Всі його знають. На південному, північному, львівському фронтах, всі знають хто такий отаман Долуд. Нетілько свої, а навіть і вороги наші — Поляки — гарно знакомі з його власним пістолем.
Полковник X. давно вже казав мені доїхати з ґрупу Долуда. Далечина подорожі та погана дорога стримували мій від'їзд, але в кінці якось зібрався я і поїхав. На другий день моєї подорожі я вже був в чотирох місцях району його ґрупи. Заїхав до команди арілєрійського полку.
— Як далеко до штабу отамана Долуда? — питався я.
— Біг його зна. Попробуйте шукати аж в я ціх селах: — і командант полку показав мені кілька сел.
Не задоволившись такою відповід'ю, я пішов до штабу брігади, але і там мені нічого певного не сказали.
— Цього Долуда не розбереш! — оповідав мені полковник. — Іноді він бува у нас на 20 кілометрів в заду, а через день—два дивиться, він вже попереду наших ліній прийшов на десять кілометрів. Розіб'є шляхи, — тай назад.
Ранком, на другий день, вирушив. Тут вже прийшлося їхати вздовж самого фронту по цілком відкритій місцевости. Поляки, мабуть приймали мене в моїй кавказькій бурці зa ксьондза або якого польського пана, і тому дуже рідко стріляли. З правого боку від мене — плямисті поля і гори, з лівого чудесно видко початок Львова. Ось і високий замок. А дальше, але також близко, видно комини фабрик і зруйновані будинки передмістя. Виїхали на гостинець, повернули в право в ліс і скоро я знов лишився з полями, горами та зруйнованими оселями.
Приїхав в село Ясниско. "Тут повинен бути штаб Долуда?" питаюся.
— Був! — Кажуть мені селяне-Українці — але кудись поїхав.
Я заїхав до місцевого двора, де в цей час містилася команда Н-кого куріня.
Чудесні, світлі, молоді обличчя старшин куріня. В каждому наче горить якийсь огонь завзятя, хоробрости і боротьби за свою землю. Нема страху, але нема і показного "козацького роду". Слава Вам честні козаки.
Стук в двері. Війшов селянин.
— Слава Ісусу Христу!
— Добрий вечір; батьку! А що скажете?
— Та от бачте прийшли до мене стрільці і забрали корову. Кажуть що як сина нема, то беруть за його корову. А мій син не втікав. Біг ме не втікав. Борше, як був він то всіх постріляли, поранили, а він лишився оден, то й пішов до дому.
— Як пишетьєя син?
Селянин каже прізвище сина.
— А! то цей самий, що вже четвертий раз втікав "як всіх постріляють". Ну батьку, не кажи неправди. От тобі мій суд: до трех годин ранку ти повинен привести сина. Не буде сина — корова наша, прийде син — твоя корова. Пращай.
В три годині ранку курінь вирушив на нові позіції, але я так міцно спав під пуховиками сердобольної пані, що нічого не чув і тілько вже в 7 годин мене збудив вчерашний селянин. Він вже найшов сина, здав його в сотню і привіз посвідку. Я зробив напис на посвідці і справив його до куріня.
Ще не скінчив я умиватися, як війшла якась жінка, мабуть служка двора.
— Цілую ручки, пане полковнику! — поклонилася вона мені.
— Що таке?
Вона ще раз повторила своє привітання. Я не був підготовлений до такого, нового для мене привітання і тому щось буркнув собі під ніс, але ні вона, ні хлопчик, що тримався за її спідницю не зрозуміли нічого. Неприємно якось було чути таку фразу "наслідок польського панування" і тому я одразу зробив дуже несмачну фізіономію. Мабуть грізне було у мене обличчя, бо незабаром хлопчик почав хлюкать, а там і в сльози.
— Та замовчи же ти... От, Біг ме, віддам Долуду.
— Не відда-а-сь!
— А от зараз піду позову! — і мати дала вид що іде до дверей.
Хлопчик одразу замовк.
Через пів години я вирушив в напрямку до села Дубровиці. По дорозі вже стрічаються козаки Долуда, яких можна легко пізнати по їх ріжноманітному убранню і червоному шлику на шапці.
Вліво від шляху лежить труп жовніра. Зупиняюся подивитися. На грудях причіплена картка:
"Розстріляний за дезерцію. Не вільно ховати три дні. 22-го марта, 1919 року."
(Дальше буде.)
[Стрілець, 29 квітня 1919]
(Дальше.)
Через годину приїхав в село Дубровиці. Біля гостинця стоїть якась хата, а попри неї богато козаків. Питаюся де штаб. Кажуть що приїхав. Повернув я коні і думав їхати дальше, але в цей час нас стрінув добродій в польській безрукавці, одягнутий поверх стрілецького мундура. З боку, на синих россійських штанах теліпалася запорожська шабля, за поясом пістоль, на голові висока шапка з червоним шликом.
— Хто Ви такі? Звідки? Куди їдете? — закидав він мене питаннями.
Я показав йому свої документи і він задоволено відпустив мене до штабу.
Ось і штаб Долуда.
В час, коли я злазив з коня, я побачив чоловіка в кавказкій бурці і чорній шапці з червоним шликом. То був Долуд.
Суворий, недовірчивий погляд очей, спокійний, але твердий крок, от все, що я побачив вперше. Я підійшов до него і представився.
Війшли в його штаб-кватиру. Тут я познайомився ще з сестрою Долуда, недавно приїхавшою з України для праці в шпиталю.
Як тілько посідали, отаман зараз же попросив мої документи. Довго їх переглядав зо всіх боків.
— То дуже гарно, що ви приїхали до мене — почав він казати, дивлючись на мене і часом розширюючи вочи так що в них можно було читати якусь нечоловічу рішучість. — Я вам можу багато оповісти про ріжні події на мойому фронті.
Записуючи все, що він мені казав, я сказав йому про те, що мені про його вже оповідали.
— О, так! Знаєте, коли до мене приїздить який новий старшина, то він завше дивится на мене так, наче шукає чи нема в мене рогів. Я не люблю багато балакати і дарма тратити час. От бачте, недавно я власноручно застрілив одного поважного чоловіка.
— За що?
— За те, що він не виконав мого бойового наказу, і так, де б я не був, але завше буду стріляти трусів. Козаки мене знають.
І дійсно; як козаки, так і старшини його добре знають і слухають.
— Отаман нам казав, що буде стріляти всіх хто побіжить з поля — оповідали мені козаки. — "А коли я побіжу — то мене стріляйте".
Задзвонив телефон. Отаман Долуд підійшов до апарату.
— Галльо! При апараті отаман Долуд... Так... Значить з Яворова вивезли все, що можна було?.. Так... Ви зараз займете лінію на село В. (я подав свою карту і він указав нову лінію".) Що?.. Я вам кажу, що ви це повинні зараз виконати.
Несподівано узнав я, що тільки що здали Яворів. Всі українські мешканці, яких там було більшість, виїхали до Жовкви і в окружні села.
— Е! то нічого. Бачте, Поляки зараз дістали підкріплення і от тому мені пройшлося заняти нову лінію.
— А як відносяться до Вас Поляки?... — питаюся я.
— Вони мене люблять так, як свого люціфера. В ixних часописях було оголошено, що за мою голову вони дають двісті тисяч корон.
— Ну і що же?
— Я ім післав лист, що занадто дешево вони рахують мою голову, бо я її так дешево не продам.
— Чи не одержували Ви яких листів від Поляків?
— О! як же? Одержав оден лист від ґенерала Родріґа, а другий від митрополита Шептицького.
— ?!
— Так, так! От, дивіться які грамоти. Печатки по пів метра. Все як слід — і він показав мені два великі листи. В них був протест що до способів ведення війни. (Як видно Поляки силою заставили митр. Шeптицького написати такий лист.)
— А яка причина тих листів — питаю я.
— Поляки післали свій військовий поїзд по залізничій лінії в области огневої смуги, де не ходить ні оден особовий поїзд. Я підійшов з своїми козаками близко до тору і зі скорострілів розстріляв всіх. Правда — пощади не було нікому, бо козаки в полон брать не люблять, кажуть що погана комунікація і тому тілько більше "мороки" з полоненими.
— Але ж в листу зазначено, що то були не узброєні люди, цівільні.
— Звичайно, бо після бою від всіх трупів позабирали зброю і здібну одежу. Моім козакам тоді потрібна була одежа. Ось і цей мундур також з польського старшини! — i він показав на свій мундур. — Що зробите? З нашого народу Поляки з живих здирали шкуру, ну а ми тілько з трупів беремо те, що нам дійсно потрібно.
(Конець буде).
[Стрілець, 1 мая 1919]
(Кoнeць.)
Була ще година до обіду. Щоб використати час пішли в дім священника. Сестра Долуда сіла за фортепян і з під її тоненьких пальчиків полилися ласкаві згуки музики. Давно я не чув музики, давно мабуть не чули її і старшини, що зібралися в покою.
Отаман Долуд сидів за столом, підперши голову руками. Його очи з суворих і сказав би, жорстоких зробилися самими звичайними, чоловічими і кожна було прочитати в них, що музика нагадала йому, так як і мені, далеку нашу Україну з Дніпром, степами і чудесним "нашим" небом. Захотілося співати. Я взяв кілька акордів і всі за мною як оден, забули на хвилину і канони і машинові кріси і Поляків, і москалів, та хором заспівали пісню. Hавiть суворий Долуд розійшовся і після мене одним пальцем щось почав грати.
Подали обід. Долуд мало їв і щось малював в книжці олівцем. Показалось, що то карикатура на портрет одного з присутних.
Після обіду отаман Долуд пішов до канцелярії штабу, а через три години вернувся і сказав, що він зі штабом зараз переїзжає в друге місце.
Я залишився оден. В ночи повинен бути бій. Зморившись в подорожі я скоро ліг і не чув абсолютно нічого. Ранком в 3 годині я вирушив і через пів години був на новому місці штаба.
Отаман Долуд зайшов до мене і показав всі зібрані ним матеріяли що до історії і характеристики тої війни. Надзвичайно цікавий матеріял. Отаман Долуд обіцяв доповнити їх своїми пояснюючими записками і передати все до музею.
Тут же я записав все, що торкається до особи Долуда. Йому всього тілько 27 років, але за цей час він встиг вже багато попрацювати на користь України, а з першими кроками боротьби з Поляками зформував в Київі загін і вирушив з ним до Зах. України. Залишивши десь далеко в Туркестанському краю дружину і дітей він віддався цілком в бойову діяльність за рідну країну не жадаючи ні слави ні почестий.
Тут я зробив кілька світлин з Долуда і його штабу. На великий жаль, по техничних обставинах, не можу сейчас подати до друку всі ті світлини, які я зробив за час мого об'їзду фронту. А встиг зробити дуже цікаві і цінні знимки.
Перед вечером мені був представлений командант кінної розвідки. Маленький, чорний, з такими же чорними, швидкими, але веселими і чогось шукаючими вочима та чорним на голові чубом він дійсно нагадував собою старі запорожські типи.
Через пів години підійшла до штабу також і його розвідка на конях.
Щось невиданне. Всі з довгими запорожськими чубами. Високі шапки, з чорного барана, з червоним шликом попереду. За поясом у кождого гострий ніж без кобура. Широкі штани, а біля боку козацька шабля. Один з раненою правою рукою.
— Хіба і він ще воює? — питаю я.
— Що порадите з тим лайдаком! Я йому наказував щоб він лишився в шпиталю, або обозі. Не хоче. Ще передвчера я його піймав як він стрілявся з поляками.
— Але ж як?
— А ось у мене єсть ще ліва рука. Не подарую ляхові за праву — відповів сам ранений.
Зробив і тут кілька світлин з цієї розвідки, разом з їх любимим отаманом Долудом.
— Ця розвідка — оповідають мені — розстріляла свого бувшого команданта Батиря за те, що він підмовляв своїх товаришів застрілити отамана Долуда і до переходу до російських большевиків.
З сього огляду групи Долуда я виніс дуже приємне вражіння. — Чудесна дисципліна. Всі старшини дуже близко стоять до жовніра, знають його і ділять з ним і горе і радість. Ні брак чобіт, ні відсутність іноді страви не стримують тут жовніра перед його військовою честью і ніколи я не чув якого-б то не було незадоволення. Приємно дивитися на таку армію і, може я помиляюся, але мені здається, що такої доброї, свідомої армії, як у нас, нема ні в одному кутку Европи. З такою армією можна здобути собі і волю, і землю, і честь. Всі гарно уявляють собі, що то є Поляк, бо кождий з них на своїй шиї переніс всі тяготи польського панування.
Отаман Долуд з'умів зробити чудеса з цими маленькими непомітними героями. Ще у Львові на Замарстинові він з пятнайцятью козаками наводив жах на ціле передмістя і козаки, дивлючись на хоробрість свого отамана, ішли туди, де вони більше всього були потрібні.
В той час, після обставин, які будуть указані в свою пору, ще не можна було зробити дійсного фронту і тому наїзди, чи правдивійше "наскоки" отамана Долуда робили велику шкоду Полякам. При своїй легкости руху, він з самими малими силами тримав фронт більше як на 40 кільометрів, кожного дня появляючись на новому місці.
___________
О 6 годині вечером я виїхав з приреченням отамана Долуда, що зараз, чи через кілько днів Поляки дістануть який небудь новий подарунок від него.
Хай Біг йому помогає!
Прес. Кв. НКГА.
[Стрілець, 4 мая 1919]