському, і не ту, що була діялектом для „домашнього”, мовляв, вжитку, як на це приставав сучасник і співтовариш Костомаров, лише мову вироблену і для публіциста, і для науки, і для белетристики; що дав нам початки історіософічної і зразки політичної поезії, що, врешті, створив нам нашу сучасну абетку.

Та не зважаючи на все це, ставлення наше до Куліша ще й досі не зрівноважилося, не прояснилося, не зоб’єктивізувалося, а „злопам’ятность” наша не послабла й не зблідла. „Позви” з духом Куліша тривають. „Пря” Куліша з суспільством не скінчилася. І це — не голословні парадокси.

Ось відносно найсвіжіший приклад: призирливо-пристрасне, цілковите, „тотальне” заперечення Куліша в — у свій час — почитній брошурі Юрія Липи „Призначення України”, та не менш пристрасне відкидання Куліша в останній праці Д. Донцова „Дух нашої давнини”. Це з одного боку. Але годиться пригадати й приклад, не менш пристрасного — протилежного ставлення до Куліша — це апологетична згадка про нього в одному з голосних памфлетів Хвильового, де Куліша названо — „найбільшим з наших інтеліґентів в європейському значенні цього слова”.

Що більше, серед старшого покоління земляків є (або донедавна були) ще люди, які пам'ятають старого Куліша особисто і які, в більшості, ненавидять його пристрасно і, справді таки, „особисто”. І це тим більше дивно, що саме у нас de mortuis звичайно говорять лише bene, і то тим гойніш, чим палкіш за життя лаяли.

Здається, що ледве деінде можна знайти таке разючо-нерівне, таке живоемоційне ставлення до людини, що вмерла півстоліття тому. Факт цей, знову ж повторюю, видасться радше додатнім, аніж від’ємним: коли Куліш ще й досі викликає таку ґвалтовну реакцію, то це свідчить, що національна суспільність, поза всіма її знаними недомаганнями, у страшній своїй історичній хворобі — ще жива.

І згадується одне місце з листування російського белетриста Івана Турґєнєва, людини досить стриманої і вихованої, фактичного еміґранта і т. зв. європейця, що аджеж, не зважаючи на своє політичне українофобство, вмів знайти об’єктивні й доброзичливі слова, напр., для Шевченка. Турґєнєв згадує в листі, як в одному товаристві зійшлися „милі малоросіяни”, між ними й Марковичка, і все було б гаразд, якби не з’явився ще цей, як Турґєнєв каже, „картавий дурень Куліш”.

Розуміється, епітет „дурень” занадто відбігає від дійсности, щоб брати його щодо Куліша поважно, але цей епітет яскраво демаскує ступінь роздратовання у російського „європейця” самою появою Куліша. Причини цього роздратовання могли бути різні й складні і, навіть, не конче самі лише національні (бо, як відомо, Турґєнєв теж кохався у Марковичці як і Куліш), але ступінь і форма того роздратовання надто характеристичні й показові!

Значить, було щось у Куліші таке, що відрізняло його від, загалом, „милих малоросів”. І, найпевніше, що саме оте „щось” залишається в його спадщині й донині. І донині дратує та відрізняє.

II.

В певному сенсі можна говорити про многозначність, ба навіть загадковість „несамовитого Панька”.

З властивим йому спрощенням академік Сергій Єфремов розв’язував цю проблему привабливо-короткою формулою: „без синтези”. І, навпаки, повна протилежність „народникові” Єфремову, один з найрафінованіших київських вчених, людина не абиякої історичної інтуїції й культури, полагоджував проблему Куліша вишуканою та, в ґрунті речі, теж досить упрощеною формулою: „прометеїстичне хлестаковство”. Інші вживали, в сенсі лайки, російське поняття „інтеліґент”.

Кількість метафор і формул цього роду можна було б довільно збільшувати і, в залежності від ступеня дотепу, колекціонувати. Але висвітленню цілковитої постаті Куліша ці формули й метафори ледве чи поможуть. В ліпшому випадкові вони дадуть лиш розрізнені аспекти многогранної й многобарвної цілости. А що та цілість, та цільність у Куліші є, — доказом цього вже саме намагання дослідників відшукати й винайти якусь одну і єдину універсальну формулу, що обняла б цілого Куліша. Ці то намагання, власне, й зроджують підсвідому певність дослідників, що Куліш таки, помимо всіх своїх „борсань” та „зрад”, ту цілість посідав.

З отими „борсаннями” та „зрадами” в істориків нашої літератури (та й культури) не завше буває все в порядку. В цьому відношенні витворилась навіть своєрідна недобра традиція, що її відчуваємо тепер знову хоча б у статтях на тему Хвильового, в яких, зазвичай, ходять „навколо” („чи був Хвильовий комуніст, чи не був?”, отже, „зрадив?” чи „не зрадив?” і т. под. екзерциції) великої теми, самої теми живої людини не дотикаючи.

Тих „борсань” і „зрад” зазвичай шукають саме там, де їх немає.

Ось довгий час покутувала леґенда, що молодий Шевченко романтично уявляв собі Козацьку Добу нашої історії, а як, мовляв, постарішав та порозумнішав, та ще й зажив помочі (завше готових „допомагати”) своїх північних знайомих, то й щасливо прозрів, що всі ті гетьмани то тільки „варшавське сміття” (про „грязь Москви” в таких випадках дипломатично замовчується), та й постригся в молодші учні до Герцена та Чернишевського, щоб у „спільному” хорі закликати „к топору” всю, мовляв, „Русь”.

І чи то був ориґінальний винахід чужинців, які послуговувалися „літературознавцями” на зразок Шабліовського й под.? Ні, на жаль, це було (як у багатьох інших випадках) лише використовування й пристосовування готової, наївними земляками винайденої й ними ж сконструйованої, леґенди.

На чому, як не на „борсаннях” і „зрадах” заснована Єфремовська формула „без синтези”. Що раннє козакославіє Куліша змінилося пізніш на, не менш палке, козакофобство? Що ненависть до Москви обернулася ненавистю до Польщі, тим чиннішою, що сполучена була навіть з міністеріяльною російською посадою у Варшаві? Що прокльони на адресу Москви переобразилися в оди на честь Петра та Катерини? Що „консерватор” і „ретроград” зробивсь на схилі віку сердечним приятелем „ліберала” й „поступовця” Драгоманова, якого, в повних ніжности листах, титулував „Золотоверхим Михайликом”?

Все це, розуміється, було. Все це, розуміється, — т. зв. факти. Як і „фактом” є, що в свій час членом соціял-демократичної партії був, аж поки його звідтіль не усунули, напр. пізніший соціялістожер, „хвашист” і т. д. Дмитро Донцов, що не перешкоджало йому в „Украинской Жизни” С. Петлюри, в роках 1910-12, публікувати цілковито те саме (напр. про Лесю Українку), що він по році 1922 публікував у редаґованому ним самим ЛНВ. А що ж, як не „факт” перебування Донцова в рядах УСДРП (де, до речі, тоді був згуртований цілий убогий „актив” нашого народу!) до сьогодні служить наївним за важкий, мовляв, арґумент до „зрад” Донцова, до його „російської (?) психіки” і навіть „коньюнктуральности”. Може не всі собі усвідомлюють, що ідеолог нашого монархізму, консерватизм і „ретроґрадство” якого порівнюють із Шатобріяном і Моррасом, замолоду був теж „демократом” і, навіть, одним з фундаторів партії „хліборобів-демократів” у р. 1917. І це не перешкодило Липинському стати пізніш найпристраснішим ідеологічним противником демократії, зокрема рідної, як його монархістичні переконання не стримали його наприкінці життя нечувано-гостро виступити проти партії, якої був фундатором та ідеологом, і, фактично, нанести цій партії нищівний, може й смертельний удар. Чи це теж, може, була „коньюнктуральність”? І хоч надійшов час на розуміння справжнього Липинського (а ми часу маємо, взагалі, обмаль), то жадної цього роду праці на літературному обрії невидно, бо, бачите, пройшла скороминуща „мода” на Липинського уявного... І тому про справжнього Липинського „коньюнктуральніше” мовчати. Надійде час (мірою нашого культурного росту), коли суспільство спроможеться відповідно зльокалізувати „зради” й „коньюнктуральності” (чи „російськість”) у найбільш яскравих наших особистостей і навчиться дивитися на них доцільніше і синтетичніше.*) Бачити в них не спримітизовану на власний копил „ікону”, лише — живу людину.

III.

Приклади можна множити в безконечність. „Факти” можна бухгальтеризувати тисячами. Та чи варто? Вже з наведеного, либонь, ясно, що криється за тим усім: безпросвітний, здається часом, безнадійний примітивізм суспільної думки. Зустрічаємося з ним на кожному кроці. Шкоди він нам чинить необчисленні. „Трагедії” наші з тієї прапричини більшости наших нещасть — множаться без кінця. Що більше, про примітивізм говорять усі (починають говорити навіть автентичні примітиви), але справа донині не поліпшується.

Це тим більше дивно й навіть загадково, що в історії нашої культури ми являємо образ народу, дуже далекого від примітивности. Можна радше говорити про нашу ускладненість, „барокковість”, навіть певну рафінованість („хітрий хахол” — формула, що в ній криється дуже складний і зовсім непримітивний зміст!) не лише нашої культурної (переважно мистецької) творчости, а й нашої психіки. Києво-могилянська школа, Сковорода, Бортнянський, Котляревський (так, „навіть” чи „власне” Котляревський!), Гоголь, Марковичка, з пізніших Нарбут, Курбас, Зеров, Бойчук, М. Куліш — хто відважиться вжити тут слово „примітивізм”? А чи примітивна є наша писанка, чи найпростіша „народна пісня”, чи обрядовість Святого Вечора, чи навіть ті визерунки, якими кожна дівчина в нас вміє розмальовувати селянську піч?

А одночасно й поруч? Одночасно й поруч, як це не дивно, квітнуть пишним цвітом хронічна отаманія, віршоманія, гопакоманія й всіляке гаркун-задунайство — в усіх, буквально, ділянках суспільного життя. Прикриваючись якимсь „модним”, отже, лишень коньюнктуральним, „ізмом”, у сферу нашої і без того вбогої політичної думки просовується справжня політична „халтура”, і в результаті наша політична думка, що ледве мріє і ніяк не може організувати свою тяглість, опиняється перед 25—50-літтям назад. І всі аксіоми з-перед чвертьстоліття робляться знову теоремами, які — протягом нового чвертьстоліття — треба буде „дискусійно” доводити... під регіт вельми втішеного тим ворога. І знову буде „схід чи захід”, „приватна власність чи колхоз”, „Шевченко чи Маркс” і т. д„ і т. д. І степовий Гамлет буде врочисто, всоте і втисячне, розв’язувати питання ,,to be ог not to be?”... Дискутуємо про стилі, провадимо складні аналізи поетики тих чи тих літературних шкіл, деклямуємо про „велику літературу”, а поруч і одночасно буяє віршована гаркунзадунайщина або й просто єсєнінщина, „на малоросійський язик перелицьована”, і на ринку з’являються страшливі „поеми”, підписані ім’ям навіть високого церковного достойника! І нікого це не вражає. Ніхто не протестує. Мовчазно уважають це за річ нормальну. Приклади можна множити, але для цього не вистачило б книги, не те, що газетної статті.

Яке враження справляє все це назовні? Таке, очевидно, що викликає лише „покиваніє главою” і робить з нас „притчу во язицех”, бо на кожного Хвильового приходиться тисяча літературних „енків” — отже, неспівмірно велика більшість. І та „більшість” заступає і заглушує все те цінне й велике, що посідаємо. І то не лише назовні: ця „більшість” заступає, заглушує і задушує також внутрі.

Така двоторовість культурного процесу сама в собі не була б ще нещастям. В культурному процесі кожного народу існують „поверхи”. Наше нещастя в тому, що ця двоторовість у нас щільно переплітається і, власне, жадних „поверхів” не робить, бо для існування „поверхів” потрібний ієрархічний інстинкт, який у нас віддавна (може, й протягом століть) паралізований. А там, де немає ієрархічного інстинкту, там не може бути структури. Там є безформність, рудиментарність, отже, й примітивізм.

Коли шукаєш генези цього культурного примітивізму, завжди виникає в уяві персонаж з якоїсь малоросійської комедії, що співає безсмертну арію:

      Я і писар,

      Я і слісар,

      Я і вчитель-просвітитель...

Розуміється, є аж надто багато „об’єктивних” на це причин: бездержавний стан народу — перша причина і найголовніша. Але було б злочинним оптимізмом ховатися за причини лише „об’єктивні”.

Треба шукати й „суб’єктивні”.

IV.

У випадку з Кулішем повторюється та сама історія: кожен видатний земляк мусить у нас бути — на глибоко закорінене переконання громади — „і швець, і кравець і на дуду грець”.

Якщо це, на жаль чи на щастя, траплялось у нас (Грушевський, Франко, а, остаточно, й Куліш), то на це були теж свої „суб’єктивні” причини (Франко так і признавався на своїм ювілеї: „Може, в мені загинув поет, але того роду діячі були потрібні”). Та було б великим непорозумінням чи просто помилкою вважати такий стан за нормальниий.

Та є ще інша сторона медалі: громада наша вимагає такої „універсальности” від своїх видатних співгромадян, вимагає як речі самозрозумілої. А при тому й понадто така видатна людина мусить бути ще й особисто симпатичною та лагідною, щоб нікого з громади тією своєю визначністю (або, боронь Боже, великістю) не „образити”.

„Лагідним” Куліш не був — ні в писаннях своїх, ні в житті. Куліш — то була, передусім, Велика Пристрасть, а в такому випадкові для лагідности немає місця. Куліш був індивідуаліст у повному значенні цього слова. Жадний політик, жадний історик, а якщо й вождь, то, очевидно, „вождь без армії”.

Куліш був культурник, як він сам себе слушно самовизначив. Лише культурництво його далеко не було „аполітичним”, а, навпаки, було культурництвом політичносвідомим, — тим то й проклинає його ворог донині та й проклинатиме надалі. І оця політичність Кулішевого культурництва являє найхарактеристичнішу й найціннішу рису „несамовитого Панька”, що робить з нього майже унікальну постать у ґалерії творців нашого пошевченківського культурно-історичного процесу XIX ст. І коли тим способом „звузимо” підхід до Куліша, відкинувши факти і фактики, що їх „синтеза” була б так само яловою, як шукання квадратури кола, то тоді й знайдемо цілого Куліша, і, може, сама синтеза стане можливою.

І це — давно назріле завдання для історика нашої культури. Бо хоч недоліків у цій царині надто багато (а деякі з тих недоліків пекучі), то все ж варто собі ще й ще раз усвідомити, що хоч би маленької, але синтетичної монографії про такого яскравого чоловіка, як Куліш, ми досі не маємо. Розуміється, — завдання не з легких. Знаємо, що багато навіть з дуже видатних авторів таку працю починали, але... обривали її з надміру завдання. Так, — монографія ця не буде працею простою чи звичайною: занадто незвичайною постаттю був і залишається несамовитий Панько Олелькович!

От хоч би взяти Куліша як приклад самої лише енерґі] людської, навіть на тлі таких явищ, як титанічний дорібок Грушевського чи неозора діяльність Франка.

...Пожежа хутора. Загинули рукописи. Загинула довголітня праця. Але Куліш — з зовсім нетрадиційною впертістю (наша „традиційна” впертість у таких випадках звичайно... м’якне), з якимсь справді старокозацьким завзяттям починає свою працю наново. Починає — від початку!

...Здавалося Кулішеві, що під Австрією розгортаються перспективи ширшої праці — і він, не довго думаючи, зміняє підданство, щоб, як підданий Австро-Угорської імперії, провадити працю широко й інтенсивно. Тут же виникла й та сумнозвісна українсько-польська „крашанка”, за яку стільки помий вдячні земляки вилляли на голову Кулішеві... Та чи справедливо? Чи такою вже помилкою була ота „крашанка”, якщо зважити, що до тієї „крашанки” ми раз-у-раз повертаємося й до сьогодні?

Варто придивитися, скільки творчих починів залишив нам Куліш у спадщину, скільки починів з телескопічною, майже, перспективою. А скільки глибоких думок розкидано в його не конче систематичних (тим більше — систематизованих нащадками) писаннях з різних ділянок і на різні теми, думок, унятих часом у справжню бронзу, що витримає віки („серед скарбів землі — голота гола” або „над серце в мене висоти нема”), думок, що кидають яскраве світло в найтьмяніші закути націо-психології чи націоісторіософії.

V.

Зеров побіжно десь зауважив про „великі зусилля” Куліша, що пішли на формування „високого” українського стилю.

Зауваження дуже слушне і значно глибше, аніж це здається на перший погляд і аніж це думав сам Зеров. Бо не про сферу лише літератури тут ідеться, як це мав на увазі Зеров, хоч, розуміється, формування „високого” літературного стилю (що, до речі, неоклясики допіру почали поважно реалізувати) без Куліша-поета (останньої доби) — уявити не можна.

Вагу цієї проблеми оцінимо повністю, коли зважимо, що саме цей брак „високого стилю” не лише в літературі, але й у цілій нашій національній дійсності кінця XVIII — початку XIX ст., занапастив нам Гоголя, бо лише в шуканні „високого стилю”, притаманного його генієві, він опинився випадково в Петербурзі... у занадто спізненій подорожі до Риму...

Наївні літерати підраховували кількість „русицизмів” у віршах „Хуторної поезії” і не були спроможні зауважити та оцінити піонерсько-творчого чину, що за тими архаїзмами крився. Навіть великий Франко, письменник далеко не наївний та й першорядний філолог-вчений до того, легковажив Кулішеві „доктрини про високий стиль та староруську мову”, зовсім не доцінивши великого політичного значення „староруської доктрини” Куліша, що обіймала в нього не лише „мову”.

Та „доктрина” носила явно політичний, державницько-національний і „агресивний”, контр-,,общеруський’” характер, як, загалом, державницькою була вся діяльність Куліша. Це було щось діяметрально протилежне духово-вбогому й фактично капітулянтському „народництву” з різними теоріями про „домашній вжиток”, не виключаючи й хоробливого „федералізму” пізнішої драгоманівщини. І коли подивимося під цим кутом погляду на велику, досі недоцінену політичну поезію Куліша, то, може, нас не так уже дуже й вражатимуть славословія на адресу „татарина” — Карамзіна, „арапа” — Пушкіна, несамовитого імперіяльного деміюрґа Петра І і, будь-що-будь, незвичайної німкені — Катерини. Всі ті імена — то символи, майже метафори. Всі ті імена то — псевдоніми державнотворчих факторів. Уживаючи тих „символів”, Куліш мав на меті ясніше, докладніше показати землякам, що то є державність, розкрити зміст цього давно забутого „українством” поняття.

Куліш бо надто добре знав вогненно-криваву границю поміж тим, „що становить націю в розумінні етнографічному”, а що „становить націю в розумінні політичному”, а це його власні слова з року Божого 1864! Отже, трошечки раніше, аніж наші „фахові політики” почали тією проблемою — під непереможним впливом „обставин” — цікавитися.

І хіба не живі й досі, хіба не пульсують живою кров’ю пророчої думки його давні-давні слова, що їх у свій час так мало знали, а ще менше розуміли:

„Прославлять і благословитимуть майбутні покоління лише тих, що дбають за це, аби землю нашу посіли в спадщину ті, що пролили за неї свою кров. Про інших буде стільки пам’яті, що за будівників залізничних шляхів і таких інших речей... Ми ж безпосередні пани і володарі цієї землі. На ній відіб’ється наше моральне обличчя і буде вона відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе!”

Чи багато з тих, що ще й досі „синтетизують” Куліша, хоч нині до кінця розуміють ці маєстатичні твердження державника з 70-их років минулого століття?

1947.

_________________

*) Так, напр., прийшов час на цілком об’єктивну оцінку літературної спадщини Драгоманова, цілої літературної спадщини, серед якої варто зупинитися хоча б на праці Драгоманова „Историческая Польша и великорусская демократия”.

[Маланюк Е. Книга спостережень. Проза., 1962. с.105–116]