Серед важкої боротьби за істнування Української Держави занедбано у нас зібрати й оповістити життєписі тих, що стояли й стоять чолі збройної сили українського народу, як також тих, що особистою хоробрістю визначилися в боротьбі за наше найбільше добро — державну самостійність. Отсим починаємо направляти це занедбання, уважаючи, що кождий член української армії повинен знати, хто його провадив і провадить, хто положив великі вислуги для свого народа, бо це підносить самопевність жовніра й заохочує його до витрівалости й праці. Ряд коротких життєписів починаємо від життєпису б. начального вожда галицької армії, який провадив її до 10 червня 1919 р.
І.
Ґенерал Михайло Омелянович-Павленко.
Михайло Омелянович-Павленко (2 фаміл.) уродився дня 8 листопада 1878 р. в Тіфлісі на Кавказі, де його батько був приділений як військовий старшина. Сімя його по батьку це стара козацька сімя з Полтавщини. Невеличке родинне майно її знаходилося біля Маріюполя (над Озівським морем). Дід Михайла служив в другім козацькім Дунайськім полку. Матір ґенерала Олександра, Грузинка, походить зі старинного роду князів Русієавих-Корчебашевих. Молодший брат ґенерала бореться тепер як полковник в армії УНР. на східнім фронті, а сестра перебуває з матірю на Кавказі.
Ґен. Михайло Омелянович-Павленко має фахову військову освіту. Кадетський корпус скінчив в Омську, опісля скінчив Павлівську військову школу в Петербурзі й вступив до ґвардії. Потому скінчив ще старшинську школу курінних в Петербурзі. Відбув японську кампанію і був контужений під Мукденом. В світовій війні командував одним з ґвардейських полків і був тяжко ранений під м. Лодзь в битві з Німцями. За Центральної Ради був командіром бриґади в Катеринославщині, потому начальником всіх військових шкіл на Україні і за гетьмана формував 11-ту дівізію в Полтавщині й був кошевим отаманом козацтва на Катеринославщині.
Ґенерал Павленко виховувався на воєнній літературі російській, французькій і німецькій, тай сам є автором визначних фахових творів. В р. 1907 появився його твір "Тактика для підстаршин", опісля "Підготовка жовніра". Він був співробітником ріжних військових органів і випрацював безліч програм та конспектів для образування старшин і підстаршин. Останній його більший твір "Огляд військової педагоґії", по питанню, яке ще в військовій літературі мало розібране — друкується в Київі.
За свою невсипущу працю одержав ґенерал Павленко за царських часів всі найвищі відзначення, між ними георгієвський хрест. Це людина така захоплена безупинною працею в своїм фаху, що поза нею не мав властиво особистого життя. Спеціяльністю його військова педагоґія в якій він склав собі особливо, як практичний діяч, бувши в російській армії, визначне імя. Школа підстаршин, якою він завідував в свойому полку, лічилася зразковою по всій армії. Пізнійше, вже підчас війни в цьому напрямку був доручений ґенер. Павленкові догляд над усіма учебними командами гвардейського корпуса, в р. 1916/17 завідував старшинською школою в Одессі, яка комплєтувалася з вищих шкіл. Має також артистичні інтереси й у вільних хвилях займається малярством.
Особисто представляється як людина так незвичайно лагідна, що важко додуматися в нім крови таких двох войовничих народів, як нашого козацького й грузинського.
Начальним вождом галицької армії був від початку грудня 1918 до 10 червня 1919 р. Про його важку працю на тім становищі написав інтересну студію шеф оперативного штабу отаман Льонер, яку в відповіднім часі оповістимо.
[Стрілець, 13.07.1919]
Диктатор Др. Евген Петрушевич
має літ 56. Уродився в м. Буську (Бужську) над Бугом дня 3 червня 1863 р. скінчив українську академічну ґімназію у Львові і правничий факультет львівського універсітету, де й осягнув ступінь доктора світського й церковного права. Вже як студент займався публичними справами й був головою "Академічної Громади". Вибрав адвокатуру як звання, в якім Українець під польським гнетом був найсвобідніщим і в р. 1896 oтворив адвокатську канцелярію у Львові, яку в рік опісля переніе до Сокаля. Тут почав властиву діяльність між народом. Був головою або основателем багатьох українських політичних, господарських і просвітних товариств та організатором Сокальщини. В р. 1905 перенісся в гірський повіт (Сколє), де дальше продовжував свою діяльність. Цеї народної діяльности не забув його давніший округ Сокаль—Броди й в р. 1907 вибрав його послом до віденського парляменту, де він вже в рік опісля став заступником голови українського парляментарного клюбу. В р. 1910 вибрано його ще й послом до львівського сойму з округа Стрий (по Олесницькім), де відразу вибрано його заступником голови укр. соймового клюбу.
Др. Петрушевич по своїм переконанням український націоналіст демократично-поступової марки. Він еволюціоніст: уважає, що ніяка соціяльна реформа не дасться накинути народові без відповідного розвитку мас і їх підготовки, тільки викличе розвал, нещастя й реакцію. Супроти того він противник непідготованих експериментів. В справі відношення Галичини до Великої України стоїть на становищі злуки в одну Українську Народню Республіку. Як практичний політик звертає увагу на ріжницю культур і дотеперішних державних впливів цих обох частин України, супроти чого стоїть на становищі, що Галичина повинна мати автономію в Українській Державі з окремим соймом, зрештою так само, як инші области Великої України (Кубань, Донщина і т. д.). Справи ці можуть вирішити щойно всеукраїнські Установчі збори, а до того часу Диктатор стоїть на становищі договору, заключеного між правительствами Галичини й Великої України. На його основі до Констітуанти Галичина має мати власне правительство з повною законодатною й адміністративною владою. Свій уряд уважає Диктатор тимчасовим. Про заміну диктатури иншою формою правління рішає згідна постанова б. Секретаріяту й Диктатора, а колиб такої постанови годі було осягнути, то Виділ Укр. Нац. Ради. Це погляди Диктатора на його владу, які поділяє й загал населення Західної Области УНР., що тут усім відомо.
Характеристика особи самого Диктатора коротко така: Це Европеєць в кождім своїм ділі. Він ніколи не шукав дешевої популярности; мимо того, а може якраз для того має загальне поважання всіх, що коли небудь мали з ним до діла — так Українців як чужинців. Головна черта його характеру: чистота. Він має чисті рукі й чисту минувшину. Та його чистота така велика, що навіть у нас, де так легко люблять обкидати підозріннями й очорнюваннями — його не обкидував ще ніхто, хоч він від 30 літ стоїть у вирі нашого політичного життя. Ту чистоту свого нвчальника відчуває також простий народ, який говорить: "Богу дякувати, маємо в сей тяжкий час господаря, який тілько літ боровся за нашу справу — він нас не продасть."
Такої самої думки про нього й наш інтеліґентний загал. Це нехай буде відповідю тим необізнаним з галицькими обставинами людям, які за границями Галичини голосять, що за Диктатором не стоїть народ. Ні! наш народ добре розуміє, що в такий час треба одного господаря і то такого господаря, як цей.
[Стрілець, 15.07.1919]
Віктор Курманович.
Уродився в р. 1875 на Холмщині в одній невеличкій місцевости біля Білоі, де його батько був уніатським священником. В тім самім році його батька о. Йосифа арештовано, тому, що не хотів перейти на православє, яке тоді російський уряд силою вводив на Холмщині. В тюрьмі в Берестю просидів о. Йосиф більше пів року. Мати в 7-мома дітьми безпосередно по арешті мужа на саме різдво виіхала до Сокаля до Галичини. Коли удалось о. Йосифови втічи з вязниці, прибув він сюди також. Тому що не міг він одержати духовноі посади був через 9 літ приватним учителем в селі Вільшаниці пов. Золочів. Колиж з львівськоі консісторіі повіяло иншим духом надано йому парохію в Новосілках. З дітий Віктор був наймолодший.
Генерал Курманович се оден з нечисленних висших офіцерів б. австрійської арміі, який все і всюди виступав як Украінець і то в часах найбільшої нагінки і переслідувань украінства. Людина військово високо образована — абсольвент воєнноі академіі і всяких спеціяльних військових курсів — вже в передвоєнних часах, як капітан був приділений до генерального штабу. Війна захопила його в Росіі, де вислано його для студій над російською військовістю. Обіхав европейську і азійську Росію, довший час перебував на Украіні де приглянув ся блище відносинам і людям.
В австрійській арміі брав участь на буковинськім фронті, від 1916 р. був на італійськім фронті. Там визначився в боях на Vоdіl Vrh-у, а особливо на скелистім Керні. Італійці підземним тунелем хотіли висадити в повітря Керн і сим робом відсунути австрійську лінію від горішноі Сочі. Та два украінські баталіони (ІV/30 і IV/30) по вказівкам ген. Курмановича без впину день і ніч копали протитунель, натрафили на італійський підкоп і винесли з него 4.000 кг. екразіту. В 14 італійській офензиві ген. Курманович мав відтинок на лінії Керн-Тольмін, де відбував ся головний пробій ворожих ліній. Його плани наступу знайшли повне одобрення вищоі команди і вповні здійснилися.
Генерал тішив ся великим довірям і привязанням як офіцирів так мужви. Рішучий і строгий в повненню обовязків, приступний і ніжний в поведенню, був люблений і поважаний в старшинськім корпусі, — всі цінили його військове знання і досвід. Прямо обожала його мужва, бо він брав все її в оборону перед кривдою і знущаннями.
Були випадки, що скривджений жовнір, не придержуючися службовоі дороги, ішов просто на скаргу до ген. Курмановича. Бо і розмовитися з простим жовніром умів все генерал. Мужик чув з уст висшого офіцера рідну мову і уважав його за свого чоловіка.
В украінсько-польській війні довелося генералови знов мати команду над сими полками, серед яких імя його було так відоме і популярне. В воєнних звідомленнях часто стрічали ми імя Курмановича, що як комендант золочівських і сокальських частин чи там бригад побивав переважаючого ворога.
Повстання і організація І. галицького корпусу тісно звязане з його іменням.
Дня 12. лютого с. р. покликано генерала на становище державного секретаря військових справ — а рівночасно іменовано його начальником штабу галицькоі Арміі. Ставши шефом штабу, себто мозком галицькоі Армі дає докази незвичайноі працьовитости і труду. На скрізь сам пуританин, вводить аж до пересади сей пуританізм в життя Начальноі Команди, щоби через те затерти як найдальше ріжницю між нею а фронтом. Своєю працею в день і в ночі впроваджує всіх в подив, зваживши притім, що мучила його недуга ніг, якоі набавився на фронті, а до того часто долучався біль голови та горячка. Те що його енергія доказувала в часі нашоі мартівськоі офензиви а відтак в часі нашого маєвого відвороту, де цілими ночами і днями приходилось йому при карті і телєфоні кермувати армією, було дійсно чимсь небувалим.
Про його пляни мартівськоі офензиви та маєвоі дефензиви довідається наша суспільність з фаховоі обрібки, над якою працює свідок тих подій отаман ген. штабу Льопер.
Та до смерти ніхто з тих, що були при штабі Н.К.Г.А не забуде памятного дня 5. червня 1919. Всі знали його світлий та крицевий характер, — всі всюди і все бачили в нім дійсного і справжнього жовніра, але характер його яко такий показав себе маркантно в хвилі, коли другі думали, що все для нас страчене і пропаще.
Дальше буде
[Стрілець, 23.07.1919]
(Кінець).
Наша Армія стягалася на лінію Скалат-Устє Зелене. Ґенерал Курманович ісповідував тоді одну думку: "До останного жовніра — за рідну землю! Тут перед Збручем засвідчимо перед cвiтoм, що землі своєї за ніщо в світі ворогови не віддамо!"
І коли на фільварку в Товстім, де на пocтою була Начальна Команда, дня 5. червня біля 10 год. з ранку, в одній комнаті диктувались прикази, як Галицькій Армії належить поводитися за Збручем, — то в другій комнаті рівночасно ішов на фронт ось який, диктований устами ґенерала Курмановича приказ:
"Я полковник Курманович, як шеф штабу Армії наказую Вам командантови Корпусу удатися сейчас на позицію до Ваших куренів і сказати жовнірам ось те від мене: — Нехай всі жовніри paзом і кождий з них з окрема скаже, чи дійсно є ще у них народня і жовнірська честь, чи готові вoни боронити до останної каплі крови сей останній клаптик рідньої землі, чи рішені розпочати на ново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, материй і сестер! Перекажіть їм що я пригадуючи на присягу зложену ними рідній Вітчині наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу — удару. Се мій останній приказ і жадаю його виконання, доки хоч оден український жовнір буде при життю. Їду рівночасно на фронт щоби ще раз особисто мій приказ повторити."
Видав приказ і удався на фронт.
Третого дня операції наші вже були в ході, успіхи очевидні, ґенералови Курмановичеви запропоновано від Армії диктатуру. Не приняв, а тим часом перепрацьовання, горячка та недуга ніг робили своє і він в день звісної побіди під Чортковом 9. червня 1919 вже був прикований до ліжка в Новосільці.
Бажання цілої Армії одно, щоби як найскорше зміг ґен. Курманович знова вернути до праці в сій тякій годині для рідної Країни.
Ґенерал Курманович — се щирий а тихий патріот, знаменитий робітник, карний жовнір з чистим як слеза і отвертим характером.
[Стрілець 31.07.1919]
IV.
Ґенерал-Поручник Олександер Греків.
Бувший Начальний вожд Галицької Армії уродився на Чернигівщині в р. 1875.
По укінченню ґімназійної науки записався на універсітет, на правничий факультет. По укінченні його поступив у військову школу, опісля в академію ґенерального штабу. По укінченні фахових військових шкіл вступає в активну військову службу в р. 1899, в полк гвардійських стрільців, опісля в р. 1907 в ґенеральний штаб. Ґенералом іменований 6 грудня 1914 р.
Всесвітна війна застала його шефом штабу 74 дівізії, звідки перейшов в тім самім характері до 1-ої ґвардейської дівізії. По якімсь часі обіймає команду полку ґвардейських стрільців. Революція застала його шефом штабу 6-того корпусу. На Україні почалася українізація поодиноких частин і ґенерал Греків розпочинає ту працю в 6 корпусі. Дальшу свою працю в користь України продовжав вже в Київі, куди перенісся в грудні 1917. Центральна Рада іменувала його командантом ІІ-ої сердюцької дівізії, а 1 січня 1918 р. начальником штабу київського округа й рівночасно всіх штабів української дієвої армії, яка боролася тоді проти більшовиків. В тім часі припадає також орґанізування Січових Стрільців під проводом Коновальця, до чого приложив свою руку також ґенерал Греків. Відносини ґен. Грекова до Січовиків були все якнайсердечнійші і в нім знаходили вони щирого дорадника. По першім освободженю Київа зпід більшовицької навали 30 марта 1918 р. Центральна Рада покликала Грекова на становище віце-міністра війни. Се становище займав він аж до гетьманського перевороту. Гетьманський режім віднісся до нього ворожо. В тім часі Греків орґанізує, а відтак стає головою українського військового товариства "Батьківщина". Се товариство було сіллю в оці гетьманського правительства. Труси й арешти були в нім на дневнім порядку.
Коли в Київі 12 липня 1918 р. відбулося свято в память нашого героя Мазепи, яке своїми демонстраціями потрясло Київом, ґенерала Грекова німецька команда в Київі потягла перед німецький полевий суд за те, що мав бути головним "виновником" (це свято устроіло тов. "Батьківщина", якого він був головою).
Прийшло повстання Директорії. Ґенерал Греків був головнокомандуючим Херсонщини і Таврії. Відтак стрічаємо його в Одесі, де він з рамени Директорії веде переговори з антантою. Невдовзі покликала його Директорія на становище міністра війни, а в половині лютня 1919 р. назначено його наказним отаманом.
В кінці марта 1919 р. прибув він на Західну Область УНР. 25 мая 1919 р. іменовано його начальним вождем З.О. УНР. а 9 червня с. р. в дні наших нових успіхів назначено його безпосередним командантом Галицького фронту на місце ґен. Павленка. На цім становищі був аж до заміни його ґен. Тарнавським, себто до 6 липня 1919 р. Опісля перейшов він на румунську теріторію.
[Стрілець, 26.08.1919]
Генерал-четар г. Ціpіц.
Генерал-Четар Г. Ціріц з поxoдження угорський Українець. Він уродився дня 15 лютого 1872 р. в Сатмарі на Угорській Україні. Дитячий і хлопячий вік перебув у сx. Галичині, в м. Стрию, де його батьки мали власний дім. Місце його приналежности Станиславів. До шкіл ходив у Стрию й у Відни. По скінченю середних шкіл вступив до кадетської школи у Відні, з якої в р. 1891 вийшов зі степенем хорунжого. Четарем іменований в р. 1897. Від р. 1900 аж до покликання його в генеральний штаб в р. 1911 служив при 95. українськім полку в Галичині. В роках 1903—1906 був учителем кадетської школи у Львові. В рр. 1906—9 скінчив висшу військову школу у Відни.
Весь час з замилуванням студіював свій військовий фах, особливож тактику й оперативну службу ґенеральних штабів. Він являється автором кількох фахових праць, з яких найбільше поводження мала його праця п. з. "Збірка прикладів для службового правильника" (Дінстреґлємент), часть І.
Ще перед вибухом війни покликано його на професора Висшого Артілєрійського Курсу для предметів "Тактика" й "Оперативна служба ґенерального штабу". Одначе з вибухом війни іменовано його шефом ґен. штабу 43 стр. дивізії яка набіралася з українських округів Львів, Коломия, Станиславів, Буковина. В тім характері бере участь в битві біля Раранча (на півн.-сx. від Черновець) 23 серпня 1914, опісля в першій і другій битві під Львовом. Якийсь час був він начальником організаційного і вишкольного відділу міністерства війни у Відні, потому шефом ґенерального штабу 29 дівізії, опісля шефом ґен. штабу 2-о корпусу.
Від лютого 1919 р. служить ген. Ціріх в армії Західної України як шеф ґенерального штабу і як товариш воєнного секретаря (міністра). Ще зі Станиславова вислав його Уряд Західної України за кордон в ріжних військових справах. На днях ген. Ціріц повернув і знов обняв уряд шефа ґенерального штабу Галицької Армії.
Генерал-четар Ціріц визначається незрівнаною солідністю в виконуванню всякої праці. Його велика робучість може бути взірцем для кождого старшини й жовніра. Великий такт в поведенню з людьми, точність, висока фахова освіта, признані загально фахові здібности й сильне почуття обовязку супроти Рідного Краю — це основні риси цего шефа ґен. штабу нашої Армії, якого може нам позавидувати кожна европейська армія. З великим довірям дивимося на дальшу працю генерала Ціріца для добра України, його Рідного Краю.
[Стрілець, 07.11.1919]