Жива практика взаєморозуміння без попередніх домовленостей і без спільної мови – за допомогою лише музичного слуху і здатності людського голосу до співу. У такому задумі справді є щось величне, неосяжне.
28 червня. Боббі Макферрін
Неперевершений вокаліст-віртуоз, що співає переважно а капела, людина-оркестр, десятиразовий лауреат премії Греммі, Боббі Макферрін вже давно сприймається мало не як месія. І не тільки через його унікальні мистецькі досягнення, а й тому, що його проекти все менше розраховані на суто естетичне сприйняття, і все більше мають характер колективного перформансу, дійства з залученням усіх присутніх. Ті, хто стежать за фестивалем від 2013 року, пам’ятають його сольний виступ, інтерактивний спів і навіть подорож глядацькою залою просто через ряди стільців.
Цього разу взаємодія з аудиторією мала більш багатоступеневий характер з декількома посередниками. Новий (відновлений старий) проект за участі вокального квартету Gimme5 (Rhiannon, David Worm, Judith Vinar, John Blake), який допомагав Боббі у непідготовленій взаємодії спочатку з малим хором 20 професійних українських виконавців (серед яких Джамала, Лаура та Кристина Марті, гурт ManSound, Ліза Байрак та інші). Потім, після кількох пісень у цьому складі, на сцені з’явився великий хор у декілька десятків людей (переважно студентів Львівської національної музичної академії).
Вокаліст Боббі Макферрін
Це було велике поліфонічне дійство. Все починалося з незначущої фрази у виконанні Боббі, яку він пропонував одній частині хору, потім з’являлася друга фраза, яку підхоплювала друга частина хору, за нею третя. Вокалісти Gimme5 співали свої варіації, David Worm зображав ударні або бас. І на цьому багатоголосому тлі Боббі вже виспівував свої імпровізації.
А далі, за допомогою своїх помічників (ними по черзі були вокалісти David Worm, John Blake та вокалістка Rhiannon), Макферрін перейшов до спілкування з залою, пропонуючи їй нові й нові все більш складні «завдання».
Цей експеримент викликав неоднозначну реакцію. Чимало глядачів уже після першої пісні почали залишати залу. Втім, менше людей не ставало, до самого кінця не тільки ряди, але й проходи були заповнені. І траплялися дива: люди, що сиділи з доволі байдужим виглядом, за хвилину вже захоплено долучалися до співочої спільноти.
Боббі Макферрін, Gimme5 та хор
Скептичне ставлення цей концерт викликав і в багатьох колег-журналістів та музикантів. Не всім було до вподоби таке «шаманство». Проте, мабуть, справа в настанові й хибних очікуваннях. Боббі Макферрін таки дійсно виходить за межі мистецтва. Він пропонує не музичний твір для насолоди і таке інше, а натомість живу практику взаєморозуміння без попередніх домовленостей і без спільної мови – за допомогою лише музичного слуху і здатності людського голосу до співу. У такому задумі справді є щось величне, неосяжне.
29 червня. Джон Клірі та «монстри» блюзу
Виступ британського співака й піаніста, блюзмена Джона Клірі (Jon Cleary) – мабуть, найбільш, так би мовити, відв’язний концерт на фестивалі. Джон Клірі у 18-річному віці (зараз йому 54) вирушив із англійського Кенту до американського Нового Орлеана, і відтоді став одним із кращих блюзменів і навіть володарем Греммі.
Джон Клірі.
На сцену він вийшов у супроводі двох своїх новоорлеанських партнерів, бас-гітариста Корнелла Вільямса (Cornell Williams) та барабанщика А.Дж. Голла (A.J. Hall), що разом мають гучний титул The Absolute Monster Gentlemen. Щоправда, нічого монстроподібного за цими джентльменами не помічено (хоча їх майстерності і драйву слід віддати належне), а от самого Джона Клірі можна назвати справдешнім монстром через його вулканічну музичну вдачу. Якось він зауважив: нехай йому просто кажуть, коли почати грати і коли закінчити грати. Інше його не надто цікавить.
Джон Клірі.
Блюз, блюз, блюз – у різних темпах від середнього до рок-н-рольного. Потім ритми стають різноманітнішими, звучать усі похідні від блюзу жанри переважно танцювальної музики: бугі-вугі, ритм-енд-блюз, джаз-рок, фанк. Але кожна нота, кожний акорд на сто відсотків пронизані блюзом як музичною культурою і новоорлеанською карнавальною стихією.
Шалені соло на фортепіано одне за одним і відчайдушний спів соул, майже шаутс. Потім Клірі бере в руки гітару, і все по колу. Потім знову сідає за рояль. Справді, здається, що, починаючи грати, Клірі вже не може зупинитися. Деякі знайомі, що були захоплені, ба навіть шоковані в перші хвилини концерту, потім зізнавалися, що притомилися від цього невпинного напору. А от Клірі виглядає невтомним. І коли він каже: «Музиканти не йдуть на пенсію, вони грають, доки не падають мертвими», – не можна не повірити, що це його правдиве світовідчуття і спосіб існування.
29 червня. Чік Корія та Іспанія
На око концерт саме Чіка Корії зібрав найбільшу аудиторію за п’ять днів фестивалю. Люди стояли у проходах, позаду рядів стільців, скрізь, до можна було стояти. Чому саме Чік Корія з його «Новим іспанським серцем» найглибше дійшов до українського серця? Можливо, 22 премії Греммі, можливо, субота, можливо, іспанська тема, а можливо, сам Чік і невмирущі враження від завершального концерту Львівського фестивалю два роки тому.
Чік Корія.
Іспанська тема дуже значуща для музиканта. Можна навіть сказати, що особистий стиль, який відрізняє гру Чіка від інших видатних сучасних джазових піаністів і який викликав і продовжує викликати наслідування, позначений саме більш-менш вловимою присутністю іспанської складової. У 1976 році Чік записав альбом My Spanish Heart, а в 1982 альбом Touchstone за участі гітариста Пако де Лусії. За словами Чіка Корії, саме Пако відкрив для нього іспанську тему. І от знову пряме звернення до неї. Новий проект і бенд My Spanish Heart, можливо, є значною мірою присвятою пам’яті видатного гітариста фламенко. А сам Чік Корія каже, що My Spanish Heart – найулюбленіший з усіх його проектів.
У складі бенду такі першокласні музиканти, як тромбоніст Стів Девіс (Steve Davis), труба Майкл Родрігес (Michael Rodriguez), барабанщик Маркус Гілмор (Marcus Gilmore), чудовий кубинський контрабасист Карлітос дель Пуерто (Carlitos Del Puerto) та перкусіоніст Луїсіто Кінтеро (Luisito Quintero), а також учасники колишнього бенду самого Пако де Лусії – саксофоніст Хорхе Пардо (Jorge Pardo) та гітарист Ніньйо Хоселе (Niño Josele).
Проте незвичність цього проекту в тому, що до складу бенду входить танцюрист фламенко Ніно де лос Рейес (Nino de los Reyes). Навіть якщо не дивитися на заворожливе видовище танцю Ніно, який так швидко відбиває чечітку, ніби висить у повітрі, то просто на слух здається, що до звучання бенду додається ще один і при тому дуже незвичний та пристрасний перкусіоніст.
Упродовж концерту бенд виконав лише п’ять композицій, проте завдяки аранжуванням і великій кількості соло всіх музикантів вони виглядали міні-сюїтами: Duende та The Yellow Nymbus (з альбому Touchstone), Desafinado Антоніо Карлоса Жобіма і Zyryab самого Пако де Лусії та нову п’єсу Antidote, що має дати назву новому альбому. А, вийшовши на біс, Чік Корія зіграв ще одну несподівану й захопливу сюїту, що почалася адажіо з «Аранхуеського концерту» Хоакіна Родрігеса (одним із кращих виконавців якого був той же Пако) і неочікувано-очікувано перейшла в «Іспанію» самого Чіка.
Чік Коріа та Ніно де лос Рейес.
Слід додати, що концертний тур проекту My Spanish Heart стартував саме у Львові, а це вже маленький рядок у великій історії музики. До речі, це не перший випадок. Два роки тому саме на львівському фестивалі розпочав своє турне новий бенд Гербі Генкока.
За три дні до концерту у Музичній академії відбувся майстер-клас Чіка Корії, який викликав шалений інтерес і на якому Чік постав як людина, позбавлена будь-яких упереджень, чужа формалізму і ненаситна до життя.
По закінченні виступу Чік вишикував свою команду для поклону, а потім, пританцьовуючи, повів усіх за куліси. Цікавий штрих, який свідчить про переповненість життям цього видатного 78-річного музиканта, що постійно перебуває у творчому тонусі.
30 червня. Пітер Сінкотті і Ліза Стенсфілд: танцюють усі
У тому, що в останній день фестивалю на його головну сцену вийшли виконавці популярної музики – спочатку американський піаніст і співак Пітер Сінкотті, а слідом за ним британська співачка R&B Ліза Стенсфілд – явно читається задум організаторів дати публіці можливість просто відпочити наостанок. І цей задум цілком себе виправдав.
Пітер Сінкотті.
Пітер Сінкотті почав зовсім як поп-співак не без властивої цьому жанру штучної манірності, та потім, ніби згадавши, що він на джазовому фестивалі, зробив особливий акцент на своєму фортепіанному виконавстві й зіграв упродовж концерту кілька доволі віртуозних, драйвових соло і вже зовсім несподівано виконав незвичну версію старовинного джазового стандарту Sent-Louis Blues.
А от Ліза Стенсфілд дуже щиро відспівала всі свої відомі хіти: Never, Never Gonna Give You Up, This Is the Right Time, Change, The Real Thing, So Natural, Never Ever і врешті All Around the World. Це той випадок, коли пісні виконавиці давно на слуху, навіть якщо ніколи не цікавився цією співачкою. Мелодійність і пружні танцювальні ритми не змусили публіку довго вагатися, так що другу половину концерту вся зала танцювала, що відповідало намірам співачки.
Ліза Стенсфілд.
Запам’ятався показовий і дещо кумедний момент, коли охоронці спробували затримати глядачів, які першими рвонули до майданчика перед сценою, і Ліза Стенсфілд припинила співати й гаряче, навіть гнівно вимагала, щоб людям дали можливість танцювати. Чудовий збіг намірів усіх учасників свята і, звісно, чудова відповідність задуму і результату зусиль усіх, хто його організував!
Ліза Стенсфілд і всі, всі, всі...
Фото: Юрій Юсупов
Продовження. Початок див. Z.