Запалили у сусіда стару добру хату
Сусіди злі, нагрілися тай полягли спати,
Та забули теплий попіл на полі розвіять...
... А в попелі тліла іскра огня великого.
Шевченко, Кобзар.
Стару добру українську хату почали палити ще Татари. На пожарище злетілись сусіди не на те, щоби її ратувати, але на те, щоби пограбувати і "нагрітися".
Пограбувавши і нагрівшись "лягли спати" і Поляки і Москалі, повіривши в те, що немає вже України, що немає Українців.
Та забули вони розвіять теплий попіл, в якому тліла іскра огня великого.
Деж вона тліла? Звичайно не на межах української землі, не в Галичині, Холмщині, Підляшу, але в самім її центрі, на Наддніпрянщині.
Перше полумя, полумя високого українського мистецтва, полумя їдкого і бичуючого слова запалив старий Котляревський, якого Енеїда являється одним з найбільше оріґінальних творів світової літератури.
Не даром Наполеон І. взяв її до своєї бібліотеки.
Це полумя мистецтва підсичували підголоски старого Івана та українська література, поки що не зачіпаючи соціяльного моменту, розростала, видаючи таких великих артистів реалістично-сантіментального напряму, як Квітка Основяненко і Василь Гоголь.
Наші сусіди Москалі старалися придушити огонь, але вже було запізно.
В перший період нашого літературного відродження заінтересовані були тільки гуртки дворянських, покищо ще не зденаціоналізованих недобитків. Та вже в середині 19. століття виринула з народньої гущі могутня, титанічна, коли хочете, прометейська постать Тараса Шевченка, котрий "на сторожі біля нас поставив слово", грізне запальне слово і за це перестраждав цілий свій недовгий вік.
Шевченко — це неначе високий аж до небес сягаючий стовп полумя, яке своїм яскравим світлом, неначе могутнім рефлєктором, осьвітило українську землю, і "невчене око", заглянуло в наші дрімучі душі "глибоко, глибоко" та побудило нас до життя, до енерґійної працї за народ, за його майбутнє, за соціяльну і політичну справедливість.
Шевченко не родився в Галичині. Він виріс, як кріпак, як символ закованого в кайдани Спартака, але в душі свобідного, з душею повною гніву та ненависти до ворогів-переможців і любови та глибокого співчуття до поневолених братів своїх, сірих, трудящих крепаків — на Наддніпрянській Україні.
На Наддніпрянській Україні родився і виріс ще один титан, людина, яка мала незвичайний вплив на світову революцію. Маємо тут на увазі Михайла Драгоманова, великого еміґранта, котрий серед злиднів матеріяльної нужди знайшов у свиїй богатій душі невичерпані засоби творчої енерґії. Для нього не було двох Україн. Він обіймав своїм орлиним зором всі українські землі і витинав з наших душ хабаз партикуляризму, вузкости і заскорузлости. Навіть забутої всіми Угорської України він не забув.
Шевченко поставив питання національного обєднання всіх українських земель ребром з інтуїтивною імпульзивністю і безпосередністю ґеніяльної людини. — Драгоманів, також наддніпрянець, обґрунтував його при допомозі наукової аналізи.
З цих кількох вище наведених прикладів виходить ясно, що нові ідеї і нові слова або, як каже Шевченко, "іскра огня великого" запалювались на Наддніпрянській Україні. Звідтіля походили і ще й тепер походять наші найбільші поети, музики, учені — звідтіля походять майже виключно всі верстачі нових шляхів.
Наддніпрянщина з її столицею Київом, з тим безсмертним містом, котре десятки разів руйноване на протязі історії, десятки разів відбудовувалось і відроджувалось — Наддніпрянщина — цей дивний край, де родились, виховувались, терпіли і радувались люде широкого розмаху та великої енерґії, — люде, які навіть серед найтяжчих житєвих обставин, серед найчорнійшої реакції не попадали в чорну мелянхолію і гнилий песимізм — оце серце України — оце правдива Велика Україна.
Та побіч тої Великої України, розтоптаної брутальним московським чоботом, котра хоч стиснена за горло, ніколи не перестала жити, котра не дивлячись на русифікаторські змагання уряду, на нечуваний економічний гніт і визиск, уміла зберігти всі ознаки національної індівідуальности, знаходиться, ще друга Україна — Мала Україна.
Коли на Великій Україні повстав невмірущий твір мистецтва "Енеїда", Мала Україна, відділена кордоном, замкнена сама в собі, взята в тиски польської культури і шляхетно-хамських манер з одного боку, і німецько-австрійського бюрократизму з другого боку, зогнила, як застояна вода, де плодилась огидна фавна заскорузлого партикуляризму, "чино-почитанія", найчорнійшої реакції.
"Літературні" твори того тяжкого періоду історії Галицької України мають на собі всі признаки бездарности і безідейности. Там жиє дальше завміраючим життям "язичіє", там пишуться поеми на повитання архиєреїв, "тезоменні" привіти, там появляються нікому непотрібні "Воззрєнія страшилища", які є клясичними документами на доказ того, до якого упадку може дійти частина нації, відрізана від матірного пня.
І тільки живущий та цілющий вітер з наддніпрянських степів міг оживити цей завміраючий край, цей "дом работи", котрий, не знаходючи ні звідкіля підмоги, почав деморалізуватись і приймати психіку раба, уїдливого здесперованого, раба, що неначе собака цілює, що правда із таємною люттю, руку, яка його бє, як влучно висловився Іван Франко в одній із своїх поезій. І дійсно, психічно здеморалізованому, розтоптаному і завміраючому краєві прийшла з допомогою Велика Україна, сама також розтоптана, але психічно не здеморалізована до того степеня, щоби стратити віру в живучість свойого власного народу.
Прийшла на Малу Україну не тільки моральна, але й матеріяльна поміч. Більшість українських друків, починаючи від 60-их років, виходила за гроші Наддніпрянської України. В 1872 р. закладається на українські капітали "Товариство ім. Шевченка". "Зоря" і "Правда" дістають також грошеві підмоги з Великої України.
Мала Україна стає українським П'ємонтом. Одначе цей П'ємонт не є місцевим західно-українським витвором. Його створила Велика Україна не для партикулярних потреб Галичини, але для інтересів цілої України, для інтересів національного обєднання, котре — Велика Україна в це твердо вірила — мусить здійснитися з історичною необхідністю, коли українська нація не затратила ознак національної окремішности.
Дякуючи живим сокам, могутній течії ідей, яка плила з Великої України, Мала Україна мала спромогу відродитись. Без її допомоги ззіли б Галичан Поляки, спавперизували б їх і звели би їх до такого низького рівня, як наших поранених братів на Угорщині.
Дякуючи моральній та матеріяльній підмозї Великої України, на Малій Україні могла повстати національна інтеліґенція, котра взяла провід в тяжкій боротьбі з польсько-шляхетською олігархією.
І треба признати, що за останніх двадцять років галицько-український тип показав дуже богато позитивних ознак... Він показав твердість і постійність в боротьбі, показав велику здібність до, як висловився Михайло Грушевський, "роблення малих діл", які з'сумовані дають одначе визначну культурну цінність.
Одначе західні Українці, глянувши назад на результати своєї працї, вбились в гордощі. Вони сказали і, що найгірше, повірили в те, начеб вони тілько одні є правдиві нездеморалізовані московським впливом Українці, що на Велику Україну треба поставити хрест, що вона лягає в гріб.
Вони забули, що нація, котра зродила в своїм лоні Котляревського, Шевченка, Драгоманова, Куліша, Костомарова, Антоновича, Коцюбинського, Лесю Українку, Грушевського і т. д. — це нація невмируща, це нація активна, яка серед найтяжших злиднів виживе і не зломиться, не відступить від свойого соціяльно-політичного і державно-правного ідеалу.
І навіть ґрандіозний рух великої української революції, яка на протязі несповна року зуміла висунути ідеал української суверенної державности, не зміг виполоти з душ партикулярно настроєних мало-українських провідників, хабазу зневіри в національну енерґію українського народа.
На великій Україні переворот за переворотом, анархія — це правда. Але на ці перевороти, на цю анархію не треба дивитись, як на ознаки внутрішньої слабости, тільки як на ознаки великої невмірущої національної енерґії.
Цими переворотами, цею анархією українська нація вичищує тільки шумовиння, зібране на протязі історії нашого народа.
Російська революція, за котрою пішла національно-соціяльна революція українська, розпочалась тоді, коли ще здавалось, кріпко і непохитно стояли Центральні Держави: Німеччина та Австро-Угорщина.
Українська наддніпрянська політика, яка не спускала ніколи з ока Західньої, тоді Австрійської України, не могла, річ природна, офіціяльно заявити своїх претензій на західньо-українські землі.
Що найбільше можна було в тім часі езопівської мови про права Галичан на самовизначення.
Та одначе коли зчинився австро-угорский державний переворот в осени минулого року на Україні доживала свої дні гетьманська реакція. Галицько-українські політики використали той момент для аґітації проти прилучення до України.
І галицькі парляментаристи проголошують фатальний вірнопідданчий комунікат на адресу Карла в тім моменті, коли вже горобячі мозки могли додуматись, — що австро-угорська монархія вже належить до минувшини. Колиж галицькі політики, випробувані парляментаристи, котрі уміли за старих часів Австрії виторгувати "лишню концесію", станули із здивованням перед довершеним фактом розпаду Австро-Угорщини, тоді вони скористали "з права самовизначення" в тім напрямі, що створили самостійну Західньо-Українську Народню Республику, так як би не було Великої України, визволеної в тім часі вже з під гетьмансько-німецької неволі.
І от ця Західньо-Українська Республіка не координує своєї політики з політикою Великої України, не веде політики розуму, політики, обчисленої на дальшу мету, а веде політику моменту, політику нервів.
На Велику Україну сунеться тимчасом градова хмара червоного московського імперіялізму, який грозить скупати цілий край в крові і лишити після себе одно велике пожарище.
Замість того, щоби сконцентрувати всі свої сили, щоби відперти навалу східньо-европейського варварства, західно-европейські (українські) політики цілими місяцями увязнюють великі сили Українського війська біля Львова, того Львова, який не є нічим иньшим, як штучним витвором, купою гною, того Львова, який, коли б пропав з лиця землі, великої шкоди не було б.
З стратеґічного боку це було безглуздя, але це безглуздя являється результатом тої великої помилки, яку поповнили галицькі політики, проголошуючи самостійність Західньо-Української Народньої Республики.
Ця помилка тим дивніша, що другі славянські народи, котрі зараз консолідуються в окремі національні держави, її не зробили.
Ані Познанщина, ані польська Галичина не "самовизначились", як дві від Варшави незалежні Польщі. Не зробили того також Словаки, хоч поміж Чехами та Словаками є дуже великі етнічні ріжниці. Що більше. Не зробили того також Сербо-Хорвати і Словінці, що належали до Австрії, котрі цілими століттями жили осібним історичним життям.
Тільки українська нація позволила собі на роскіш засновання двох Українських Народніх Республік, на поставлення перед світом двох Україн: Великої і Малої.
Наслідки показались фатальними. Польща вела війну з Малою Україною в тім часі, коли в Київі сидів польський посол. Післати ноту Польщі не було правного титулу, аджеж Польща не вела війну з Великою, але тільки з Малою Україною.
Велика Україна вже перед тим післала була до столичних міст дипльоматичні місії. Не дивлячись на це Мала Україна організує також осібні місії від Західньо-Української Республіки.
Ці місії видають пашпорти без порозуміння з велико-українськими місіями, і через це повстає тільки заколот.
Представництва чужих держав, котрим приходиться візувати українські пашпорти, з здивованням питають, кілько властиво є тих Україн, а це тільки підриває наш кредит в інтернаціональній політиці і дає широке поле для інтриґ з боку наших віковічних ворогів.
Поїхала місія до Парижу. Зразу тільки з Великої України. Пізнійше долучилися Мало-Українці. І тут знову повторяється та сама історія. Вправді вони там заступають інтереси цілої України, але сам факт, що дипльоматичні пашпорти західніх Українців походять не від Великої України, але від Малої, ослаблює наше інтернаціональне становище.
Ми виступаємо перед світом не як одноцільна нація, але як нація поділена. Коли нація сама в собі ділиться, то можна її поділити, бо вона спихає себе на становище інтернаціонального обєкту права, і ніяк не може вибитись на становище субєкта.
Дякуючи тій анархії в політиці, яку вели західні Українці, боронючи не інтересів цілої України, а тільки інтересів свойого галицького куточка, ми терпимо катастрофу за катастрофою.
Поляки окупували Галичину, бо в них знайшлися на те матеріяльні сили. Західню Українську Республіку вони зліквідували; одначе не правда, щоби була зліквідована Наддніпрянська Українська Республіка. Навіть большевицький уряд в Київі, влада котрого одначе не виходить поза мури столиці, каже що він український уряд Робітничо-Селянської Федеративної Республіки Рад. І на Великій Україні питання не в тім, щоби виборювати українську самостійність (юридично вона не перестала істнувати), але щоби повалити чужинецький, узурпаторський уряд, який не є випливом української національної волі.
Повалиться большевицький уряд, Україна — Велика Україна влаштує своє життя по своїй волі, яку образили московські большевики; щож до західньої України, то її треба буде визволяти з під чужого ярма, з під чужого державного орґанізму, не як осібну Західньо-Українську Народню Республіку, але як частину Великої України.
Наддніпрянські Українці знають одно, що може бути одна Велика Україна або жадної.
Галицькі політики думають, що вони можуть істнувати як Україна, як самостійна Республика навіть тоді, як Наддніпрянщина попаде в неволю.
І ця помилка мститься на нашім цілім національнім орґанізмі.
[Воля, 26.07.1919]