Радко Мокрик, історик, культуролог
Свого часу Редьярд Кіплінг написав вірш, який став своєрідним маніфестом британського колоніалізму: «Тягар білої людини». Навіть в кінці 19 століття він викликав неоднозначну реакцію. Проте Кіплінг чітко окреслив уявлення британців про їхні ж колонії – цивілізаційна місія, окультурення аборигенів за допомогою освічених європейців. Схожий поблажливий і дещо зверхній тон можна почути і в 21 столітті.
Протягом свого нещодавнього виступу в Києві, а згодом і в інтерв’ю ВВС, відомий американський історик Тімоті Снайдер озвучив одразу декілька цікавих тез. По-перше, на думку автора «Кривавих Земель», Україні варто відкрити інститут російської мови, щоб продемонструвати Путіну підтримку російської мови (а не її утиски). Мовляв, в Канаді існують такі інститути французької мови – і це нормально. По-друге, Снайдер заявив, що:
«Мова – це не програма того, що ви робите, мова – це перелік можливостей. Є два дуже цікавих моменти в українській культурі: перший – в 1920-х, і другий – після Євромайдану, пов’язані з їхнім використанням. Адже мова не є програмою, вона відкриває можливості для виникнення непередбачуваних та чудових речей в культурі».
Виникає враження, що в професора Єльського університету поступово сформувався синдром, характерний для багатьох людей, які вивчають Україну «ззовні». Коли академік довший час займається українською проблематикою, поступово він починає радити українцям речі, не відчуваючи, насправді, всіх нюансів ситуації.
Коли в 1965 році Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм та русифікація?», текст викликав пожвавлення не лише в колах українських дисидентів, а й у Москві. Працю перекладали російською мовою, Дзюбі зі словами підтримки телефонував Олександр Солженіцин. Андрій Сахаров, ознайомившись з «Інтернаціоналізмом чи русифікацією», сказав, що це «первобытно-каменный век» постановки питання.
В цій, здавалося б, досить грубуватій тезі насправді немає нічого образливого. З погляду Сахарова (з Москви), взагалі було дивним ставити питання про якусь русифікацію та мовну проблему. В Москві цієї проблеми просто не існувало. Та й всі розвинені народи на той час вже пройшли етапи формування ідентичності і повирішували свої національні та мовні питання. Зазвичай ще в 19 столітті. Але Україна – ні. Саме завдяки Москві, до речі.
Чи варто було в 1965 році пояснювати Сахарову українське національне питання і вникати в мовну проблематику? Мабуть, ні – «ситий голодного не розуміє». А Україна була саме «голодною» в питанні власної мови.
Схоже розуміння проблеми сьогодні демонструє Снайдер. Чи варто пояснювати американському історикові, що справді, на жаль, Україна в мовному питанні перебуває на рівні 19 століття і веде ту боротьбу за ідентичність, яку народи Західної Європи пройшли ще понад століття тому? Що 20 століття пройшло для України під ідеологічним пресом Кремля – чи то комуністичним, чи то рускоміровським? І лише зараз ми отримали можливість вирішувати (і таки поступово вирішуємо) проблеми мови та ідентичності? Для Тімоті Снайдера, так само як і колись для Сахарова, це справді може звучати як «первобытно-каменный век». Адже він за цим всім спостерігає з висоти цивілізаційно розвиненого суспільства. Снайдер теж «ситий», як і Сахаров свого часу. На відміну від українців.
Наступна теза Тімоті Снайдера викликає не менший подив:
«Я думаю, що такий крок [створення українського інституту російської мови, – Р.М.] матиме позитивні результати. Чи радітиме президент Путін, якщо з'явиться український державний інститут російської мови та культури? Ні, не буде. Бо він завжди стверджує, що турбується про "русский мир" і що лише він особисто та російська держава можуть захистити його. А якщо інші держави теж потурбуються про мову? Наприклад, в Канаді робиться багато для збереження французької мови. Тому, я думаю, що таке рішення буде великою проблемою для пана Путіна.»
Американський історик вважає, що відкриття інституту російської мови продемонструвало б Путіну готовність українців підтримувати мову і таким чином відібрало б в нього можливість «захищати рускоговорящіх». Таке враження, що інтелектуал рівня Снайдера не усвідомлює, що «захист рускоговорящіх» – це не причина, а лише привід для гібридної війни. І жодні мовні інститути не змінять намірів Путіна нищити Україну всіма можливими засобами.
Таким ж незрозумілим є оце хрестоматійне порівняння з Канадою. Коли мова заходить про двомовність, її прихильники одразу витягують «козирні карти»: «Ось, погляньте, в Канаді та Швейцарії – офіційно існує багатомовність, всі мови однаково захищають, і нічого ж страшного не відбувається». Але є одне але – в природі не існує ані канадської, ані швейцарської мови (лише вкрай маргінальна романшська) – ці країни апріорі послуговуються різними мовами. Тому у випадку Канади та Швейцарії, мабуть, не так вже й принципово, які мови будуть офіційними. В Україні ситуація протилежна: відстоювання мови – це відстоювання ідентичності. Мовне середовище не терпить вакууму: там, де не буде української мови, – буде мова російська. Або своя мова, або чужа мова. Важко повірити, що історик світового рівня, яким, безперечно, є Тімоті Снайдер, не відчуває цієї різниці.
Саме мова колись була основою дисидентського руху, його «програмою». Так само й сьогодні – мова сама собою є програмою. І лише якщо ця програма буде виконана – тоді відкриються можливості, про які говорить Снайдер. Так, для «білої людини» з цівілізованого світу справді може видатися дивним, що Україна досі в деяких питаннях перебуває на рівні 19 століття. Але це наше «19 століття», яке ми повинні пройти, щоб відкрити для себе ті самі «можливості для виникнення непередбачуваних та чудових речей в культурі», за Тімоті Снайдером.