Плем’я, тупе і вперте,
що вас переверне?
Світло якої жертви?
В кожній бездумній пиці
брата ясне лице
буде – в якому віці?!
Із віршів Віктора Неборака до циклу гравюр Богдана Сороки «Страсті Христові»
Один із представників «нашого високого пізнього модернізму» – знаний український графік Богдан Сорока, чий передчасний відхід чотири роки тому досі лежить тугою на серці, як і смуток усвідомлення кончини його колеги Олега Мінька рік перед тим, – устиг видати 2014 року книжку «Спогади». Сторінки мемуарів Сороки містять згадки про роки його праці після здобуття вищої художньої освіти на відділі кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Отож пригадаймо й собі за автором:
«На той час я працював у монументальному цеху художньо-виробничого комбінату. Після закінчення інституту була створена бригада з моїх однокурсників Богдана Сойки, Жені Безніска, Миколи Кристопчука, Миколи Андрущенка, а бригадиром у нас був уже досвідчений майстер Влодко Патик».
Влодко. Володимир Патик. Це ім’я чільного творця рельєфного панно із мозаїки, що було варварськи зруйноване нещодавно у Львові разом із будівлею магазину «Океан», – несамовито робітного автора як у малярстві, так і монументальній образотворчості.
Наголошуючи на цій другій складовій доробку Володимира Патика, історикиня мистецтва, художниця і колекціонерка Оксана Романів-Тріска, яка опублікувала творчий життєпис «натхненного життям» артиста, зокрема зазначила:
«Володимир Патик майже щорічно виконував монументальні замовлення художньо-виробничого комбінату, в якому було задіяно багато членів Спілки художників УРСР. Звертаючись до історичної тематики, у 1969 р. створив стінні розписи у фойє кінотеатру ім. Б. Хмельницького у Львові — «Хмельницький під Львовом у 1648 році». Згодом ще раз зобразив цю подію на станково-панорамній картині для Львівського історичного музею (Музей зброї, 1974-76 рр.). В оформленні фасадів і фойє громадських будівель, В. Патик проявив себе оптимістично налаштованим художником декоративно-новаторського спрямування — він виклав рельєфну мозаїку «Море та риби» (120 кв. м) для магазину «Океан», Львів (1978 р.) ; мозаїку «Сонце, повітря, вода» для водно-озокеритної лікарні у Моршині (1981), монументальне панно «Львів» (85 кв. м) у науково-дослідному інституті Львова (1983); «Присвячено Олександрові Довженкові» на фасаді та «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» — в інтер’єрі кінотеатру Нового Роздолу (1986). Разом з Миколою Кристопчуком та іншими працював над мозаїчними панно в Молдові, Криму, на Кавказі (керував бригадою художників)».
Власне про це свідчать і спогади Богдана Сороки, у кого на весіллі із Любою Брикайло в Будинку актора восени 1969 року бавилася та сиділа за одним столом «вся бригада художників-монументалістів з дружинами»:
«На кілька місяців, зазвичай у теплий період, ми виїжджали виконувати замовлення – здебільшого викладали мозаїку, рідше займалися розписами, а взимку робили проекти та віддавалися творчості. Географія наших поїздок була досить широкою: об’їздили ми Крим і Кавказ, Молдову і Білорусь, працювали у Львові та на курортах Львівщини».
А вже кількома сторінками потому, але перед тим, як оповідач пригадає свою поїздку із Любкою та Влодком і Ромою Патиками до Ташкента, Самарканда, Хіви й Бухари, подибуємо безпосередню згадку про спільну роботу над панно «Море та риби»:
«Влітку 1980 рому ми (Влодко Патик, Григорій Олексюк і я) працювали над мозаїкою на стіні рибного магазину «Океан». Спочатку ми нарощували рельєф, а на нього клали мозаїку. За цією роботою нас застала осінь. Ми захотіли трохи розвіятися. Рома Патикова подала ідею оглянути Середню Азію».
Ця цитата відхиляє завісу над технологічними нюансами створення розбитого мозаїчного панно: рельєф був невід’ємною складовою формотворення композиції, у котрій він не просто гармонійно поєднувався із лініями абстрагованих фігуративних образів та колористикою плям, а й задавав синхронно із заламими схематичних хвиль на фризі споруди загальний лад ритму цього архітектурного об’єкта, позначеного духом часу, але щасливо позбавленого ідеологічного навантаження радянського спадку. Ба більше, «Море та риби» виразно стреміли до вираження іманентної їхньому дизайнерові національної картини світу!
У цьому, либонь, була перша перевага того, що створював Володимир Патик та його приятелі: декоративно-монументальне мистецтво, на їхню думку, мало би естетизувати, а не ідеологізувати урбаністику, формувати гуманізований громадський простір, який би через об’єкти, відчитувані за кодом знаків і символів як питомо рідної культури, так і універсальних, сприяв вихованню відчуття краси у процесі соціального розвитку міста.
І, направду, коли зважити на той вал fb-відгуків львів’ян, яких обурив нещодавній акт вандалізму, вчинений над твором (Твором із великої літери, нехай і без номінального статусу пам’ятки) мистецтва і архітектури, що слугував для них незглибним джерелом суб’єктивного переживання безумовної краси, — то цю засадничу програму було успішно доконано в такому обсязі, котрому позаздрив би сам Фернан Леже, який, за спогадами його сучасників, мріяв і марив поширенням настінної декоративістики!
Ось лише деякі із відгуків:
Тетяна Казанцева додала нову світлину до альбому Коханий Львів. Beloved Lviv — почувається сумно разом із Leon Serg у Магазин «ОКЕАН»: Я в дитинстві годинами там стояла, у мене були свої улюблені рибки. З ними домовлялась про наступну поїздку на море... Хочуть зробити «новодєл». А твір Володимира Патика, визначного художника, значить треба знищити? Подібна ситуація, як в Славську...
Яна Іщук: У цю мозаїку можна справді вдивлятися годинами, днями – зачаровує. Аж тепер побачила, які ті хвильки на фоні, – вони розбігаються по піску, так, як справді вода розходиться на узбережжі – помаленьку, бринить. Якщо читати за кольорами як морські сигнали: ось «людина за бортом», далі – знак zulu «мені потрібен буксир, викидую сіті», а далі українські прапори... наші національні прапори!
Jurko Voloshchak: Дякую Яно, що помітили глибину задумів Володимира Патика, або ж його неперевершену інтуїцію.
Irena Vovk: Дуже шкода, що мозаїка знищена. Сама живу в цьому районі і з дитинства, проходячи повз цю мозаїку завжди уявляла, як там на дні океану. А тепер як без цих рибок?
Катерина Немира: Ні, не рибок, МИСТЕЦЬКУ річ рагулі прибрали, нас з вами зневаживши.
Roman Frankiv: Про те що забудовник хоче знищити цю мозаїку було відомо давно. Питання до пам'яткоохоронних органів. А де ви були і що робили ? чому не внесли «Океан» до переліку пам'яток? на надали пам'яткоохоронний номер? Визнайте чесно, для вас цінною є лише спадщина колоніального періоду. Мистецтво українського модернізму ви ніколи спадщиною не вважали, то чого ви зараз так волаєте, – ви самі налаштували суспільство на те, що все що було споруджено після 1939 року, це сміття.
Друга (хоча, мабуть, насправді перша) цінність творів декоративно-монументального мистецтва львів’ян 60-х – 80-х років полягала у практичній, живій (із рук до рук, від учителя до учнів і послідовників) передачі традицій європейського модернізму, незважаючи на те, що вітчизняні його представники змушені були творити за «залізною завісою», де тоталітарна система за будь-який формалізм у мистецтві й відхилення від канонізованих принципів соціалістичного реалізму нещадно карала як публічним остракізмом, так і кримінальним кодексом.
Проте, відлучені від безпосередньої ангажованості у світовий мистецький процес, ці артисти змогли таки творити в його тренді, поклавши собі за естетичні орієнтири новаторські експерименти як славетних європейських попередників, так і не менш знаних своїх викладачів, як то Роман Сельський і Карло Звіринський.
Простежмо ланцюжок, що висновується, мов естафета: приголомшений Сезановою сміливістю постімпресіоністичний радикальний кубіст із Франції Фернан Леже, подружжя Маргіти та Романа Сельських, яке студіювало в нього у Парижі, вихованець Краківської художньої академії Роман Турин, далі – Карло Звіринський, його студентський колега Володимир Патик та ті шістдесятники, котрі згодом навчалися уже в «підпільній академії» в майстерні Звіринського й належали до кола близьких Патикових колег…
Ось що залишив у своїх роздумах про мистецтво і вчителя Карло Звіринський: «Якби не було Сельського, мистецьке обличчя Львова, а слідом за цим інших областей України – було б іншим! Своєю творчістю, своєю педагогічною діяльністю, він прилучив львівське малярство до пошуків і досягнень європейського мистецтва. Розбуджене в учеників критичне ставлення до постулатів соцреалізму, автоматично переносилося на всі інші ділянки комуністичної ідеології. Щойно ми, молоді його учні, створили цей мікроклімат, в якому він, наш учитель, міг повно і свобідно висловитися, прищепити нам своє розуміння мистецьких проблем. Ми – молоді! Властиво, то на початку нас було двоє – я і Влодко Патик. Саме в такому порядку. На початку, у вересні 1946 р. був я, а Влодко Патик хіба рік-півтора пізніше…».
Картини французького модерніста Фернана Леже.
Не зайве застановитися й на згаданій андеґраундності передавання модерністичних традицій у Львові, – вона справді дорівнювала нонконформізму, бо окрім естетичного був іще третій аспект творчості артистів, вихованих Сельським і Звіринським, – етичний.
Як згадував Богдан Сорока: «У ті часи ми говорили між собою про філософію екзистенціалізму, французів Сартра та Камю. Якщо коротко, то суть полягає в наступному. Ось живе собі людина, щось там робить, особливо не задумуючись над своїм існуванням. Але у певний момент настає так звана «погранична ситуація», коли треба робити вибір, уникнути якого неможливо… Ось що сказав про шістдесятників Роман Петрук: «Рух почався із життя назад. Спочатку краса, народні обряди, міфологія, декоративне мистецтво, а закінчилося відвагою».
Мова про відвагу опору радянській системі та таким її каральним органам, як КДБ. Але не тільки. Йшлося про відвагу ідейної незгоди, критичного мислення, незрадливої дружби та творчого вислову. «Очевидно, що дух спротиву носився тоді у повітрі», – слушно стверджує Богдан Сорока. Відтак відваги потребувала загалом свобода творчості пізніх модерністів, хоч би в якій із царин мистецтва вони практикували.
Тож варто усвідомити: у випадку із мозаїчним панно «Море та риби» ми мали до справи не просто із окремим приємним екстер’єрним твором, а цілим знаковим явищем, що стояло за ним, – доволі успішною спробою в умовах ідеологічної цензури радянського тоталітаризму і бездержавності окупованого народу творити (не в руслі офіціозу, а альтернативи) високі зразки рідної культури, що кореспондували до світових.
Тому нема нічого дивного у тому, що сучасна українська письменниця і перекладачка Маріанна Кіяновська поставила в один шерег із сповненим трагедійного патосу експресіоністичним панно «Герніка» Пабло Пікассо й драму теперішнього знищення оптимістично-медитативної мозаїки «Море та риби» Володимира Патика, – адже проартикульовані вони однокорінною мовою модерністичних течій.
За щасливим збігом обставин, змогу в деяких випадках безкарно висловлюватися цією мовою за радянщини забезпечила саме декоративність – одна із найхарактерніших ціх т. зв. львівської мистецької школи.
Почасти це стало можливим завдяки тому, що на відміну від скульптурної монументалістики чи малярства й графіки, що їх влада трактувала поважно як засіб ідеологічного впливу і пропаганди, декоративне мистецтво (із прикладкою «ужитково» через дефіс) не брали аж так на серіо, принижено вважаючи монументальний його вимір «оформительством», а крафт як такий (кераміка, гутне скло, текстиль, художній метал тощо) власне ужитковим дріб’язком, де тлумачення дизайну (хоч тоді цим терміном не послуговувалися) і декорування редукували замалим що не до узорів. Чи не звідти й теперішній одіозний примітивізм щодо можливості відтворити зруйноване панно «у всіх орнаментах»?
Та нехай там як (навіть із спізненням у кілька десятиліть, і не завдяки, а всупереч умовам), таки в українському мистецтві другої половини ХХ століття постали самобутні твори світового рівня й музейної художньої цінності за гамбурзькою рахубою!
Картина французького модерніста Фернана Леже.
Не пристаючи із анінайменшою довірою до слизенької думки, що, мовляв, ото, хто мав змогу отримати візуальну інспірацію із якихось поліграфічно недосконалих репродукцій, що крихтами могли потрапити із-за кордону до Радянського Союзу, той неодмінно й собі заходжувався, надерши чужих ідей, творити «модернізм для бідних», я однак переконана в очевидній суголосості їхніх формотворчих потуг.
Тут пригадаймо, що метою митця і суттю роботи художника – як наголошував український скульптор-абстракціоніст Михайло Дзиндра – є ненастанна вільна формотворчість. Тільки вона дає змогу майстру вилущувати із темряви потенційного «ніщо» твір, а отже промовисту в повноті краси свого втілення конкретику форми.
І коли, бува, здивує стилістична схожість цієї формотворчості в авторів, що ніяким боком не перетиналися в реалі, лишається утвердитися у здогаді, що ідеї таки ширяють у повітрі, оскільки Дух Святий віє, де хоче, а стежки Господні незвідані… Хоча такі міфи про майже езотеричні форми збереження традицій локального модернізму львівська дослідниця радянського мистецтва Галина Хорунжа критично підважує, бо на її думку, те що робили Патик, чи Сельскі, цілком відповідало розширеному трактуванню поняття радянського мистецтва.
Натомість я виснувала собі абсолютно нематеріалістичну гіпотезу про те, що то не митці на раціо обрають собі модернізм за форму вислову, а він постає своїми імппліцитними можливостями наяв у їхній формотворчості. От тоді ними креативить несамовито! Це скидається на те, як пластичні спромоги мови втілюються у поезію, обираючи собі відповідного Поета. І тут йдеться вже не про «Океан» на Артема (чи Володимира Великого тепер), а про океан «Соляриса», якщо дозволите таке порівняння, бо відчуваю його делікатну доречність…
А це вже зізнання самого Володимира Патика, що його наводить Оксана Романів-Тріска: «Формалізм — явище універсальне, багатопланове. Для мене — це насамперед пошук, мистецький варіант. Я конче хотів знати усі способи творчості. Адже не можна стати поетом, не знаючи мови!».
Нещодавно, коли монументалістка Іванка Димид-Крип’якевич, чия мама Олександра Крип’якевич (Цегельська) належала до «герметичного кола Звіринського», зронила: «Якби Петрук мав стільки можливостей як Міро... Якби Ігор Герета не передав любов до Міро Лесі Цегельській... Якби Карло Звіринський міг поїхати в Париж так, як зараз може кожна баба Ганя... Якби чорні діри (прорив — це називав Лисик) і чорні квадрати і... Малєвич... Якби Карло Звіринський міг побачити Музей Міро в Барселоні!!!! І « Герніку» Пікассо в Мадриді… І Музей Ван Гога в Амстердамі...», — подумалося: от кому-кому, а Патикові із цим пощастило! У Франції він працював над оздобленням каплиці, насолоджувався музейними збірками Парижа, малював на Монмартрі, виходив на етюди в Арлі Ван-Гоговими стежками. Згодом був у Чехії, виставляв свої твори у США, Канаді, Китаї. Щорічно здійснював виправи із Клубом українських митців Шевченковими місцями в Україні й поза нею.
Розмисли про знищене панно «Море та риби» сколихнуло в пам’яті мить одкровення паралелей формалістичних марин Романа Сельського і Володимира Патика, а ще спогад про те, як «Дзиґа» влаштувала учту (таки із рибинами!) на честь майстра в колі його найближчих друзів. Збереглися ( іще чорно-білі) фото зустрічі на головному двірці й самої забави, на тих світлинах — дорогі серцю люди, які вже у засвітах. Тоді Микола Андрущенко на диктофон розповів про часи спільної роботи у бригаді монументалістів, про колосальну працелюбність і працездатність їхнього бригадира, який кожен день розпочинав із виправ на етюди і встигав із них повертатися з чималим доробком, заледве колеги прокидалися.
Із розповіді Миколи Андрущенка, старший наставник був нестямно захоплений мотивами природи: «Любив малювати квіти не тільки на пленері, у майстерні часто компонував букети, ставив натюрморти і кликав мене — а я тоді ще власної майстерні не мав — щоб малювати разом. Заохочував працювати своїм прикладом невтомності й зосередженості на розв’язанні фахових задач. Взагалі, він щедро ділився усім, і насамперед професійними знаннями. Було тепло від його доброзичливого гумору й щирості. Одне слово, справжній чоловік, яких мало! І нас тоді надихав і цим виховував, і потім своїх студентів в академії так само. Вважаю, що їм сильно пощастило вчитися у нього».
При цьому спало на думку, що таки варто продовжити ланцюжок передавання живої традиції модернізму від Патика й далі, бо, скажімо, не пустив би він до своєї майстерні із цілковитою довірою молодого Петра Сметани, не мали б ми нині такого цікавого маляра!
А ще , звісно, і його сина Остапа – теж художника, який гідно продовжує батькову справу, влаштовуючи пленери імені Володимира Патика, виставки за результатами цих пленерів і свої персональні, та провадячи роботу благодійного фонду й плануючи спорудження триповерхового поліфункційного музею його творів у Брюховицькому лісі навпроти музею Михайла Дзиндри.
Музей Фернана Леже прикрашає мозаїка за його проєктом.
Цікаво, що за проєктом молодої архітекторки Мар’яни Борейко, виконаного під науковим керівництвом Ярини Онуфрів, музей Володимира Патика мав би бути оформлений мозаїчним панно за мотивами твору майстра «Птах з кам'яної могили», що його брався викласти Остап Патик.
Зрештою, перейнявши тонкощі справи з батькової науки, Остап Патик вже виклав чимало мозаїк як власноруч, так і у співпраці із своїм братом у других Романом Патиком, до прикладу, разом вони оформляли смальтою садибу Бандер та інші громадські об’єкти.
Не зачіпаючи аспектів законності/незаконності демонтажу магазину «Океан», лишаюся при своїй думці, що все обставлено зумисне так, щоб залишити юридичну лазівку руйнівникам і чиновникам вийти сухими із води і перевести перуни обурення на стрілочників. Це «неподобство», як окреслив актуальний злочинний вандалізм доктор мистецтвознавства Роман Яців, важко буде оскаржити у площині правничій. Лише у моральній. Утім від того не легше, бо нема еквівалентного відшкодування втрати. Ще гірше, що навіть вирозуміла вартості подібних творів громада не має дієвих механізмів збереження своєї культурної спадщини, лишаючись ограбованою, ошуканою і безправною, бо подібне із нею може зробити завиграшки хто хоче, тільки тому, що це зробити можливо.
«Володимир Патик був художником європейського напрямку. Коли нашу культуру заганяли у провінційний стан, він боровся з цим. Малював надзвичайно гарні картини. Цим наближав українську культуру до європейської», — відгукнувся три роки тому на смерть 90 річного майстра мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Нічого не допомогло зберегти «Океан» у Львові після смерті художника: ані те, що автор мозаїки – почесний громадянин міста, Шевченківський лавреат, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого; ані те, що був депутатом міськради, активним рухівцем тощо; ані, що у своїй творчості досягав рівня визначних європейських майстрів модернізму. І чим тут зарадиш? Не стачило розуміння доданої вартості мистецтва й трактування культурної спадщини як активу. Засліпило чимось іншим.
А океан fb й досі штормить відгуками:
Марко Савицький: Це не лише дно невігластва усіх причетних до будівництва, це єхидна спроба продемонструвати свою нахабну безкарність. Маю надію, що спроба буде невдала і фатальна для виконавців… Знаю досить забудовників у Львові, що дорожать своєю репутацією (і це не лише львівські ) і розуміють, яку доповнену вартість до своєї споруди вони отримують «нахаляву», використовуючи історичні чи мистецькі особливості придбаних будівель. Ці історичні чи мистецькі цінності (навіть не зафіксовані документом) роблять будь-який бізнес більш привабливим, цікавим, полегшують його вихід на ринок… Але є ділки, для яких бізнес-репутація пустий звук. Ти їх запитай про Патика, вони максимум що тобі пробелькотять – це те, що патик має два кінці… Яке мистецтво?... Яка історія ?… Їхня стихія бульдозер, вони слуги бабла і «вони нас сдєлалі». І коли ти налаштовуєшся у цій емоційній пустці, на хоч якусь адекватну реакцію, з дна ти чуєш тупе – «забудовник запевнив, що мозаїку магазину «Океан» буде відновлено в тому ж орнаменті»… В якому «орнаменті»???? Що відновить??? Втрачений твір неможливо відтворити!!! Ви нам пропонуєте симулякр, копію? Дякую, не треба! Я розумію, що уся ситуація не матиме вже щасливого кінця. Але є надія, що той плювок в лице місцевої влади, не залишиться безкарним. Бо домовленості – це репутація. Навіть якщо вони усні. Із кожним роком маю все менше аргументів для інвесторів бізнесу, чому пам’ятки повинні бути реставровані і для чого я наголошую на обов’язковості усіх реставраційних робіт.Увсе менше знаходжу відповідей на питання: «А чому я мушу цей камінчик зберегти, коли навпроти зруйнували цілу кам’яницю?» Я вкурвився усвідомлювати, що в нас хорошим є лише той архітектор, хто вміє обійти закон, а не той хто має потрібні компетенції виконати проект в згоді з законодавством.
Всеволод Поліщук: У такій ситуації мав би бути покараний не лише забудовник, а й хтось із чиновників мерії. Натомість мерія влаштовує цирк із «обговоренням можливості відновлення мозаїки». При цьому, наприклад, головний архітектор, який запевняв, що мозаїку буде збережено, у своєму спічі навіть не вибачився перед громадою. Тепер він просто запевняє, що «зробить все, аби забудовник більше не працював у Львові».
Леся Антонович: Безкарність+неуцтво – гримуча суміш. Сосенко зійшов з рук, мозаїка теж, майже впевнена. А загалом, не уроки англійської треба збільшувати в школах. От мистецтвознавство, культурологію в притомному та сучасному вигляді з першого класу must have. Тоді мозаїка не буде виглядати набором камінчиків, які кожен може викласти.
Bohdan Shumylovych: Власне – історію мистецтва ніде не вчать, хіба в академії... а це має бути обов'язковий курс...
Тільки от питання: обізнаність із цінністю мистецького твору хіба убезпечить його від зазіхань із злочинними намірами, коли від цього очікуються вигода? Усі ж знають, що вбивати не вільно, але їх не спиняє навіть заповідь Божа.