Усе було добре, поки я не згадав про мечеть. Митник раптом спохмурнів, а мій паспорт, який уже тримав у руці, знову поклав на стіл.

— Заїдьте ще в той бокс, хай машину перевірять на рентґені, а потім повернетеся сюди, ‒ наказав він.

Спека стояла страшна. У черзі до боксу хтось сказав, що навіть у затінку сьогодні не менше як 35 градусів. Товариство зібралося інтернаціональне – принаймні, про це свідчили прапорці на номерах автівок.

Я все ще не міг зрозуміти, чому мене сюди відправили. Діло було на болгарсько-турецькому кордоні два тижні тому. Ми з турецьким митником мило казкували, поки він оформляв машину, і все було добре аж до моменту, коли у відповідь на його запитання про мету поїздки я згадав про мечеть Селіміє й архітектора Сінана в Едірне.  

Така мета митникові здалася підозрілою. Якби я їхав на море чи віз щось на продаж, усе було б гаразд. Навіть якби я нервово крутився перед його віконечком, зраджуючи заховані в обшивку й незадекларовані товари, це теж було б ok. Але казати, що їдеш подивитися архітектурний шедевр, – це викликало підозру. «Це якийсь ненормальний тип, ‒ мав собі подумати про мене митник. ‒ Мечеть, Сінан? Тут точно щось не чисто, треба перевірити ще!».

Мені ж не залишалося нічого іншого, крім як витягнути з багажника всі речі й загнати авто в бокс. Черга й сам рентґенівський сканер убили добрячу годину часу, а я мимоволі пригадав кілька інших кордонів і ситуацій, а потім навіть один віршик.

Наприклад, словацький пропускний пункт біля Ужгорода через пару днів після надання Україні безвізу. З цієї радісної нагоди я вирішив звозити маму в Кошице. Коли словацький митник почув, що ми їдемо туди в оперний театр, він аж зігнувся, щоб заглянути в машину й побачити людей, які їдуть у дівадло. Різне він бачив за роки своєї роботи, чого тільки люди не везли і куди тільки не ховали свої заборонені секрети, але щоб їхали в оперний театр – таке в нього було вперше.

Ще збентеженішим я почувався лише на боснійсько-хорватському кордоні, коли мав необережність сказати хорватському митнику, що їду в Хорватію, бо вивчаю Балкани, от і вирішив побачити все на власні очі.

— Так а для чого тоді ти їдеш у Хорватію? Ми ж не балканська країна! ‒ щиро здивувався він. ‒ Балкани – це там, на сході, а тут Європа.

Хоча було й кілька приємних ситуацій. Наприклад, така: розпал літа чотири роки тому, я стою на сільському пропускному пункті зі Словаччиною в Ублі. По той бік кордону далі продовжується історичне Закарпаття, і люди там говорять майже так само, як у наших селах; хіба інтонаційна мелодика трохи змінилася під впливом словацької мови.

Великий, пузатий, усміхнений, аж видно – добросердий словацький митник оглядає мою машину. Я їду у Варшаву, маю валізку з одягом, коробку книжок і великий кавун біля заднього сидіння. Мій варшавський друг, у якого я мав зупинитися, попросив привезти херсонський кавун, бо йому чомусь із дитинства пам’ятається, що вони найсолодші. А мені що – не на спині ж тягнути, взяв і везу.

Оглянувши машину, словацький митник запитав, на скільки й куди їду. Почув, що прямую на тиждень у Варшаву, глянув ще раз на коробку з книжками й кавун і перепитав:

— І більше ніяких продуктів не маєш?

Я заперечно похитав головою. Він зітхнув, подумавши, либонь, що перед ним зовсім зелений і недосвідчений мандрівник. Щось батьківське було в його погляді, який він переводив з мене на кавун, а потім з кавуна – на мене. Щось осудливе, строге, а водночас турботливе промайнуло в його очах.

— Так а чого’сь не взяв солонину? Што там будеш істи цілий тиждень? – розгублено спитав він.

Я б не здивувався, якби він розвернув мене додому з наказом поповнити базові харчові запаси. Але здоровань ще раз глипнув на мене своїм професійним рентґенівським оком, махнув рукою, виражаючи таким чином своє цілковите розчарування, й віддав документи.

Кожен із нас має в запасі кілька власних абсурдних історій про перетин кордону. А в об’єднаній Європі вже виросло покоління, яке кордонів не знає. Більше того, навіть старожили, що більшу частину життя провели за залізною завісою, настільки розніжилися, що часом пробують прилетіти зі Словенії до Львова без паспорта.

А дехто, наприклад, польський поет Богдан Задура, іронічно ностальгує за «нормальними», справжніми кордонами. Ось його вірш «Шенґен»:

цілковита байдужість

до іншої людини

ніхто не хоче навіть переконатися

що ти це ти

ніхто не розглядає фотографій

ніхто навіть не спитає

куди їдеш

навіщо

як надовго

нікого не цікавить

що везеш

Ех, мені б його ностальгію! ;-)