Маленький фейлєтон.
— А що? — Ну? — Як? — Отже?...
Отже майже неартикуловані оклики, які неслися протягом вчорашнього дня звідусіль, а супровожав ix все погляд зацікавлення, діточоі трівоги і віри, що запитаний Бог зна, якими навючений відомостями.
— Кажуть, большевики під Бережанами... Ні біля Ігровиці... А за французку місію чували? — Еге-ж! Кажеться, перемирє... Не тільки; загальний мир. — Тим краще. Кінець-кінців, ви коли ідете? — А ви? — Я — не думаю... І я ні.
А тимчасом місто тратить щораз більше знайомих лиць. Навіть театр десь випарував. А жалко, чудова була-б каса; від охочих аж роіться. От вечером ніяк було перебитись вулицею. Офіцери, красавиці, жиди. Сих найбільше: мають нюх. Ми стали песімістами, вони оптімістами. Поділились ролями з нами.
Нараз вулицею йде курява. Яку сотню полонених гонять серединою. Юрба рухнула ix провожати. Збіговиско, метушня, пил.
— Ах !... Можна йти спокійні спати. Все-ж таки наші не дармують.
І юрба розходиться по домам.
На Команді І. корпуса гордо шелестить блакитно-жовтий прапор, немов глузує з заяців, що помчали на схід і сумують, де склонити ім голову до сну.
Таки немає, як спати під своєю периною. Та до сього треба мати дрібку відваги і орієнтаційного змислу.
Українські вісти