Гумореска

 

[Присвячено Иванови Николї Костецкому.]

 

Вже три години сиджу я при своїм цератою накритім столї, а передо мною розвожений по вік незабутий Овід і я пильно студіюю єго письмо "Ars amatoria", се-б то по нашому "Штука, як би то найлекше знайти собі любку".

 

Подумайте собі певно, що се дуже приятна лєктура, — ба, коби то не треба було при читаню єї що хвиля заглядати до великого словаря і голову собі ломити над поодинокими реченями; що они властиво мають означати. Бо треба вам знати, що сей Овід, хоть дуже давно вже жив, не писав от як би то за "напасть". Наші славні теперішні поети XIX. віку, як н. пр. Пасїченко або Третяченко, хоть як они славні і знані по цїлій Руси, а все-ж они Овідови не рівня, они що напишуть, так ти й розумій. Напише Третяченко: "А злий дух пхає рило..." то ти й бачиш таки перед очима злого духа з великим страшним рилом, що десь — лиш не знати де — хоче своє рило конечно встромити. А Овід бач цїлком не такій: він так якось слова попереставляє, кінцї, як то кажуть, так добре поховає, що ти й сиди і муч ся, а таки ледво піймеш: що він властиво хоче сказати. От тому, братця, я хоть читав "Ars amatoria", то все таки не відчував при тім такої приятности, якої би сам титул казав надїятись.

 

А мушу сказати, що ся лєктура власне для нас фільософів дуже потрібна, бо ми, фільософи, засуджені цїлий час наших студій університеских сидїти над книжкою, не гірш якого хлопчини з І-ої кляси, — тому ми й не маємо часу й нагоди практично навчити ся: як би то змінливе серце жіноче виключно лиш для себе підбити. Те, що правники й медики практично, з щоденного житя, з балїв і вечерків повиучувались аж надто, з тим ми, нещасливі, лише з теорії по-части познакомлюємось. А не треба вам казати, як часто теорія цїлком суперечить практицї! Неоден уже з нас, фільософів, хотячи по скінченю університету uхоrеm sibi ducere" се-б то "жінку собі привести", а не маючи в таких справах нї найменшого досвіду і опираючись лиш на теорії батька Овіда, думав сердега, що вже підбив собі серце сеї або тої панночки — і коли, упавши на колїна перед нею, мудрими словами, в довгий Демостенівскій промові виповів нараз усе, що на серци єму тяжило, — о, кілько то разів почув такій недосвідний лише сміх голосний над ушима і чим скорше мусїв "terga vertere" се-б то обернутись до панни плечима т. є. чим скорше утїкати до дому і на ново, ще пильнїйше поглубити ся в "Ars amatoria" добродїя Овіда і шукати: в чім то він помилив ся...

 

А щоб вам бодай маленькій примір подати, які то недосвідні бувають фільософи в справах любови, оповім вам сю маленьку исторійку, котрої героєм був мій товариш і приятель Михайло, фільософ уже з четвертого року, отже небавом уже й "heireitsfahig". Однак прошу вас, мої читателї, не смійте ся з пригоди мого товариша, а ви, мої краснолиці читательки, також не дивуйте ся, що він дав ся так скоро, як то у вас називає ся "зловити на вудку"... Ви-ж самі добре знаєте, що ваше серце таке змінливе, як день цвітневий, а штука удаваня і укриваня нїгде красше не процвитає як у вас, мої ви ангелятка, — тому-ж ще раз прошу вас: викиньте з ваших сердець усяку злобу і наругу, а коли котра побачить, що єго розумні очи з незвичайним, неудаваним уподобанєм спочивають на вашім румянім або блїдім [бо одно й друге часто лучаєсь] личку, то тогдї знайте, що з тих очей нїчого инчого не говорить, як лише щира горяча любов фільософска — і тогдї, мої дорогі, не тягнїть з ним довго, або инакше: не робіть довгих церемоній, а отверто, сміло приступайте до него і з повним, не обмеженим довірєм подайте єму свою "правицю", — бо, вірте менї, він сего гідний і через сю тяжку, тернисту дорогу житя нїхто вас лучше не поведе, як рускій фільософ, а до того ще фільольоґ, котрий всю свою мудрість черпає з творів премудрих Римлян та Греків... А таким фільософом, в повнім сего слова значіню, є мій приятель Михась.

 

Тепер послухайте ласкаво: що єму за пригода лучила ся.

 

***

 

Сиджу я собі, як уже сказано, над моїм Овідом, аж тут нараз хтось пукає до дверей. "Неrеіn!" крикнув я на швабскім язицї — двері з лоскотом отворились і мій Михайло влетїв до покою. Подивившись лише на него, я сейчас пізнав, що єму лучило ся щось незвичайного. Густе, кучеряве єго волося звисало єму як стріха майже до очей, а довга, остро закінчена борода роздїлялась на двоє, як би серце пробите смертоносною стрілою на дві половини; очи, звичайно так спокійні, усміхливі, дико поглядали по покою а на зїницях щось як би слеза блищала... Михась, не кажучи нї слова впав на канапу і ледви чутким голосом промовив: "Води!" Я наляканий подав єму склянку води і запитав ся єго: що єму стало ся? — чи може, хорони Боже, батько чи мати дуже хорі, може брат або братова?

 

— Що тобі снить ся? — відповів Михась, — всї здорові, але за те я хорий і то на віки хорий! серце мов нїколи вже, нїколи не оживе, оно на всїгди умерло..."

 

— Передовсїм, прошу тебе — кажу я до него — не запускай ся лише в идеально-сентіментальну поезію, бо знаєш, що я сего не люблю, а по просту, тверезо оповідж, що тобі стало ся?

 

— Так! то ти називаєш се сентіментальною поезією! Коли моє серце на двоє перестрілене, убите, і я сю стрілу тут, осьтут, в грудєх майже руками тримаю а витягнути не можу... се у тебе поезія?! та се найзвичайнїйша проза, се страшна дїйстність...

 

Я приступив до Михася і мов лїкар почав по лївій сторонї грудей шукати сеї стріли, але нїяк не міг би знайти, і лише той сумний факт сконстатувати мусїв, що серце єго скорше й голоснїйше нїж звичайно в грудех било. А хотячи товариша розвеселити, сказав я єму сердечно, що небезпечности житя поки-що нема, лиш треба конечно ужити комоції — як вже не цїлого тїла, то бодай одної части, от н. пр. язика... нехай же вже раз оповідає, що єму стало ся.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 09.07.1894]

 

(Конець.)

 

Михась сумно, пресумно усміхнув ся і почав тихим, зломаним голосом оттаке оповідати:

 

"Ти знаєш, Оресте, що я мешкаю на Springbrunnengasse н-р Х. Улиця се, як знаєш, трохи справдї підлїйша як Неrrеn- або Hauptstrasse, але й она має свої добрі сторони, свої приємности, о котрих тобі не треба говорити. В тім то самім домі, де я, мешкає і панна Б. з своїми родичами.

 

"О, нїколи не забуду того дня, коли я єї першій раз побачив! Було се в суботу. Я йшов на університет о 8-ій рано а переходячи коло их вікон, я мимоволї кинув оком до середини — і тогдї побачив я те чудне диво, сю другу Венус. Як-раз обмила она своє личко і обтирала єго рушником. От і представ собі: чорні як шовк лоснячі кучері спадали їй по високім розумнім чолї, по білій як снїг шиї і плечех як з мармору виточених, а з по-за білого рушника поглядало на мене двоє великих як перел чорних очей і зачудувано й докірливо глядїли на мене: як се я важив ся поглянути на них? — а коли я мов очарований пристанув коло вікна і вглядїв ся в неї мов у яку истоту, тогдї кров з легка покрасила єї личка і як розцвитаюча рожа з двома очима-зірницями, з шовковим волосєм нахмурила незначно свої шовкові, як шнурок рівні брови і погрозила менї poжевим палчиком і мов якій дух зникла, утїкла до другого покою. А я, я нещасний не пійшов уже на виклад, а мов непритомний ходив до самого полудня коло єї хати, щоб єї ще раз, однїсїнькій раз побачити. Та она не показалась а я хотїв до вечера чекати коло єї дому, но коли полудне прийшло, я не видержав, голод переміг мене, і я пійшов до дому на обід.

 

"По обідї вийшов я з Дротом на прохід. Через цїлий час нашого проходу я мало що й говорив до него, а він сміяв ся з мене, і питав, чи я може не влюблений, а коли так справдї, то радив менї до Прута пійти скупатись і "Sсhluss" — як то він звичайно всї свої арґументації любить кінчити. Над вечером вертаючи до дому я у вікнї побачив єї знову — сидїла з книжкою в руцї і пильно бачилось читала з неї. Побачивши мене, не спустила очей, а пильно, сміло ба навіть визиваючо дивилась на мене, мов-би хотїла осмілити мене, щоб я до неї заговорив. Однак серце зачало у мене так скоро товчи ся в грудех, що я нї слова не годен був промовити... лиш рука махинально вхопила за капелюх і я кречно, низенько, мов якій королївнї, уклонив ся. А она з-легенька кивнула головою, як та лілія, коли вітер завіє коло неї, і рожеві уста прошептали: "Gute Nacht!"

 

"В ночи я довго не міг заснути, цїлу ніч снилась лишь она, а коли я будив ся, то єї голос, мов голос Серафимів усе звенїв менї в ушах і що-хвиля здавалось промовляв: "Gute Nacht!" а уста мої мимоволї відповідали за кождим разом: "Добраніч тобі, мій найдорожшій скарбе! моя дорога, моя єдина! Спи, ангеле мій, супокійно і сни о менї, як я о тобі цїлу ніч снити не перестану...

 

"Другого дня і ще через два днї я єї анї разу не бачив, а думаєш може, що моя любов до неї ослабла, зменшала через той час? Навпаки! Куди я не пійшов, що я не читав, о чім не думав, — єї образ стояв усе менї перед очима, а чи то я почув цвіріньканє воробцїв на даху, чи щебет ластівки високо у воздусї або канарка в клїтцї — усе чув я лиш одно: "Gute Nacht!" Аж четвертого дня побачив я єї на ринку коло Вендера. Дощ пустив ся а она йшла без парасоля. Я, маючи парасоль, приступив до неї, вклонив ся чемно і просив єї, чи не схоче послужитись моїм парасолем. "Gehen sie weg, um Gottes Willen! es geht mein Vater uns entgegen..." і я мов стріла зник у брамі найблизшого дому. Хоть і як менї було се неприємно, але таки щасливий був я цїлий той день, бо я знов почув дзвінкій єї ангельскій голосочок...

 

"Через цїлі два тижднї нїчого нового не зайшло в нашій, а властиво в моїй любови. Я переходив правильно кілька разів денно коло єї вікна, все поздоровляв єї чемно, а она так само менї дякувала, а при тім усе дуже пильно, цїкаво глядїла на мене, але не так на моє лице, як чомусь на мої груди. Думав я з-разу, що се зі звичайної дївочої соромливости, але опісля оно мене й занепокоїло. Що такого? — думаю собі — чи гузика нема при камізельцї, чи може сурдут поплямлений, а може моя краватка їй не подобаєсь? І я справдї купив собі нову файну краватку аж за цїлого лева. Ба, коли ж і краватка не помогла — моя панночка усе дивить ся на мої груди. Не міг я довше стерпіти такої непевности, от пишу я маленьку карточку і заклинаю єї на все, що лиш святе їй, щоби нинї вечером вийшла сама на прохід до міста а менї позволила приступити до себе і поговорити, словом: прошу єї о "Stell diсh еіn". Пункт сема я поставив ся супротив єї дому і ждав. Незадовго виходить моя єдина і звертаєсь долї Springbrunnengasse. Як-раз дуже добре на розмову в чотири очи. Незабавом я вже при нїй. Що я говорив, як взагалї ишов коло неї, сего не годен я тобі оповісти, нїчого не памягаю... Зі всего вбились менї мов клином у голову лиш оті прокляті слова єї... Слухай, що она менї сказала:

 

— Ich will mit Ihnen ganz offen sein, mein Herr — каже. — Sie sind ein anstandiger Mensсh und auсh nicht hasslich, aber vіel schoner, als Sie, ist das Band, das Sie quer uber Ihre Brust tragen... Um nur dieses Band aus der unmittelbaren Nahe sehen und bewundern zu konnen, bin ich hierher gekommen... Und jetzt mein Herr, danke Ihnen vielmal, dass Sie mir dies Vergnugen gemacht und wunsche Ihnen gute Nacht!

 

"Ось що она менї сказала! Я зістав ся на місци мов прикований, оголомшений, цїлий світ крутив ся вколо мене. Зрозумієш же тепер, любий Оресте, невисказаний мій біль, сум, мою роспуку. Она, котру я цїлим серцем, цїлою душею полюбив, она також полюбила... але що? отсю ленту, отсей кавалок сукна! Ха-ха-ха! А! поки жити буду, не надягну вже отої ленти нїколи! ще й дїтям і внукам своїм закажу!"

 

— Таж ти — перебив я Михася — лише-що казав, що твоє серце на віки вже умерло, то чей уже й женитись не будеш, — як же можеш говорити о дїтях і внуках?

 

Мій Михась нїчого не відповів, лише зірвав ленту з грудей і уткнув до кишенї. Тогдї я кажу до него:

 

На вже-ж ти дїйстно думаєш так пімститись на лентї? Подумай лише, як се нерозумно! Таж се та лента, до котрої ти цїлу ґімназію зітхав... се та вірна подруга, що цїлих чотири роки груди тобі красила, нїколи тебе, чи в щасливу чи в нещасливу хвилю не опускала... се-ж та лента, що тобі повагу давала у людей через тількій час... се ж та лента, що єї голубо-жовту барву всї Русини так дуже люблять, що она для кождого Русина мов свята... А ти сю ленту за-для дурної примхи любовної тепер покинути хочеш? Радше утїшити ся, що наша барва нїмецким панночкам аж так подобає ся, що они аж на "Stelldichein" з нами йдуть, щоб тілько єї побачити... Отже нехай жиє і по вік красує ся наша голубо-жовта, руска лента!

 

Лице мого Михася мов той місяць в повни усміхнулось, він подав менї сердечно руку і попросив, щоб я єму знов пришпилив на груди нашу дорогу, "Союзаньску" ленту, а в пів години пізнїйше сидїли ми оба вже у Гандля при "кріґли" пива і "вхопили в честь нашої ленти...

 

Чернівцї 25. VI. 1894

 

ѣло, 10.07.1894]

 

10.07.1894