"Какая разніца" вже давно не просто ознака російської неперебірливості, це один зі стовпів руського міра. Примітно, що ідея ця зовсім не нова і дісталася навіть далекої Канади.
Історія почалася з приїздом ранніх українських переселенців в канадські прерії. Серед першого ці добрі люде почали організовувати своє релігійне життя і шукати духовної опіки у звичному для себе обряді, що, загалом, дуже позитивно про них свідчить – але не все було просто.
Для того, щоб розуміти всі тогочасні обставини, мусово пояснити одну річ. Більшість українських піонерів (в сенсі, ранніх еміґрантів) приїхали з Галичини і Буковини, були це переважно селяни. Але попри те, що період їхнього переїзду йшов майже паралельно з паростками національного відродження, все ж він не завжди доходив до всіх закапелків бабці Австрії, тож загальна більшість цих селян не дуже заморочувалася тим, хто вони, що є їхньою батьківщиною, до якої церкви ходять, що то за мова, якою вони "гуторять" чи "вогорять".
Ще один важливий аспект – значна більшість цих ранніх переселенців були греко-католиками.
Так от, уявіть собі: ви приїхали в дикі краї, висіли з родиною і манелями серед хащів, а вашими найближчими сусідами, в найкращому варіанті, є шотландці чи баварці, а не койоти чи ведмеді – втім, їхньої мови ви так чи так не розумієте. Ви об'єднується з кількома собіподібними краянами, щоб закласти місце, де відспівувати своїх перших померлих (до слова, масштабність смертності серед дітей і породілей в ті роки були жахаючими), куди прийти цією маленькою громадою молитися Богові. Спершу богослужіння відбувалися в хатах (коли такі вже змінюють землянки-бурдеї – перший тип поселення, який будували еміґранти, щойно приїхавши), хто більш писемний і не цілком мотолок, той читає усім Слово Боже, псалтир, требник, псалми чи що там ще вони читали. Саме так, ті ранні переселенці привозили з собою чимало духовної літератури і атрибутики, взагалі вміст їхніх валіз і куферів – то окрема цікава і недосліджена тема.
І все ніби гарно, то в чому ж проблема?
З одного боку, українська церква в Старому Краю не дуже йшла їм в цьому назустріч, попри навіть звернення до митрополита Галицького Сембратовича; з іншого – тиск з боку французьких католицьких кіл, які суттєво ускладнювали можливість творення, а пізніше інкорпорації парафій української церкви. Ну і, на додачу, певна розгубленість наших переселенців, маловір'я, цькування їх з боку інших, більш "цивілізованих" еміґрантів чи зовсім "культурно вищих" англійців та французів. За цих обставин духовна опіка конче необхідна, але така, щоб своя, зрозуміла, щоб дати розраду і підняти віру, яка в тяжких умовах щоденної каторжної (без перебільшення) праці була не раз випробовувана.
І тут, як завжди в ситуації сум'яття і дезорієнтації серед українців, простягає свою руку "помочі" старший, курва, брат. В канадські прерії все частіше навідуються місіонери рускої православної церкви і зі словами "какая разніца" тулять свій обряд, своїх священників, свою літературу, ходячи, майже як ті панове з вартовою баштою, від хати до хати, і так, від поселення до поселення.
Деякі особливо затуманені наші сільські фільозофи, покумекавши трохи, вирішують – а й дійсно, какая? І потроху спокушуються на улесливі залицяння московських місіонерів, щедро спонсорованих з царської (ще тоді) казни. Так в центрі канадських прерій, в цьому серці українських поселень творяться пріходи російської церкви, де пріхожанами стають самі іванчуки та бойчуки.
Подібна доля спіткала навіть одного з двох перших переселенців – Івана Пилипова, який брав до суду частину своїх вчорашніх друзів, односельчан і співпарафіян, бо нагло му ся здало, цьому дядькові зі Снятинщини, що він – ревний православний пріхожанін. І відвоював у найвищому суді в Лондоні (за купу грошей бідних і дурних українських селян) парафію у своїх греко-католицьких товаришів, домігся їхнього вигнання з церкви. Таким чином перша українська церква в Альберті в поселенні Стар стала russo-greеk-catholic-orthodox, назва – "ліхо замучєний сюжет", який був ширмою для прикриття суті – московського патріархату.
До слова, колєга Пилипова, з яким він приїхав того першого разу в 1891 році, Василь Єленяк залишився греко-католиком, вірним своєї парафії Успення в містечку Чіпмен, спричинився до розвитку духовного українського життя в Альберті і виховав своїх дітей українцями. Він бо бачив різницю!
Після цього першого правового інциденту свідки культу "какая разніца" ширилися Канадою. Одна за одною виникають десятки російських церков: св. Ніколая поблизу Ламонт в поселенні, яке називалося Буковина (!!!!), Різдва Богородиці в Кисилеві, Святої Трійці в Санленді, Вознесенія в Шандро, Трійці у Смокі Лейк, Петра і Павла в містечку Дикийбуш.
Саме тут я сьогодні побувала. Була нагода намнути трохи свіжих домашніх пирогів на празнику.
Отож, переді мною постала чудова собі церковця, збудована в традиційному буковинському стилі ранніми емігрантами у 1909 році. Будівництво тривало кілька років, тобто про початки парафії можна говорити з 1906 року. Всередині це дерев'яна церква, повна артефактів, привезених ще зі Старого Краю – різьблених ручних хрестів, ікон, свічників, навіть фан. Як я згадувала вище, в ту далеку кількатижневу дорогу до Нового Світу наші преселенці брали з собою речі, які були для них найціннішими і без яких вони не уявляли свого життя на новім місці.
Більшість названих вище церков сьогодні є частиною Orthodox Church of America, яка, попри свій отриманий від РПЦ автокефальний статус (за п'ятдесят років так і не визнаний Константинопольським патріархатом, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською і Албанською церквами), фактично далі контролюється російською православною церквою. Історія її цікава і вартує окремої розповіді. Колись, при нагоді.
Але повернімося до церкви Петра і Павла в Дикійбуш. Зібралася доволі чисельна, як на ці околиці, громада, навіть трохи молоді – що взагалі майже небачене видовище для парафій у преріях.
Розговорилася під церквою з милим паном на ім'я Джефрі, який напрочуд правильно вимовив моє ім'я, бо так називалася його "favorite aunty", улюблена тітонька себто. Ми потішилися з гарної погоди, якою нас, на думку Джефрі, благословив Бог, поговорили про пироги, які робила його мама, народжена вже в Канаді, про фарму його дідуся, на якій той порався від перших днів приїзду до Канади і, бідацюга, так і вмер на ній, діставши атак серця. Десь між іншим, розпитуючи про історію церкви, я задала питання, яке мене муляло: що означає оте незрозуміле конфесійне окреслення їхньої церкви? Пан делікатно віднєкується, ніяковіє трохи, як чесна людина, яку питаю про щось, в чому вона не сильна. Я не вгаваю: то що, це російська церква? Тоді як вихідці з української Буковини (про яких він перед кількома хвилинами розповідав з такою гордістю) опинилися в лоні російської церкви? "What's the difference, sweetie", – відповів мені цей засмаглий старенький так щиро, що майже зворушливо. Його приязність і доброзичливість змусили мене прикусити язика, та й про що говорити далі. Какая разніца.
Найповніше розуміння про парафію дає парафіяльний цвинтар, де в даному випадку, як і на цвинтарі тієї першої церкви українських переселенців, – самі Бойчуки, Дмируки та Кобилки. Я ходила цвинтарем, розглядала імена покійних – Митро (Дмитро), Фрузя, Ґандзя, Олекса, Параска – і розміровувала.
Чого я вчепилася до того милого дядька – чи це його вина, справді? Може, хіба в тому, що не намагається дізнатися більше, копнути глибше. Але чи можна йому дорікати за його прабатьків, які через брак знання, злидні, зневіру повелися на тодішній варіант безкоштовної гречки, які розвісили вуха та роззявити рота перед російськими попами, дозволити їхній правді стати власною, пустили цих хижаків у шкурі "своих" нашіптувати, хто вони і якого роду, щоб отруйна мантра "какая разніца" стала врешті їх власною. Та й де – в rural Alberta, себто в глибині Канадської глибини. Чого дивуватися?
Зовсім інша річ – ті українці, які мають доступ до інформації (якщо захочуть відлипнути від "сватів"), які не є крайнє зубожілими (прівет, тігрюля), яким нічого не бракує і не заважає збагнути, що є різниця – є, курва, різниця – і та різниця гігантська й найкраще видима десь між окопами на Донеччині. Хоча й не тільки там, вже давно не тільки так. "Какая разніца" як ртуть заповнює кожне спорожніле місце, всюди, де непевність, несвідомість, безпринципність влазить вона. І як показує історія, має здатність передаватися через покоління. Але ми ж не такі, ми ж інші, ніж ті безталанні малоосвічені українські скитальці на зламі століть, чи не так?
Така от повчальна і сумна історія. Сумна, бо на тому празнику я навіть вареників не скуштувала, задля яких, власне, їхала.
Зате знайшла в кутку з павутиною вишиту картинку зі словами "Боже Великий Єдиний", отак без продовження. Але хто знає, той собі знає.
