"Лекше роспочати війну, як заключити мир" — написала недавно оцей афоризм одна із швайцарських ґазет.

 

І дійсно коли ми собі пригадуємо, з якою катастрофічною скорістю розвивались події в середині літа 1914, як скоро фабрикувались ноти, складались книги у всіх красках соняшнього спектра, коли собі пригадаємо, як надзвичайно легко було розпочати війну і порівняємо з тим, як тепер тяжко приходиться заключити мир, з якою повільністю і безплодністю поступають праці мирової конференції в Парижі, правдивість цього афоризму виступає з цілою релєфністю.

 

Конференція в Парижі радить, пускає паперові бомби в формі ріжних "ультіматів", а тимчасом життя націй, їх активність, яка веде до історичних подій, розвивається на основі якогось загального біополітичного закона, якого ще ніколи не вдалось формувати та ясно і науково його обґрунтувати.

 

Були справді спроби знайти формулу. Видано самовизначення народів, одначе це поняття остільки так загальне і інтерпретується так ріжноманітно, відповідно до еґоїстичних змагань, поодиноких націй, що про наукову ясність, тут не може бути мови.

 

Правду сказала біблія (старий завіт), що з початку прийшли діла, а потім рефлєктивне сконстатування факту, його сформулування (Бог сотворив небо і землю і побачив, що зробив добре).

 

Тепер ми маємо вже стільки заобсервованих історичних випадків, що їх аналіза дає нам змогу сформулувати загальний біополітичний закон, який ми називаємо загальним законом національної ґравітації.

 

Кожду націю треба розуміти, як витвір природи, як живий, хоч дуже складний орґанізм, з відмінними морфольоґічними і sit venia verbo анатомо-політичними прикметами її життєвих орґанів, які витворилися в процесі боротьби нації за своє істнування.

 

І якби не була розбита і поділена політична нація, вона в певній стадії свойого розвою, показує своє стремління, яке тільки може устати з життям нації, стремління до національного обєднаня. І нація обєднуючись, ломить сильним революційним зривом всі перешкоди, які стоять на дорозі до такого обєднання.

 

Історичне життя Европи розвивалось якраз по закону національної ґравітації. Зразу удалось обєднатись французький нації. Вона це зробила, перебувши велику революцію в XVIII віці. Потім прийшла черга на німецьку і італійську націю, які створили сильні національні держави, і високо розвинули свої національні культури.

 

Інтересно прослідити процес такого обєднання. Твориться усе якийсь національний центр (Париж, Рим, Берлін), до якого, як до сонця, ґравітують національні території. Скінчиться оце обєднання, плянетарна політична система готова, не скінчиться — життя народів представляє собою хаос, в якому борються незалежні сили.

 

Національна ґравітація — це рівночасно будуюча і руйнуюча сила.

 

Вона розрушує старі національно-політичні аґльомерати і на їх місце будує нові національно-політичні організми. Що так воно є, доказом може бути доля таких держав, як Туреччина, на місці якої повстали Румунія, Греція, Болгарія, Сербія, — як Росія і Австро-Угорщина, роспад котрих відбувся прямо з катастрофічною скорістю. Розпад Туреччини відбувся на протязі цілого девятнадцятого і початку двадцятого століття, розпад Росії на протязі пів року (від березня по листопад 1917 р.), розпад Австро-Угорщини на протязі кількох тижнів (при кінци 1918 р.).

 

Такий орґанізм як Німеччина, устоявся, не дивлячись на внутрішні клясові потрясення, і ми переконані, що німецький національний орґанізм, позбувшись чужих розкладових елєментів (Поляків, Данців, Французів), і приєднавши до себе ті національні маси, що стояли поза сферою політичного впливу німецького національного центра, (австро-угорських Німців), тільки скріплений.

 

Що до вище згаданих держав, таких як Туреччина, Росія і Австро-Угорщина, їх історична пісенька вже відспівана, а всякі змагання до їх відбудови причиняться тільки до збільшення заколоту.

 

Тому що конференція в Парижі не може піднестись до висоти розуміння цего загально-людського руху, викликаного законом національної ґравітації, вона сліпа, так само сліпа, як сліпі були фізики до того часу, поки Нютон не сформулував загального закона ґравітації.

 

До того часу відріжнювали фізики два роди тіл: тяжкі і легкі. Тяжкі — ті що падали на землю, легкі, ті що, як на примір, піря летіли в повітря.

 

Тоді, коли Нютонові вдалося сконстатувати і непохитно довести при допомозі математики, що всі тіла тяжкі і всаїмно притягаються — ми здобули ключ розуміння всіх явищ фізики і механіки.

 

Без усвідомлення собі закона національної ґравітаціі політик не може розібратись в політичних питаннях і робить помилки за помилками.

 

Це з явною очевидністю ми бачимо на тих засобах і заходах, які приймають державні мужі Антанти, котрим історія поклала в руки завдання упорядкувати світ на підставі розумних наукових прінціпів.

 

Політика може бути збудована також і на фалшивих принціпах. Віденська конференція 1815 р. всеж таки була збудована на прінціпі европейської рівноваги, що позволяла могутнім державам, таким як Австрія, Франція, Німеччина, Росія грати загально-европейський концерт.

 

Щоби утримати мир, держави мусіли готовитись до війни, так глубоко вкорінилася в мозок тодішних державних мужів непохитність староримської доґми: si vis pacem, para bellum.

 

І власне цей хибний прінціп, на яким був збудований мир в 1815 році, привів до того заколоту і до тої всесвітної катастрофи, яку ми тепер переживаємо.

 

Та всеж таки політики з початку 19. століття дали людству, хоч не трівалий, але мир якого заслуговував тоді розвій людства.

 

Теперішні політики в Парижі не можуть дати людству не тільки трівкого, але взагалі ніякого мира.

 

Вправді удалось по тяжких піврічних нарадах заключити мир з Німеччиною в Версалі, але кожний знає, що це не мир. Тепер може пів року, або й менше Німеччина не буде воювати з Францією, але буде певно воювати з Польщею, і хто зна, чи в короткім часі вона не зорґанізується до того, (а держави Антанти до того не зорґанізуються), щоби збройно запротестувати проти тяжких умовин "мира."

 

І так на кождім кроці, Антантські мужі не є в силі розвязати ані одного питання. Адрійське питання розбило вже таку залізну орґанізацію, яку ми бачили в стремлінню держав Антанти до перемоги. Італія вже явно фрондує проти Франції, Анґлії і Америки.

 

Не вдалось також і не вдається упорядковати австро-угорської і російської спадщини.

 

Замість двох великих імперіялізмів: російського і австро-угорського, котрі всеж таки розпоряджали великими засобами, маємо тепер карикатури маленьких імперялізмів, котрі сіють тільки анархію і балканізують цілу Европу.

 

На великих просторах бувшої Росії борються три імперіялізми: найбілший і найнебезпечнійший московський, хоч тепер він прибрав марку большевизму, польський і румунський.

 

На Балканах і на теріторіях бувшої Австро-Угорщини розігралися імперіялізми: італійський, південно-словянський, польський, мадярський під видом большевизму, чеський і румунський. Всі ці імперіялізми взаїмно себе пожирають і світ тепер подібний до юрби диких звірів, які, коли їх випущено з клітки, кусаються з собою сліпою лютістю, не бачучи того, що завдають собі глубокі рани, які довго ще треба буде гоїти.

 

А парижська конференція, замість того щоби своїм авторітетом успокоїти зажертих борців, цькує і дрочить їх з кождим днем більше і більше і може довести до того, що лють роздрочених націй звернется як раз на тих, завданням котрих є їх успокоїти; сімптоми цього ми вже добачуємо.

 

Це не правда, що найбільшим революційним огнищем є тепер Москва і Петербург. Без несвідомої підтримки з Парижа, який зараз є огнищем найкрайнішої всесьвітної анархії, большевиків скоро можна було побороти не збруєю, але відібравши у ніх моральну підставу істнування.

 

Ясно, що моральну відповідальність за цю, нечувану досі, анархію, за ці річки крови, які лються після заключеня офіціяльного мира, треба зложити не на Москву, яку можнаб було льокалізувати, але на Париж.

 

Парижські політики відріжнаются не гірше від політиків віденських з 1815 року, бо коли другі мали хоч помилковий, але всеж таки прінціп европейської рівности, то перші не мають жадного прінціпу, а властиво кілька прінціпів, котрі себе взаїмно виключають.

 

В основу мира, який нам хоче навязати парижська конференція, входить компроміс між етноґрафізмом і історизмом. Так за Чехами, Югославянами, Поляками, Москалями визнається історичні права на посідання територій.

 

Для Чехів спеціяльно витягнено на сьвіт божий з історичного смітника корону Вачеслава, для Поляків корону Ягайла і на підставі того віддаются Чехам ентоґрафічно німецькі, угорсько-українські землі, Полякам німецькі, литовські, білоруські, українські, Москвинам для імператорської корони Петра Великого всі опріч польських і тих українських, білоруських і литовських, на які має претенсії Польща.

 

Конференція розуміється, встановляє границі і демаркаційні лінії, котрі провокують що раз то нові конфлікти.

 

Тимчасом ці границі це тілки штучні і тому не трівкі твори заскорузлого мозку. Межі поміж поодинокими державами означить докладно само життя на підставі закона національної ґравітанції. Державні межі покриватись будуть майже докладно з етноґрафічними межами поодиноких націй.

 

До цього мусить прийти, бо це необхідне, бо тепер вже собі не можна подумати инакших інтернаціональних відносин, як тільки збудованих на сильній, моральній підставі інтернаціональної справедливости.

 

Нації врешті зрозуміють ту велику правду, що їм корисно жити між собою в згоді і тому в загально людській психольоґії знайде ґрунт думка, що право на власну національну державність має кожда нація.

 

На мировій конференції в Парижи ця теза вже признана, але тільки як льоґічний висновок. В психольоґію пануючих націй вона ще не війшла. Пануючим, все ще таки жаль, що їм приходится стратити національні привілєґії для інтернаціональної справедливости, звідціля походить хиткість позиції, брак одноцільного пляну у будівничих нового ладу на сьвіті, у  акушерів трівкого миру.

 

А одначе це, що сей мир родиться серед страших болів і мук людства, дає доказ — велика східньо і середньо европейська революція, а особливо дуже яскраво показує нам це бурливий процес обєднання одної, великої східно-европейської нації, української. Перед десятком літ ніхто навіть не знав, що ця нація істнує на світі. Польський і московський імперіялізм дружно працювали над тим, щоби придушити слабі признаки життя Українців.

 

Не дивлячись на те все, на страшну минувшину рабства, якого не зазнала ні одна европейська нація, Українці вже в шестім місяці російської революції проголосили своє право на національну державність і почали переводити її в життя.

 

На українську державність накинулись заздрі сусіди: московський, без ріжниці партій від большевиків до чорносотенців, Поляки і Румуни, які помилково думають, що українська державність загрожує їхнім національним інтересам.

 

І тому сій великій нації приходиться боротись на всіх фронтах, і з большевиками і Поляками і Румунами.

 

Факт, що антантські державні мужі не розуміють, по якому закону відбувається цей процес українського національного обєднаня, дає нам доказ їх політичної недалекосяглости.

 

І тому Українцям приходиться перед світом переводити доказ, що вони мають право на державне істнування, потоками крови, страхіттям анархії і заколоту, загально-національним обіднінням.

 

І український народ переводить цей доказ блискучо. Армії Галлєра вдалось завоювати Галичину і тримати її в руках тільки один місяць. З большевиками йде жорстокий бій вже близько два роки, і є надія, що Україна остаточно очиститься від московської інвазії вже в дуже скорім часі і то власними силами, без матеріяльної і навіть моральної підмоги з боку держав Антанти.

 

Що більше держави Антанти властиво допомагають большевикам. Вони підтримують реакційний уряд Колчака, готові його навіть признати урядом всеросійським, даючи йому збрую і амуніцію.

 

Це тільки большевикам на руку. Вони лякають всесвітній пролєтаріят чорним демоном реакції і здобувають в його симпатії, зручно заслонюючи свій власний імперіялізм, імперіялізм червоний, який з часом може перемінити кольор, і може статись так, що в імператорську порфіру одягнеться московський жорстокий диктатор, який придушить всяку творчість і звелить "мовчати і благоденствувати" від Молдована до Фіна.

 

Українська нація робить тепер велику роботу. Вона мечем і кровю своєю пише точки статута Союза Народів і вічного трівкого мира, бо тільки тоді, як український народ обєднається і скристалізується в велику державну націю, позбавлену всяких імперіялістичних апетитів — настане лад і спокій в Европі.

 

Це цілком просто, бо з поміж европейських народів, останніми обєднуються національно Українці; до тогож часу, поки український народ не скінчить цеї роботи, буде анархія, не буде мира, не буде союзу народів.

 

Шевченко написав пророчі слова:

 

"Не дай спати ходячому, серцем завмірати,

І гнилою колотою по світі лежати,

А дай жити, серцем жити і людей любити,

А коли ні, то проклинать і світ запалити."

 

Український народ не хоче лежати гнилою колодою. Він хоче жити і любити людей. Колиж йому на це не позволять, він буде запалювати світ до того часу, поки на місци воєнних пожарів настане можність тихо мирного життя і праці, повної любови для людства.

 

[«Воля», Т. І. Ч. 2. 12 липня 1919.]

 

12.07.1919