Впродовж восьми років, з четвертого по одинадцятий клас, щопонеділка вдосвіта я прокидалася під гімн “Ще не вмерла України”, що пробивався крізь дірчасте радіо на стіні під сволоком, заздалегідь ввімкненого в розетку.
Усі ще спали. Шоста ранку. Лиш я – і досвітній гімн. Доста-доста. Та же чую-чую, вже йду митися, збиратися – і на автобус, із заплющеними очима пробиралась я навпомацки до дверей до вмикача світла, подумки дякуючи гімну, що не проспала, що розбудив мене і цього разу.
Будильників не було – було радіо, яке опівночі вимикалося, а вдосвіта знову вмикалося, розпочинаючи свій день з гімну. Якщо проспиш гімн, забаришся на ранішній автобус – і не потрапиш в понеділок до школи, до гімназії в Косові, куди їхалося двома автобусами з пересадкою, з пів сьомої ранку до дев’ятої. Дві з половиною години – і ти вже у своїй школі на першому уроці, звідки повернешся д’хаті вже в суботу після занять, щоби в понеділок зранку знову датися в дорогу на навчання. Замагора – Косів. Косів – Замагора. Куди тільки гімн досвітковий не попровадить.
Щораз був страх не почути гімн. Проспати. Не прокинутися вчасно. Заспати свій досвітній “будильник”. Але й почути – значить пора вже вставати. Збиратися і йти з хати. Лишати всіх рідних ще сплячими (так гарно сплячими!) Рушати в дорогу, коли надворі ще темно. Холодно. Ще нічого не видко.
Були випадки, що гімн вдосвіта по радіо вмикався не з першого разу. Спочатку по той бік приймача щось шворкотіло, шаруділо, похрипувало, насилу вмикалося. Я вже чула крізь сон ці шурхоти, ці нелегкі перші спроби ввімкнення, і мені малій, і безпорадній перед своєю долею переривати свій сон знову і знову, вставати, коли всі ще дрімають – і йти, хотілося плакати, і я плакала, всередині, і сльози ті застрявали десь на півдорозі, посеред сутінок дрімучих.
І поки я, прокидаючись з дрімоти, вибиралася з хати в дорогу, той біль і щем, і роздратування, зроджені в мені чи то від неспромоги радіостанції увімкнутися з першої спроби, чи то від протяжних й сонних звуків досвіткового “будильника”, повільно розчинялися в моїх грудях, залишаючи по собі трохи пустки й непевності. Бо я собі подумки шептала крізь дрімоту у досвітки сонливі, та ж додайте, браття роду козацького, трохи жвавості додайте. Бадьорості у спів ваш додайте. ‘Бих повірила й звеселилась. Збадьорилась та й нарешті прокинулась. Та й абих зрешти знала, що не пусто йду туди, у люті морози, де холод, де гляба зігрітися. Де ‘му зараз вкотре бігти з острахом в темряві три кілометри вниз до зупинки, сяду в замерзлий автобус на холодне сидіння, ще геть сонна добиратимусь спочатку одним автобусом, а потім другим, хукаючи й протираючи замерзлі шиби, щоби не проїхати своєї зупинки, щоби вийти, де треба. Пильнувати уважно. Навіть крізь сон. Коли ще темно й не видко. Хоч по писку бий.
У думках підганяла мелодію гімну досвітнього, прискорювала спів, його виконання. Збадьорювала ритм, щоби не протяжний, не млявий. Сонливий.
Щопонеділка крізь сни сподівалася, що мій “будильник” досвітній цього разу лунатиме твердо. Жвавіше звучатиме й впевнено. Аби конкретно й сміливо. Не розпливаючись поміж досвітком дрімотливим. Щораз забуваючи, що грав він не наживо. В записі.
