26 червня: Адрієн Брандес

 

Молодий французький піаніст і клавішник Адрієн Брандес став учасником фестивалю як лауреат міжнародної джазової премії LetterOne ‘RISING STARS’. Її засновником є добре відомий Михайло Фрідман. Премія присуджується лише вдруге, і її переможці мають виступити на престижних європейських фестивалях, зокрема на Leopolis Jazz Fest. Можна згадати, що її перший лауреат, французький гітарист Том Ібарра також виходив торік на сцену імені Едді Рознера разом з Маркусом Міллером. Отже, ця премія ще тісніше зв’язує львівський фестиваль з загальноєвропейською фестивальною мережею.

 

Французький піаніст і клавішник Адрієн Брандес. 

 

Адрієн Брандес – музикант, захоплений афрокубинською музикою, як, мабуть, і його партнери: Joachim Poutaroud – саксофон, Romann Dauneau – бас, Felix Joveniaux – барабани, Philippe Ciminato – перкусія. Упродовж концерту Брандес і його бенд виконали лишу одну повільну баладу, а все інше – суцільна сальса. Грали темпераментно і з повною віддачею, так що публіка не лишилася байдужою.

 

26 червня: Snarky Puppy

 

Перший день подарував одне з найбільших відкриттів цьогорічного фестивалю – американський гурт з Техасу Snarky Puppy, що є триразовим володарем Греммі.

 

Американський гурт з Техасу Snarky Puppy.

 

Бувають такі концерти, коли потужні музичні вібрації пронизують тіло до втрати відчуття часу і мало не відчуття ідентичності. Власне, не буде перебільшенням назвати це попросту зміненим станом свідомості. Головна сцена Leopolis Jazz Fest знала чимало чудових концертів, але за силою впливу приголомшливий виступ Snarky Puppy, мабуть, потрапляє в топ.

 

Утім, саме такого ефекту Snarky Puppy завжди прагнули, намагаючись поєднати враження виняткового рівня музикування і водночас загальної доступності. Як формулюють своє кредо самі SP: «Музика для мозку й дупи» (Music for brain and booty).

 

Справа тут і в складних аранжуваннях, що створюють ефект багатошарового «симфонічного» звучання, і в кількості учасників, більшість з яких грають на різних інструментах (на сцену імені Едді Рознера вийшло дев’ять музикантів), що значно урізноманітнює звукову фактуру, і в експресивних соло всіх учасників, і у використанні пружних фанкових ритмів, і просто в силі електричного звуку тощо. Одне слово, всепереможний еклектизм.

 

Переважна більшість композицій, що прозвучали, – зі свіжого альбому гурту «Immigrance» (2019), хоча Snarky Puppy також виконали деякі старі свої хіти: Klezma та Shofukan. Під останню вони змусили співати всю залу, що, звісно, не новина, проте для інструментального гурту – дивина.

 

Лідер Snarky Puppy Майкл Ліг.

 

Одна з фішок Snarky Puppy – це стихія колективності: у гурті відсутні окремі зірки, хоча, звісно, всі учасники є першокласними музикантами, здатними також блиснути індивідуальною віртуозністю. Загалом у гурті беруть участь на основі постійної ротації близько 25 музикантів із різних міст від Далласа до Нью-Йорка. Лідер SP Майкл Ліг (Michael League) каже, що, на його думку, навіть не потрібно оголошувати артистів. Нехай люди все сприймають всліпу, просто з відкритою свідомістю.

 

27 червня: Етьєн Мбаппе і «Пророки»

 

Французькому бас-гітаристу камерунського походження Етьєну Мбаппе сцена імені Едді Рознера вже добре знайома. Він побував на ній у 2012 році у складі проекту Джона Маклафліна. Коли сайдмени минулих років приїжджають на фестиваль в якості хедлайнерів, мабуть, це символічний факт.

 

Французький бас-гітарист камерунського походження Етьєн Мбаппе.

 

 Проект The Prophets – це доволі велелюдна команда: Balthazar Naturel – тенор-саксофон, Alex Hérichon – труба, Anthony Jambon – гітара, Christophe Cravero – рояль, клавішні, скрипка, Clément Janinet – скрипка, Nicolas Viccaro – барабани. Такий багатий склад інструментів дозволяє грати різноманітну, насамперед етнічно забарвлену музику, натхненну подорожами. Етьєна Мбаппе ваблять східні, ірландські, аргентинські ритми, але насамперед Африка, і тут із бас-гітариста-віртуоза він перетворюється на вокаліста, автентичного співця рідної традиції. 

 

 Проект The Prophets.

 

Джаз був створений нащадками вихідців з Африки, які ніколи не знали своєї прабатьківщини. Етьєн Мбаппе належить до тих музикантів, що безпосередньо привносять у світову музику автентичний голос Африки.

 

27 червня: Пісенька для дощу Дайаниа Кролл

 

Дайана Кролл. 

 

Хоча публіка від виступу Дайани Кролл шаленіла, більшість колег-журналістів та музиканти, із якими вдалося обмінятися думками, до нього поставилися, сказати б, спокійно. Мовляв, співає впродовж всієї кар’єри в незмінній манері, холодно, поводиться зверхньо. Звісно, слід віддати належне її бенду. Приблизно таке.

 

Дайана Кролл і Роберт Герст.

 

Справді, Дайана Кролл привезла першокласних музикантів, що самі могли б бути хедлайнерами. Одне з найсильніших вражень під часу концерту – гра гітариста Марка Рібо (Marc Ribot): його пряні, багатоманітні за стильовою манерою соло, а ще більше акомпанемент. Цьому музиканту достатньо додати музичну фразу, акорд, інколи навіть одну ноту до співу Дайани, щоб як митець одним мазком дивовижно збагатити й завершити картину.

 

Гітарист Марк Рібо.

 

Те саме можна сказати і про тенор-саксофоніста Джо Ловано (Joe Lovano). Ліричні, самозаглиблені й водночас вигадливі імпровізації і блискуче мистецтво коди, вміння завершити композицію вишуканим завитком нот. До слова, Дайана Кролл більшість соло Ловано, зіграних ним упродовж концерту, слухала мовчки. У свою чергу її партнери (крім названих, це Роберт Герст на контрабасі та Карім Ріггінс на барабанах)  надзвичайно уважні до своєї лідерки. Запам’ятався момент, схоплений оператором, але навряд кимось із фотографів (через дозвіл знімати лише дві перші пісні), коли Роберт Герст задумливо, з великим розумінням в очах стоїть позаду й слухає соло Дайани.

 

До речі, її фортепіанні соло були мінімалістичними (здається, лише дві розгорнуті імпровізації за концерт), проте соковитими. А от добре знайомий за записами спів Дайани Кролл наживо справляє істотно сильніше враження. Її незмінна меланхолія наче відкривається у своїй внутрішній глибині. Здається, ніби це ніяка не холодність, а внутрішня драма, і спадає на думку, що як вокалістка Дайана Кролл найближче до Біллі Холідей, спів якої був сповнений внутрішнього трагізму.

 

Тенор-саксофоніст Джо Ловано. 

 

Цікаво, що концерт мав свою непередбачувану драматургію. Перед однією з пісень, яка мала назву Let it Rain, співачка пояснила, що родом з Британської Колумбії, де мало дощів, і дощ завжди сприймається з радістю. За деякий час просто посеред пісні (це була пісня Джоні Мітчел Amelia) зненацька пішов дощ і настільки сильно, що шум від ударів капель по тимчасовому покриттю зали мало не перекривав музику. Дайана Кролл зупинилась (а за нею і весь бенд) і деякий час вдивлялася вгору, як і вся аудиторія. Потім вона почала щось у задумі імпровізувати і раптом заспівала відомий джазовий стандарт I’m Singing in the Rain, звісно, на захоплення публіки. Спонтанність завжди захоплює. А ця історія з дощем, мабуть, справді позитивно вплинула на Дайану. Вона ніби була за неї вдячна комусь. Тож по закінченні концерту співачка не змусила аудиторію довго просити себе вийти на біс і потім вже без запрошення заспівала аж три пісні поспіль!

 

 

28 червня: Кенні Баррон

 

Джазовий піаніст Кенні Баррон.

 

Кожний фестиваль обов’язково знайомить своїх гостей з однією з «живих легенд джазу», гідних кандидатів на отримання премії Leopolis Jazz Fest за творчість і внесок у розвиток джазу. Цього разу ним став один із п’яти-семи найвизначніших і найвпливовіших джазових піаністів декількох останніх десятиліть, одинадцятиразовий номінант на премію Греммі Кенні Баррон. Високою є репутація Кенні Баррона й серед знавців: його неодноразово визнавала кращим джазовим піаністом року американська асоціація джазових журналістів.

 

Кенні Баррон.

 

Кенні Баррона називають зберігачем традицій. Хоча він не створив оригінального джазового фортепіанного стилю, як Гербі Генкок, Кіт Джарретт або Чік Корія, проте у своїй грі він поєднав стилі видатних джазових піаністів минулого. А взагалі може грати в різних, мабуть, в усіх стилях, виявляючи їх тонке розуміння. Цим досвідом Кенні Баррон поділився із усіма бажаючими, провівши напередодні свого виступу майстер-клас у Львівській національній музичній академії, коротко, проте наочно пояснивши і показавши історію джазового фортепіано.

 

Саксофоніст Маркус Стрікленд. 

 

Те саме відчуття дотику до традиції подарував і концерт Кенні Баррона в складі його квінтету. Невипадково почався він з композиції Діззі Гіллеспі Bebop, а потім перейшов до сучасного джазу: звучали переважно композиції із останнього альбому піаніста «Concentric Circles» (2018). Кенні Баррон – також великий прихильник бразильської та афрокубинської музики. Не дивно, що двічі упродовж концерту квінтет заграв стрімку сальсу. Утім, на мене найбільше враження справило сольне виконання  ліричної, задумливої п’єси Song for Abdula. Кенні Баррон – це насамперед відчуття осмисленості кожної ноти, ясного задуму і гармонії.

 

 Трубач Райлі Малгеркар.

 

Славетний музикант привіз із собою команду цікавих виконавців: саксофоніст Маркус Стрікленд (Marcus Strickland), контрабасист Кійоші Кітагава (Kiyoshi Kitagawa) та барабанщик Джонатан Блейк (Jonathan Blake) – вже авторитетні імена в світовому джазі, а от молодий трубач Райлі Малгеркар (Riley Mulherkar) тільки-но починає свою кар’єру. Фактично, про нього обмаль інформації, але щось підказує (насамперед, його блискучі соло на концерті), що колись і він може завітати на фестиваль вже зі своїм проектом.

 

Фото: Юрій Юсупов

 

Далі буде

05.07.2019